«Якби не Путін — ми були б живі»: чому регулярно звучать похоронні марші російського генералітету

(Продовження. Початок у номерах за 16—17, 20, 21 лютого)

У соціальних мережах на фото загиблих пасажирів авіалайнера «Малайзійських авіаліній» рейсу МН17 значиться: «Якби не Путін — ми були б живі». 

 

Дивлячись на них, особливо на маленьких дітей — жертв «кремлівського чикатила», виникає запитання: чи сняться вони Путіну, як він живе з цим, про що думає, коли бачить своїх онуків? Хоча у Путіна — «карлика з чорною душею» — немає духовних цінностей, совісті, душевних переживань, мук, болю, страждань... 

 

В інтерв’ю журналу New Yorker віце-президент США Джозеф Байден розповів про свій візит до Путіна в 2011 році, який на той час був прем’єр-міністром Росії: «Я сказав йому: «Пане прем’єр-міністре, я дивлюся вам в очі і мені здається, що у вас немає душі». Він поглянув на мене, посміхнувся і відповів: «Ми з вами розуміємо один одного».

 

У вересні 2014 року Патріарх Київський і всієї України-Русі Філарет заявив: «У Путіна ввійшов Сатана...».

 

Та повернімося до юридичної складової цієї страшної трагедії, головним винуватцем якої є «кривавий карлик» Путін.

 

Аналіз наявних на сьогодні доказів дає підстави зробити наступні висновки: 

 

а) збиття малайзійського літака, що призвело до загибелі 298 людей, серед них — 80 дітей (планувалося знищення російського пасажирського літака), є терористичним актом, організованим вищим військовим керівництвом РФ за наказом Путіна; 

б) відповідальність за збитий малайзійський літак повинні нести, в першу чергу, вище командування ЗС РФ та керівники так званої «ДНР», а саме: 

 

— президент, верховний головнокомандувач ЗС РФ Володимир Путін — замовник теракту.

 

Організатори теракту:

 

— міністр оборони, генерал армії Сергій Шойгу, 

— перший заступник міністра оборони, начальник ГШ ЗС РФ, генерал армії Валерій Герасимов,

— заступник міністра оборони, генерал армії Аркадій Бахін,

— заступник начальника ГШ ЗС РФ, начальник ГРУ, генерал-полковник Ігор Сєргун (нині покійний),

— начальник Головного оперативного управління — заступник начальника ГШ ЗС РФ, генерал-полковник Андрій Картаполов, 

— головнокомандувач Сухопутних військ, генерал-полковник Олег Салюков,

— командувач військами Західного військового округу (ЗВО), генерал-полковник  Анатолій Сидоров,

— начальник штабу — перший заступник командувача військами ЗВО, генерал-лейтенант Віктор Астапов,

— командувач військами ППО Сухопутних військ, генерал-лейтенант Олександр Леонов,

— командувач 20-ї гвардійської загальновійськової армії ЗВО, генерал-лейтенант Олександр Лапін (до завершення перебування на посаді, до 7 липня 2014 року, установки «Буків» 2-го дівізіону 53-ї ЗРБ були перекинуті з Курська на кордон з Україною),

— командувач 20-ї гвардійської загальновійськової армії ЗВО, генерал-лейтенант Олександр Чайко (з 8 липня 2014 року),

— командувач зенітно-ракетного з’єднання ЗВО, генерал-майор Олексій Золотов,

— начальник ППО та авіації ЗВО, полковник Андрій Коханов,

— начальник зенітно-ракетних військ РФ, генерал-майор Віктор Гуменний.

 

Звання і посади зазначених осіб указані на момент знищення літака. На сьогодні окремі з них отримали підвищення по службі і чергові військові звання. 

 

Співорганізатори теракту: 

— головний інспектор МО по Центральному воєнному округу РФ, 

генерал-полковник Ткачов Микола Федорович,

— так званий «глава і верховний головнокомандувач ЗС» самопроголошеної «ДНР» Олександр Захарченко,

— так званий «міністр оборони» самопроголошеної «ДНР», полковник ФСБ РФ Ігор Гіркін (Стрєлков),

— так званий «начальник управління військової розвідки» (заступник Гіркіна), генерал-майор «ДНР» Сергій Дубинський,

— полковник ГРУ ГШ ЗС РФ, член «Ради командирів Союзу добровольців Донбасу» Василь Геранін.

