Лариса Кадочникова запрошує на виставу-бенефіс «Актрисі завжди вісімнадцять...»

Вік для актриси — питання, швидше, не біографічне, а творче.

 

Адже якщо більшість жінок сприймають свої роки за принципом біологічного годинника — дитинство-юність-зрілість — то жінки-актриси можуть обирати, в якому віці (читай: стані душі, настрої, з яким світовідчуттям) вони сьогодні вийдуть на сцену.

 

А тут, між іншим, можливі варіанти. Які часто зухвало сперечаються із сухими цифрами у паспорті. 

 

Минулого року народна артистка України Лариса Кадочникова відзначила вісімдесятилітній ювілей.

 

А виставу-бенефіс iз нагоди цієї дати, прем’єра якої відбулася на початку березня, назвала зухвало і точно водночас: «Актрисі завжди вісімнадцять...»

 

Автор п’єси «Спогади», яка стала відправною точкою постановки, — канадський драматург Джон Маррел, режисер вистави — Давид Бабаєв.

 

Жінка, яка дала поштовх цій дуже особистій, відвертій, безжальній, нервовій, парадоксальній історії — легендарна Сара Бернар. 

 

«Дві актриси. Дві особистості. Дві жінки. Їхнi долі перетинаються — вважає режисер-постановник спектаклю Давид Бабаєв. — Вони і зовнішньо схожі, грали у п’єсах одних драматургів, писали картини. Вони кохали, страждали, мріяли... Це спектакль про Сару Бернар, зіграний Ларисою Кадочниковою. Спектакль про Ларису Кадочникову, оснований на фактах із життя Сари Бернар, прожитих на сцені самою Ларисою!...» 

 

Початок вистави — тріумфальний прохід головної героїні з глибини сцени крізь низку легких завіс із органзи, прозорих і невагомих, які символізують сторінки життя (художник — Ігор Несміянов).

 

Уривки з монологів, які звучали і бентежили, рвучка амплітуда почуттів, нервові рухи, проживання і відсторонення — так вони, Сара і Лариса, крокували крізь жанри і роки, сумніви і вчинки... Наблизившись до глядачів, актриса знесилено падає.

 

І тут починається дійство, поєдинок і партнерство двох, що мають зафіксувати для історії величну долю великої Сари.

 

Вона — примадонна, що пише мемуари, вкотре переживаючи своє таке щасливе і болюче минуле... А Він — її сумлінний секретар Жорж Піту (Юрій Кухаренко), якому впродовж цієї фіксації доведеться бути і матусею Сари Бернар, і матінкою-настоятельницею монастиря, куди ця матуся приведе свою доньку, і грізним та безпринципним імпресаріо актриси, для якого на першому плані завжди був комерційний зиск, і навіть Оскаром Уайльдом, з яким дружила Сара Бернар.

 

(Незважаючи на очевидну першість у цьому дуеті, Піту також матиме можливість поділитися сокровенним, зізнавшись, що він до 25 років був незайманим, адже його виховували не в театрі.  Тим самим дозволивши своїй мудрій патронесі продемонструвати значно сміливіші погляди на цю ситуацію). 

 

І якщо після тривалої подорожі у минуле хтось у партері вже налаштувався на те, що єдине, що залишилося у цієї жінки, це її спогади і скриня з газетними вирізками та афішами, то у фіналі вона їх примусить відмовитися від таких висновків, тріумфально оголосивши про п’єсу молодого автора, яка лежить у правій шухляді її секретера.

 

Так, за плечима — довжелезне життя, але воно триває, адже якщо для когось сонце заходить, то десь на іншій півкулі зустрічають його схід. 

 

А вік... Так, про нього у цій виставі говорять багато. Одного разу героїня Лариси Кадочникової навіть дорікнула своєму партнеру: «Що у вас за звичка всі сцени починати з віку?».

 

Заголовок вистави народився з репліки Сари Бернар, яка у п’ятдесятирічному віці грала вісімнадцятирiчну Жанну Д’арк.

 

Але більшості жінок, безумовно, припаде до душі інша думка, яку так переконливо виголошує Лариса Кадочникова: «Жінці завжди тридцять вісім, плюс кілька років досвіду».