І гроші не допоможуть: як перемогти олiгархiв на наступних виборах

Написати цю статтю спонукало недавнє інтерв’ю з Олександром Донієм — ці­ка­ве,резонансне і водночас таке, що залишає подвійне враження.  

 

З одного боку, не можна не погодитися з його жорсткою оцінкою ситуації в країні, спричиненої зажерливістю олігархату, продажністю електорату і обслуговуючого владу прошарку інтелектуалів. З тим, що є хвороби нації, які необхідно лікувати. 

 

Але автор не дав відповіді на питання: що зараз робити з такою владою і таким народом, як першу усунути і як другий лікувати.

 

Спробую відповісти.

 

Найкращим способом лікування електорату від продажності була б відраза до продажності його обранців і тим самим спонукання виборців діяти за принципом «будь доброчесним, як я». Втім сумний досвід вхо­дження у владу представників Євромайдану і добробатів показав ілюзорність таких сподівань. 

 

Політична еліта за визначенням є нечисельною, але вона править більшістю тому, що їй властиві особливі риси, завдяки яким суспільство її шанує: розум, загострене відчуття справедливості, здатність до об’єктивних оцінок, відраза до створення кумирів чи підпадання під їхній вплив.

 

Якщо правлячий клас не такий — як цього можна вимагати від мільйонів? 

 

Тому головне в інтерв’ю, що не піддається сприйняттю — «У нас —  нація маленьких порошенків… Вони з цією ж метою ідуть у сільську раду, — щоб ділити землю і отримувати прибутки, в міську раду, в міністри, в депутати. Різниця між ними і Порошенком тільки в рівні можливостей».

 

А отже, як випливає з інтерв’ю,  треба займатися просвітництвом населення і чекати, поки з’явиться нова, чесна еліта.

 

По-перше, не варто узагальнювати і драматизувати. Як зазначав З.Фрейд, об’єктивно «більшість людей насправді не хочуть свободи, оскільки вона передбачає відповідальність, а відповідальність більшість людей лякає».

 

Соціологами давно доведено, що політично активний прошарок у будь-якому суспільстві становить не більше 5-7 відсотків, всі інші керуються у своєму житті задоволенням виключно особистих базових потреб безпеки, харчування, продовження роду. 

 

Тому саме активна меншість є єдиним рушієм суспільств і держав — саме в цьому полягає її місія, з якою вона справляється, якщо не складає рук, не зра­джує своєму покликанню, не аргументує власну бездіяльність будь-якими найоб’єктивнішими перешкодами, а долає їх.

 

Бо справжня еліта не припускає навіть думки на кшталт «Усе пропало!», не говорячи вже про продукування і оприлюднення подібних меседжів. Бо для неї  в принципі не буває безвихідних ситуацій і сценаріїв із трагічним фіналом.

 

Нагадаю відомий анекдот. Зібрав Бог трьох священиків — православного, протестанта і рабина — і наказав їм повідомити пастві про своє рішення: оскільки люди не живуть за Його заповідями, їх рівно за тиждень буде покарано всесвітнім потопом.

 

Православний зібрав паству і сказав: «Брати і сестри, у нас рівно тиждень на те, щоб молитися за прощення своїх гріхів, яких у кожного з нас більш ніж достатньо».

 

Протестант проголосив: «Брати і сестри, у нас рівно тиждень на те, щоб не спати, не лінуватися, а, працюючи в поті чола, постаратися реалізувати побільше з того, що ми намічали зробити за все життя». Рабин промовив: «Юдеї, у кожного з нас рівно тиждень на те, щоб навчитися жити під водою».

Повертаючись до наших реалій, до начебто тотальної аморальності й продажності електорату і безперспективності спроб «перемогти гроші, гречку і телевізор» наведу приклад iз життя.

 

У 2012 році в одному з виборчих округів на північному сході України, де кожна сім’я виборців протягом півтора року щомісяця отримувала продуктовий набір від ставленика влади, а пізнаваність опозиційного кандидата за три місяці до виборів становила всього 3%, у  підсумку переміг останній з перевагою майже у 10 тис.голосів. Попри незрівнянно менший фінансовий, медійний, і тим більше адміністративний ресурс.

 

Завдячуючи  креативності команди (одним із результатів чого було навіть неусвідомлене часткове фінансування кампанії опонентом), незаплямованості опозиціонера, його невтомності при проведенні сотень зустрічей з виборцями, щирості у спілкуванні з ними.

 

Бо люди у своїй масі насправді все розуміють і попри те, що мають у цей скрутний час однаковий з олігархами пріоритет — матеріальний, відрізняються від них тим, що мають  мораль і почуття міри.

 

Вони спраглі до правди і готові довіряти тим, хто її несе, хто розуміє проблеми їх і держави і може переконати у тому, що негаразди цілком можна подолати. І якщо рефреном побажань від виборців під час перших зустрічей були песимізм і «дай гроші», то трендом останнього передвиборчого місяця стало «ми допоможемо — іди до Верховної Ради і роби!».