 

Голова СБУ Василь Грицак зазначив: «...навіть дані попереднього слідства МСГ (Міжнародної слідчої групи. — Ред.) уже можуть слугувати вироком для російської сторони».

Одним із головних ідеологів диявольського плану провокаційного знищення російського пасажирського літака (з яким погодився і затвердив Путін і що повинно було стати приводом для широкомасштабного вторгнення регулярних російських військ в Україну) був заступник начальника ГШ ЗС РФ, начальник ГРУ генерал-лейтенант Сєргун Ігор Дмитрович.

 

За анексію Криму президент Путін у квітні 2014 року нагородив Сєргуна орденом «За заслуги перед Вітчизною» IV ст., а від міністра оборони РФ Сєргун отримав медаль «За повернення Криму». 21 лютого 2015 року президент Путін своїм указом № 91 присвоїв Сєргуну звання «генерал-полковник».

3 січня 2016 року, згідно з офіційною заявою Кремля, на 59-му році життя несподівано помер від серцевого нападу (інфаркт) Ігор Сєргун, перебуваючи в будинку відпочинку у Підмосков’ї.

 

Як стверджували його колеги, Сєргун був абсолютно здоровим, ніколи не скаржився на серце.

 

Американська розвідувальна аналітична компанія Stratfor повідомила, що, згідно з її даними, Сєргун «раптово» помер 1 січня 2016 року, перебуваючи в Лівані.

 

За інформацією Financial Times, за декілька тижнів до раптової смерті Сєргун, за дорученням Путіна, конфіденційно відвідав Дамаск, де передав сирійському Президенту Башару Асаду послання від президента Росії з пропозицією піти у відставку.

 

Таку ж пропозицію тижнем раніше від імені керівництва Ірану зробив міністр розвідки Ірану Махмуд Алаві. Асад відповів відмовою.

 

Тижнем раніше, 27 грудня 2015 року, від «раптової зупинки серця» на 53-му році життя помер соратник Сєргуна, заступник начальника штабу Повітряно-десантних військ Росії генерал-майор Олександр Шушукін.

 

Саме Шушукін здійснював бойове планування і командування операцією захоплення Криму весною 2014 року. Брав участь у воєнній агресії Росії проти Грузії і після анексії Абхазії та Південної Осетії був призначений командиром 4-ї гвардійської військової бази МО РФ на території Південної Осетії (лютий 2009 р. — жовтень 2013 р.).

 

За проведення операції із захоплення Криму Шушукін був нагороджений (як і Сєргун) орденом «За заслуги перед Вітчизною» IV ст. і медаллю «За повернення Криму».

 

8 серпня 2010 року (через чотири місяці після катастрофи польського президентського літака) біля берегів Туреччини у Середземному морі місцеві рибалки знайшли тіло людини з православним хрестиком на шиї.

 

Ним виявився 53-річний заступник начальника ГРУ ГШ МО Росії генерал-майор Іванов Юрій Євгенович (один із найкращих, за оцінками фахівців спецслужб, організаторів убивств чеченських польових командирів і особистих ворогів Путіна).

 

Генерал мав міцне здоров’я, займався спортом, дайвінгом, ніколи не скаржився на серце. 

 

За офіційною версією, Іванов, відпочиваючи у Сирії на курорті Латакія (літня резиденція президента Сирії Асада), «пішов купатися з аквалангом, переоцінив свої сили і втопився».

 

Тіло виявили за 90 км від місця відпочинку. При розтині тіла Іванова «були виявлені сліди медичних препаратів, які при неправильному дозуванні і зміні тиску (при занятті дайвінгом) могли викликати раптовий збій у роботі серцевого м’яза», — заявив офіцер Головної військової прокуратури Росії, який просив не називати його прізвища, як повідомила російська преса. 

 

Окремі польські ЗМІ та військові аналітики звинуватили покійного Іванова в керівництві терористичною операцією зі знищення президентського літака Ту-154.

 

Група офіцерів ГРУ (друзі Іванова) провела неофіційне розслідування (офіційного не було) і дійшла висновку, що їхнього шефа «зачистила» спецгрупа ФСБ. 

 

За моїми даними, сталося це після того, як Іванов, відпочиваючи на курорті Латакія, у компанії колег спецслужб Росії і Сирії, за випивкою обмовився, що він, як той Іван Сусанін, завів «ляхів» у ліс під Смоленськом і пустив «пся крев» (собачу кров) Качинському і «ляхам».

