Репертуар столичного Театру на Лівому березі поповнився двома прем’єрами від відомих режисерів — Дмитра Богомазова і Катерини Степанкової.
Їхній вибір зупинився на романах французьких письменників, які є лауреатами Гонкурівської премії (Prix Goncourt). Це одна із найстаріших (115 років!) літературних премій, яка вручається авторам прозових творів, написаних французькою мовою.
Дмитро Богомазов обрав для постановки роман Еміля Ажара, псевдонім Ромена Гарі (справжнє ім’я Роман Кацев) «Життя попереду», а Катерина Степанкова — Дідьє ван Ковелера «Умовно звільнена». Обидва твори є першопрочитаннями на столичній сцені.
Богомазов і Степанкова
Над адаптацією романів до сцени режисери працювали самотужки, віддавши перевагу українському перекладу творів («Життя попереду» — Марини Марченко, «Умовно звільнена» — Павла Мигаля).
І тут хочеться зробити ліричний відступ і — поаплодувати Театру драми і комедії. Адже ще донедавна його репертуар на 90% складався з російськомовних вистав.
Останні ж дві прем’єри (а загалом — уже чотири) є свідченням того, що лівобережцям, як кажуть англійці, — nothing is impossible to a willing heart — було б бажання, а можливість знайдеться (дослівно: «нема неможливого для спраглого серця»).
Тим паче, українська з уст акторів цього театру звучить природно, без особливих запинань чи русизмів (особливо пікантно і милозвучно в піснях!). Тож до багатьох переваг закладу можна додати ще одну пальмову гілку.
Окрім французьких авторів та української мови, прем’єри перегукуються між собою ще й за сюжетом. Адже це дві історії про щиру самовіддану любов сироти до жінки, яка не є біологічною матір’ю, і про її взаємну (майже материнську) любов до нерідної по крові дитини.
Життєві обставини складаються так, що вони не можуть бути разом. Тому герої змушені боротися за свої почуття, за зроблений вибір, за власне щастя. Недаремно другою назвою вистави Катерини Степанкової є «Урок щастя».
І хоча «вітряки-перепони» у персонажів схожі, долі суттєво різняться. Події відбуваються у Франції, однак у богомазовській постановці змальований бідний світ емігрантів, а у Степанкової — заможних французів. Та «плачуть» (читай — нещасливі) і багаті, і бідні.
Підстаркувата єврейка — у чоловічому тілі
Вистава «Життя попереду» розповідає про підлітка-араба Момо, якого в притулку для дітей повій виховує підстаркувата єврейка Роза (теж повія у минулому, жертва репресій в Освенцiмі).
Вона настільки полюбила цього хлопчака, що не змогла віддати його рідному батьку, коли той приїхав по нього.
«Я кохала лише тебе. Ти мій маленький мужчина», — зізнається йому жінка в останні дні свого життя. Хлопчик теж прив’язався до своєї опікунки.
Та так, що не зміг покинути ні під час важкої хвороби, ні три тижні після її смерті.
Ця постановка закликає до любові всупереч усьому і всім («Не можна жити без любові. Треба любити!» — підсумовує Момо).
Вистава є нетривіальною апеляцією її творців до смиренності, людяності та толерантності — міжнаціональної, міжетнічної та міжрелігійної.
«Життя — гарне, просто ми ще його не пізнали: Життя попереду», — переконана Роза.
А ще у виставі змальовані нікчемність й убогість старості, безпорадність людини перед смертю. Це не перша вистава про небажання людини бути «парниковим овочем», страждати і мучитися через невиліковну хворобу. Утім саме тут питання евтаназії поставлене гострим ребром.
На щастя, Дмитро Богомазов робить цікаву рокіровку і, щоб публіка не втонула у власних сльозах (погодьтесь, історія вельми жаліслива), на роль Мадам Рози призначає актора Льва Сомова, а на роль Момо — актрису Оксану Жданову.
Таким чином, герої набули комічних рис, але далеких від фарсу чи пародії: актори грають чутливо і тонко, максимально проникаючи в долю персонажів.
Особливих овацій заслуговує гра Льва Сомова! Його Мадам Роза — розкішна пишна пані, у манерах якої прочитується і минуле запальної повії, і біль заляканої фашистами єврейки, і бізнесвуменські манери утримувачки притулку, і щиросердна материнська любов до Момо.
А ще режисер візуалізує думки, мрії і навіть страхи головних героїв: Момо повсякчас перебуває в оточенні клоунів (яких дуже любить), а Розу періодично навідує Гітлер (її найбільший жах).