 

Розпач — не тільки один зі смертних гріхів для мусульман, він неприпустимий для будь-якої іншої спільноти, бо неминуче веде до деградації  й поразки.

 

Тому тези про «мільйони Порошенків» та відсутність еліти і необхідність чекання —  не тільки хибні, а й стратегічно неприйнятні, тому що генерують зневіру суспільства і, відповідно, підсилюють тих, кому воно протистоїть.

 

А ще — тому що в нас уже просто немає часу на очікування і надію на еволюцію, коли ще один програш — і наша «остання барикада» просто впаде разом з Україною. Маємо діяти негайно.

 

Крім двох альтернатив, озвучених О. Донієм, «або ідейна реформація, яку пропоную я, або шлях, яким іде Україна сьогодні — монополізація і збагачення завдяки посаді», як на мене, є ще третій шлях — швидка європеїзація країни після  перемоги над олігархатом на майбутніх президентських і парламентських виборах.

 

Скептики скажуть, що за нинішніх умов розпорошеності  опозиції, неспівставності ресурсів її та олігархату, вкрай несприятливого виборчого законодавства це нереально.

 

Я ж відповім, що за умов ефективної організації загальногромадського багатоцентричного горизонтально-мережевого виборчого проекту це цілком можливо.

 

Якщо виборчим технологіям олігархів протипоставити загальнонаціональну громадянську технологію, проти якої вони будуть безсилі.

 

Розробляти її варто вже зараз, не чекаючи ні дня, визначивши і мінімізувавши їхні переваги, розвинувши та консолідувавши наші плюси, використавши вже наявний позитивний досвід попередніх кампаній.

 

Наші переваги — це, по-перше, надзвичайно потужний ресурс, якого начисто позбавлена правляча верхівка: підтримка західних демократій, які по факту є нашими союзниками, оскільки їх теж давно «дістала» корумпованість і патологічна невиправність нашої влади, які реально тиснуть на неї, вимагаючи прозорості державних закупівель, створення незалежного антикорупційного суду і всього іншого, що реально руйнує підвалини олігар­хократії.

 

По-друге — і це головне — ми живемо в час необмеженості комунікації та блискавичного обміну інформацією і легко можемо, ігноруючи тотально монополізовані ЗМІ, самі при бажанні по горизонталі згуртуватися з незнайомими однодумцями й однодільцями для разової і навіть тривалої акції — Євромайдан це довів. 

 

Зараз такою акцією ми можемо і мусимо зробити наступні вибори — і президентські, і парламентські.

 

Тут не місце описувати весь алгоритм підготовки до них, концептуально помічу тільки кілька важливих складових, про які я раніше вже частково писав.

 

Образно кажучи, наступна виборча кампанія має стати за своєю суттю антиолігархічною мирною революцією, а за формою — загальногромадянською виборчою толокою.

 

Для гарантованого успіху в цій толоці політичні неолігархічні партії, крім розбудови своїх осередків у регіонах та створення антиолігархічної коаліції, мають реалізувати третє завдання: допомогти виборцям і всім учасникам виборчого процесу залишити олігархів наодинці з собою, створивши навкруг них суспільний вакуум.

 

Для цього партіям-учасникам антиолігархічної коаліції треба буде донести до виборців прості, але базові і необхідні для перемоги меседжі.

 

«Іде війна, в ній — два фронти, і, як ми всі переконалися, внутрішній фронт набагато важливіший за зовнішній, бо є визначальним у цій війні. Корупція, ви­біркове правосуддя, відірваність органів влади від народу і його потреб є лише проявами, метастазами ракової пухлини на тілі України під назвою «олігар­хократія», без усунення якої говорити про боротьбу хоч з її проявами, хоч iз московським агресором — просто струс повітря і гаяння часу. Тому на війні — як на війні, крім лінії фронту, має бути чітка визначеність та ідентифікація за принципом «свій — чужий», «ми — вони».

 

О. Доній правильно підмітив, що «разом із нами, по один бік барикад у 80-х роках минулого століття, не було ні Кравчука, ні Кучми, ні Ющенка, ні Януковича, ні Порошенка — але нація всіх їх обрала на вільних виборах».

 

Це дійсно так, але чи тільки простий народ це зробив? Хто нації чітко під час будь-якої з попередніх виборчих кампаній потужно і системно говорив саме це — про «ми» і «вони», що війна за Україну точиться і після проголошення незалежності?

 

Саме це має зараз стати одним із завдань кожного, хто відчуває свою приналежність до політичного класу, до його категорії «ми».

Людство і його видатні особистості — Махатма Ганді, Нельсон Мандела, Мартін Лютер Кінг — розробили й реалізували технологію ненасильницької боротьби для завоювання свободи.