 

Ще й вихвалявся, що за це отримав орден із рук самого Путіна на «День перемоги». Зроблено все було так, вихвалявся Іванов, що «комар носа не підточить» (див. «Україна молода», 15-16 квітня 2016 р., «Операція «ІС»). 

 

Полковник СЗР Росії Сергій Третьяков, який під дипломатичним прикриттям керував спецопераціями російської розвідки у США з 1995 до 2000 року, після приходу Путіна до влади, знаючи про його причетність до організації і замовлень убивств, попросив політичного притулку в американців.

 

Третьяков напряму звинуватив Путіна у теракті польського літака 10 квітня 2010 року під Смоленськом: «У росіян є різні плани і сценарії для ліквідації іноземних лідерів, якщо Путін і ФСБ цього захочуть. Є докази, що підтверджують причетність Путіна і його спецслужб до знищення Качинського».

 

Через два місяці після цієї заяви, 13 червня 2010 року, 53-річний Третьяков, будучи абсолютно здоровим, раптово помер у себе вдома.

 

Американські журналісти, посилаючись на лікарів, зазначають, що в органах його тіла були виявлені сліди невідомого препарату, який викликає раптову зупинку серця.

 

Повна причина і всі обставини смерті Третьякова, а також інформація про знищення польського літака і причетність до цього Путіна, якою він володів, відомі спецслужбам США.

 

30 березня 2012 року в Москві, у своїй квартирі на 2-й Тверській-Ямській вулиці, за загадкових обставин покінчив життя самогубством — застрелився з нагородного пістолета (така офіційна версія) — колишній начальник ПГУ КДБ СРСР (зовнішня розвідка) генерал-лейтенант Шебарін Леонід Володимирович, безпосередній начальник Путіна, коли той проходив службу в цьому управлінні в Дрездені, НДР.

 

Працівники КДБ у відставці зазначають, що Путін був відкликаний із Німеччини до Радянського Союзу і переведений у статус «офіцера діючого резерву» (призначений на посаду помічника проректора Ленінградського університету з міжнародних зв’язків) за «неслужбові контакти з агентами спецслужб противника (ФРН і США). У зв’язку з цим у Путіна були дуже серйозні проблеми, тому що в той час з органів просто так не йшли».

 

Службове розслідування з цього приводу проводив особисто Шебарін, який, за його результатами, віддав наказ про повернення Путіна в Ленінград, де той починав службу в КДБ.

 

Під час президентських виборів у Росії 2012 року ці матеріали «випливли» в пресі з професійними коментарями колишніх працівників КДБ (прізвища яких, окрім Шебаріна, названі не були).

 

Колеги Путіна з КДБ-ФСБ — підполковник Олександр Литвиненко та заступник директора ФСБ РФ, генерал-полковник Анатолій Трофімов, які знали, що Путін — педофіл, бачили оперативні матеріали і відеозйомки (вони зберігалися в архіві Управління власної безпеки ФСБ до призначення Путіна директором ФСБ у 1998 році), де він займається педофілією з хлопчиками, і обговорювали це у своєму колі, що «тепер конторою буде керувати не тільки не професіонал, підполковник, а ще й педофіл», були вбиті. 

 

Так, 10 квітня 2005 року, о 19:30 у Москві Трофімов, вийшовши разом із дружиною з автомобіля у дворі будинку на вулиці Клязьмінська, де проживав, був застрелений невідомим із пістолета. Дружина (як свідок) також була вбита.

 

Вбивця втік на автомобілі з напарником, який чекав його біля будинку. Чотирирічну їхню доньку, яка була в салоні автомобіля, кілер пожалів або не побачив за тонованим склом.

 

У результаті проведених оперативних і технічних заходів слідство встановило, що найбільш вірогідним виконавцем убивства є оперативний працівник спецпідрозділу ФСБ Балашов (він же Пасєчніков) — його прізвище було опубліковано російськими ЗМІ. Проте справа до суду не дійшла. 

 

У липні 2005 року Олександр Литвиненко опублікував статтю під заголовком «Кремлівський чикатило» у виданні Chechenpress, у якій, зокрема, розповів, що Путін займався сексом із малолітніми хлопчиками, коли навчався в Інституті ГПУ (зовнішня розвідка) КДБ СРСР ім. Андропова, що ледь не коштувало йому службової кар’єри. 

 

Як писав Литвиненко, чекістам вдалося записати на відео свого майбутнього шефа, коли він займався педофілією. Матеріали оперативних зйомок зберігалися в архіві Управління внутрішньої служби безпеки ФСБ, поки їх не знайшов Путін після призначення директором ФСБ.