Окрім того, Розу і Момо музично супроводжує чоловічий бенд (Михайло Кукуюк, Андрій Самінін, Олександр Бегма, Тимур Бурлака, Віктор Жданов, Володимир Канівець) у темних класичних костюмах, фетрових капелюхах і сонячних окулярах.
Своєрідні янголи-охоронці. Завдяки таким режисерським знахідкам від «потопу» публіку рятує щирий сміх.
У цій виставі Дмитро Богомазов доводить, що для хорошої вистави не є обов’язковими складовими ультрасучасне оформлення, сценічні спецефекти, одяг модних дизайнерів чи актори з гучними прізвищами.
Основою його останньої прем’єри є зворушлива історія, талановиті багатогранні актори і цікавий режисерський задум. Це не значить, що режисер зекономив на декораціях, костюмах чи інших елементах вистави.
З цим якраз усе на гідному рівні. Просто він зумів сфокусувати увагу глядачів на головному (важливому) — і вистава сприймається як цілісне полотно.
Едме-Ада — кокетка, живчик і авантюристка
У романі Дідьє ван Ковелера однією з головних героїнь є молода жінка-паралітик Елен, і саме вона називає себе (а автор — твір) «умовно звільнена».
Катерина Степанкова у кожному героєві знаходить певну особливість чи винятковість, тому її постановка звучить як «Умовно звільнені».
Як і богомазовська, ця вистава теж звучить як гімн любові й терпимості, а також поваги до вибору, права на незалежність.
Сам сюжет «Умовно звільнених» дуже насичений подіями і колізіями. Вдова відомого композитора на ім’я Едме (Ада Роговцева) прихистила й опікується сиротою Елен (Анастасія Киреєва), хоча у неї є власна вже доросла дочка.
Остання намагається через суд позбавити «шахрайку» Елен і спадку, і навіть права жити поруч з Едме. Проте у фіналі виявляється, що Жаклін (Тетяна Круліковська) дуже любить свою матір, що саме Едме не надто жалувала її ще з дитинства.
Адже в молодості Едме була чемпіонкою-пілотом, купалася у славі прихильників і зовсім не переймалася сім’єю, за словами доньки.
Паралельною сюжетною лінією є любов Елен і офісного клерка Тома (Акмал Гурєзов). Познайомила їх Едме, «купивши» Тома за 20 тис. франків на роль загиблого чоловіка Елен, котрий був на нього дуже схожий.
Опікунка прагне зробити все, аби Елен стала щасливою. Звичайно, дівчина розпізнає підміну, проте Тома виявиться їй до душі і у них спалахне роман. Тепер закохані прагнуть допомогти вирішити проблеми Едме.
У Тома, як і у більшості героїв (Елен, Жаклін, Едме, її друга П’єра та ін.) нелегке і завуальоване минуле. Тож часом просто починаєш губитися у сюжетному розгалуженні вистави і тонути в довгих балачках героїв.
Враховуючи неабиякі старання акторів та бажання режисера максимум зберегти авторський текст, від вистави так і хочеться «відрізати» майже третину. Щоб стала легшою для сприйняття.
Адже і так все гарно склалося: чудовий виконавський ансамбль, цікаві пластичні та музичні сцени, непересічний сюжет і персонажі.
Безперечно, перлиною в акторському намисті «Умовно звільнених» є Ада Роговцева. Вона наче сонце, навколо якого обертаються усі герої-планети. Її Едме Жермен-Ламар — чарівна, добросердечна.
Не ходить, а пурхає над землею. І хоча героїні вже за 80 — вона ще та кокетка, живчик і авантюристка. Головне її бажання — зробити усіх щасливими.
Особливо Елен, для котрої вона готова і «небо прихилити», і чоловіка з того світу воскресити.
Через втому від постійних допитів психолога і судових процесів із дочкою Едме вирішує перехитрити всіх та інсценізувати власне самогубство (падіння з літака). Аби далі жити щасливо з тими людьми, які стали її ріднею.
Найефектнішою є фінальна сцена, в якій Роговцева-Едме «злітає» над сценою (на ременях) у довжелезному платті нареченої, яке утворилося від розкритого білого парашута. Своєрідне вінчання з небом і перехід у нове життя.
Й Едме, і Роговцева у цій виставі, як великі гуру, вчать жити вільно і з любов’ю, вчитися терпіти та поважати інших, залишатися оптимістом. І завжди мати про запас «літачок», на якому можна втекти на «острів щастя».