 

Основа цієї технології — неспівпраця з поневолювачами. Для нас поневолювачами є олігархи і система олігархократії, створена ними і дотепер наївно підтримувана нами.

 

У демократичному суспільстві бізнес, у т.ч. великий і надвеликий — його органічна динамічна складова,  якщо він створений та розвивається винятково завдячуючи розумові і менеджерським якостям підприємця і  — найголовніше! — не втручається у політику.

 

Бо, прийшовши до влади, він перетворює її на власний  бізнес, розпоряджаючись державними коштами — тобто нашими податками — як своїми доходами.

 

Наркобарони й «хрещені батьки» мафії — «бідні хлопчики» у порівнянні з нашими олігархами, бо останні мають незрівняно вищі прибутки при нульовій загрозі кримінальної відповідальності.

 

Користуючись недоторканністю і корпоративною солідарністю, олігархи нахабно й цинічно крадуть не тільки наші гроші, наші ресурси, а й майбутнє наше і наших дітей.

 

Отже, відсторонення великого бізнесу від влади — це просто необхідна  умова виживання нації.

 

Тому самоусунення від будь-якої співпраці з олігархами на політичній ниві, оголошення власного бойкоту їхнім пропозиціям є необхідною умовою перемоги над ними і має стати на наступних виборах усвідомленим імперативом  кожного політтехнолога, журналіста, юриста чи члена виборчої комісії.

 

Не менш жорсткими мають бути бойкот і обструкція з боку професійних середовищ і організацій громадянського суспільства тих представників, хто все ж таки вирішить працювати на  олігархів — вони мають стати принаймні нерукопотисними. 

 

Після прийняття головної ідеологеми виборчої кампанії «ми — вони» і донесення її до сприйняття виборцями треба буде вирішити чотири задачі: згуртуватися на «виборчій толоці»,  визначитися з кращими кандидатами, організувати систему інформаційної прозорості всіх  — і своїх, і чужих — кандидатів, їх попередньої діяльності, забезпечити контроль виборчої кампанії та голосування.

 

Для цього шляхом загальнонаціонального е-праймеріз треба буде:

 

а) обрати з тисяч висуванців і самовисуванців рейтинговим голосуванням список з 450 моральних авторитетів з неважливо яким записом у графі «партійність»

б) визначити найрейтинговішу з неолігархічних партій, від якої буде поданий список.

 

Паралельно й ретельно треба буде займатися просвітою ви­борців — втлумаченням трьох основних тез: «війна нас із ними», «вони — неприйнятні», «у нас — кращі з кращих і ми переможемо».

 

Але разом iз роботою назовні не менше уваги й наполегливості кожному з нас потрібно буде приділити і внутрішньому вектору — самоконтролю та самообмеженню  і перш за все — нівелюванню наших простих недоліків, які стоять на заваді об’єднання людей та зусиль і, на жаль, стали системою.

 

Один приклад — просто для ілюстрації.

 

Призвичаївшись в он-лайні до «посилання» ольгінських тролів, ми останнім часом за спровокованим ними алгоритмом гнівно сперечаємося у соц­мережах iз неістотних у цілому питань уже з реальними друзями і навіть побратимами, гриземося до нестями, відсилаємо їх у бан і далі.

 

Це безглуздо і неприпустимо, тим більше в цей час шалених випробувань.

 

Можна і треба не погоджуватися з іншою точкою зору, з чиєюсь думкою, яка не відповідає твоїй, але не можна ні нав’язувати свою точку зору, ні переносити своє ставлення до іншої думки на її автора, тим більше, коли ти його знаєш по життю і боротьбі.

 

Мова навіть не про те, що безпомилкових людей не буває, а перехід на особистості і приклеювання ярликів є аморальним.

 

Річ у тім, що через порівняно дріб’язкові причини ми втрачаємо друзів, самі розриваємо нашу єдність у війні з олігархатом і Москвою.

 

Раніше, до інтернету, у разі незгоди з чиєюсь думкою в газеті чи на телебаченні ми суто фізично не могли відповісти негайно.

 

Зараз через соцмережi це можливо і стало чи не змаганням: хто першим дасть свій коментар. Не зловживаймо, не поспішаймо бути першим, почекаймо з висновками хоча б кілька годин, використавши їх для того, щоб охолонути, проаналізувати і розібратися, не робімо себе заручниками цього першого коментаря.

 

Нація не згуртується, допоки не згуртуються, відкинувши дріб’язкові розбіжності, друзі й однодумці кожного з нас.

 

Не нагадуватиму про історію.

 

Скажу про майбутнє: воно буде переможним тільки в разі, якщо ми час від часу не кидатимемо гранату у свої траншеї на чийсь неприємний вигук.

 

Отже: не опускаймо рук, гуртуймося, шануймося — і неодмінно переможемо.