 

При неодноразових зустрічах із Литвиненком у Лондоні він мені особисто розповідав про злочини, вчинені путінським режимом, у тому числі і про те, що Путін — педофіл, і на підтвер­дження своїх слів показував фотокопії відповідних документів.

 

Я попереджав Олександра, щоб він був особливо обережним у контактах зі своїми колишніми колегами по службі, яким свого часу міг довіряти. Вони можуть бути найбільш небезпечними, якщо в Кремлі приймуть рішення про його ліквідацію...

 

Після зазначеної публікації Литвиненка експерти, вивчивши поведінку Путіна та її характерні ознаки за багатьма відеоматеріалами (як він обіймає хлопчиків, пригортає їх до себе і притискає, підіймає на них сорочки, цілує їх у живіт, груди, шию, вуха, його вираз обличчя і очей, коли він дивиться на хлопчиків та інші його рухи і міміка, коли він поруч із ними), дійшли висновку: «Путін має явні ознаки педофілії».

 

1 листопада 2006 року Литвиненко був отруєний радіоактивною речовиною — «полонієм 210» — і після тяжких фізичних мук помер 23 листопада у лікарні Лондона.

 

Суддя Високого суду Британії Роберт Оуен, який розглядав справу про отруєння Литвиненка, у своєму висновку зазначив, що офіцер ФСБ РФ Литвиненко публічно неодноразово звинувачував президента Росії Путіна у педофілії, організації терористичних актів, зокрема вибухів житлових будинків у Буйнакську, Москві й Волгодонську, та політичних убивствах, що допомогло йому стати президентом Росії. У Путіна і керівництва ФСБ були мотиви для вбивства Литвиненка. 

 

Виконавцями отруєння Литвиненка суддя визнав колишнього співробітника ФСБ (добре знайомого Литвиненка по спільній службі у ФСБ), депутата Державної Думи Росії Андрія Лугового і бізнесмена Дмитра Ковтуна, які разом прибули в Лондон із «полонієм-210» для отруєння Литвиненка.

 

Суддя Оуен дійшов висновку, що за отруєнням Литвиненка стоїть, «імовірно», директор ФСБ Патрушев (на посаді 1999—2008 рр.) і президент Росії Путін, який, «імовірно», віддав наказ або затвердив операцію ФСБ щодо вбивства Литвиненка.

 

На початку березня 2000 року (під час президентських виборів у Росії) головний редактор газети «Цілком таємно» Артем Боровик, який жорстко критикував Путіна за війну в Чечні, заявив, що оприлюднить матеріали про справжнє дитинство Путіна і його сексуальні збочення.

 

Відеоматеріал для показу на телеканалі НТВ був запланований на 12 березня (за два тижні до виборів президента — 26 березня). 

 

В одній з останніх своїх статей Боровик процитував слова Путіна, який на той час виконував обов’язки президента Росії: «Є три шляхи впливу на людину: шантаж, горілка, погроза вбивством». 

 

Проти Боровика спочатку була організована провокація — ДТП, коли він їхав в автомобілі, а потім — стріляли по вікнах квартири, де він проживав...

 

9 березня Боровик загинув у дивній авіакатастрофі на приватному літаку, який, піднявшись на висоту до 50 метрів, зробив різко нахил уліво, втратив висоту і вибухнув при ударі об асфальт в аеропорту Шереметьєво.

 

Разом із Боровиком загинув чеченський бізнесмен Зія Бажанов, його охоронці і весь екіпаж літака, всього 9 осіб. 

 

Вони летіли у Грузію на зустріч із керівником чеченського представництва у Тбілісі Рустамом Даудовим, який напередодні по телефону попросив Бажанова, щоб він прилетів із Боровиком до нього у Тбілісі.

 

Він хотів показати їм відеозапис і передати копію відеокасети про те, ким насправді є Путін, його дитинство, де він народився і як потрапив у Ленінград, будучи всиновленим родиною Путіних, у яких своїх дітей не було (двоє їхніх синів померли ще маленькими).

 

Даудов сказав по телефону, що ця відеокасета поставить хрест на перемозі Путіна на президентських виборах (під час яких він піарився на чеченській війні), за умови, що Боровик своєчасно оприлюднить її в Росії.

 

Матеріали, які Боровик збирався опублікувати (вони були при ньому), згоріли або зникли при огляді уламків літака, який робили працівники ФСБ. Відеоматеріали про Путіна так і не вийшли в ефірі телекомпанії НТВ.

Путін став президентом у першому турі виборів, отримавши 51,9% голосів виборців.

 

Батько Артема — Генріх Боровик — упевнений, що сина вбили саме за ці матеріали. Незалежні експерти стверджують, що катастрофа літака була влаштована.

 

15 жовтня 2000 року Даудов передав зазначену копію відеокасети кореспонденту з Італії Антоніо Руссо, який приїхав за нею в Тбілісі, щоб оприлюднити її в Італії і Європарламенті.

 

Вранці наступного дня Руссо знайшли мертвим із зв’язаними руками і зламаними ребрами за 35 кілометрів від Тбілісі.

 

Двоє грузинських поліцейських, які розслідували справу, загинули: один буцімто покінчив життя самогубством, другого отруїли.

 

7 вересня 2003 року Рустам Даудов, перебуваючи в Баку, був застрелений п’ятьма пострілами з пістолета Макарова з близької відстані.

 

Бакинська поліція в ході слідства виключила вбивство з метою пограбування, встановивши, що вбивство було професійно сплановане. Обставини, мотив і почерк убивства вказували на «спеціалістів» із ФСБ.

 

Потім був убитий історик Ваха Ібрагімов, який встиг написати книгу «Таємна біографія президента Росії», в неї увійшли і матеріали, які Артем Боровик хотів опублікувати і показати на НТВ... 

 

Показово, що після обрання Путіна у 2012 році втретє президентом Росії екс-президент Радянського Союзу Михайло Горбачов відзначив такі риси його характеру: «мстивість, злопам’ятство, образливість».

 

На думку Горбачова, це неприпустимо для політика, який обіймає такий високий пост.

 

23 листопада 2009 року в Іжевську від «раптової» зупинки серця на 49-му році життя помер генерал-майор Антон Суріков (у мусульманських країнах мав документи прикриття на прізвище Мансур Натхоєв), якого президент Росії Дмитро Медведєв планував призначити начальником ГРУ ГШ ЗС Росії.

 

Суріков був куратором Шаміля Басаєва — одного з лідерів національно-визвольної боротьби чеченського народу за незалежність Чеченської Республіки Ічкерія (який після приходу Путіна до влади був визнаний «терористом номер один»). 

 

На початку 1992 року Суріков брав активну участь у розробці та здійсненні плану перевороту в Грузії з метою усунення від влади Гамсахурдіа, задіявши для цього Шаміля Басаєва і його бойовиків. 

 

У подальшому, використовуючи свої «особливі» стосунки з Басаєвим (який, за даними спецслужб, був його агентом), Суріков, виконуючи наказ свого керівництва, доручив йому здійснити збройну вилазку в Дагестані на початку серпня 1999 року. 

 

У цей період (до 9 серпня) Путін був одночасно директором ФСБ і секретарем РНБО, з 9 до 16 серпня — в. о. прем’єр-міністра Росії, потім — призначений прем’єр-міністром РФ.

 

З цієї воєнної провокації і почалася друга чеченська війна, яка, в свою чергу, відкрила Путіну дорогу на пост президента Росії, зробивши його популярним політиком.

 

Згодом, за наказом президента Путіна, Шаміль Басаєв був ліквідований (підірваний в автомобілі) в ніч на 10 липня 2006 року в ході спільної операції ФСБ і ГРУ. 

 

Нагадаю, що, за наказом попередника Путіна — Бориса Єльцина, ввечері 21 квітня 1996 року був убитий (спеціально розробленою ракетою, запущеною з бомбардувальника Су-24) перший президент незалежної Чеченської Республіки Ічкерія генерал-майор Джохар Дудаєв, коли розмовляв по супутниковому телефону з депутатом Державної Думи Росії Костянтином Боровим.

 

Дізнавшись про ліквідацію Дудаєва за обідом, Єльцин, пританцьовуючи, підняв келих із горілкою і весело сказав тост, який починався словами: «Сьогодні у нас свято!». 

 

Цікаво, який тост говорить Путін, коли йому доповідають про ліквідацію чергового неугодного йому генерала — свідка або виконавця його злочинних наказів?

 

У вересні 2009 року Суріков публічно виступив із різкою критикою Путіна і попередив, що «якщо в найближчий час не відбудеться усунення Путіна від влади (який займав тоді пост прем’єр-міністра, а по суті був першою особою в державі. — Авт.), то ще на 10-15 років продовжиться розпад Росії у формі «примітивної сировинної економіки», а народам Росії і колишнього Радянського Союзу потрібно буде готуватися до війни». 

 

За два місяці після цієї заяви Сурікова не стало. За даними його колег, Сурікова отруїли.

Додайте до генералів-смертників також журналістів і політиків (Борис Нємцов, Денис Вороненков та інші), які жорстко критикували і викривали злочинну діяльність Путіна, а згодом були вбиті, то кількість загадкових смертей серед людей цієї категорії в Росії рахуватиметься сотнями. 

 

За 20 років перебування Путіна при владі (починаючи з призначення його в 1998 році директором ФСБ) у Росії здійснено вбивства понад 250 журналістів і правозахисників, десятки з яких кваліфіковані як «замовні політичні вбивства».

 

Серед них журналісти, правозахисники, які жорстко критикували політичну і злочинну діяльність Путіна (наприклад, Галина Старовойтова, Павло Хлєбніков, Анна Політковська, Наталія Естемірова, Артем Боровик та інші).

 

Для російських генералів, причетних до злочинів Путіна або свідків цих злочинів з його близького оточення, є два шляхи. Перший — стати черговим «утоплеником», «самострілом», «парашутистом», «стрибуном» з вікна чи даху будинку або з платформи під потяг, раптово померти від «інфаркту», «інсульту», загинути в ДТП, «випадково» бути застреленим на полюванні або в результаті необережного поводження з вогнепальною зброєю... Варіантів ліквідації неугодних Путіну в арсеналі ФСБ багато... 

 

Другий — втеча за кордон із проханням надати політичний притулок в обмін на свідчення про злочини, вчинені Путіним.

 

Є ще й третій шлях, щоб зберегти свою честь і спокутувати гріхи перед народом. Який саме — генерали добре знають з історії.

 

Аналіз загадкових смертей російських генералів дає підстави зробити висновок: після кожної значимої злочинної операції Кремля таємний підрозділ ФСБ проводить за вказівкою Путіна серію «зачисток» в апараті вищого військового керівництва Росії.

 

Масштаби воєнних злочинів Російської імперії на чолі з Путіним у Грузії, Україні, Сирії, на Північному Кавказі, проти Польщі дають підстави стверджувати, що «похоронні марші російського генеральського зіркопаду» відбуваються регулярно.

 

За моїми даними, за час режиму Путіна близько 30 генералів — безпосередніх учасників і свідків його злочинів — ліквідовано. Згідно з дослідженнями Міжнародного волонтерського сайта InformNapalm, таких генералів 43, з яких лише троє, можливо, померли своєю смертю.

 

Після оголошення висновків МСГ виникла реальна загроза «зачистки» військовослужбовців Курської 53-ї зенітно-ракетної бригади, які брали участь в операції зі знищення малайзійського літака, і тих, кому було відомо про неї.

 

За моєю інформацією, офіцери бригади, які були причетні до відправлення і транспортування «Бука» в Україну та знищення «Боїнга», були направлені до Сирії. Деяких із них, імовірно, вже немає серед живих, оскільки їхні рідні і друзі не можуть вийти з ними на зв’язок. 

 

Сенатор США Джон Маккейн у грудні 2016 року заявив: «Володимир Путін — бандит, убивця і агент КДБ. Давайте називати Путіна тим, ким він є». З Путіним потрібно говорити саме з позиції сили, як це робив президент Рональд Рейган, наголосив Маккейн.

 

У лютому 2017 року, виступаючи в Сенаті, Джон Маккейн заявив: «Усі знають, що Путін є вбивцею. Він м’ясник і головоріз». Під час промови Маккейн перерахував загиблих політичних опонентів Путіна і журналістів, у вбивстві яких обґрунтовано підозрюють президента Росії.

 

У жовтні 2010 року колишній заступник прем’єр-міністра Росії (за президентства Єльцина) Михайло Полторанін звинуватив Путіна в організації вбивства 3 липня 1998 року голови Всеросійського руху на підтримку армії, депутата Державної Думи, генерала Льва Рохліна, який готував усунення Єльцина з поста президента Росії.

 

Після вбивства Путін у «пожежному порядку» був призначений директором ФСБ РФ.

 

Зауважу, Росія сьогодні не лише країна-терорист, агресор, окупант, а ще й історично жалюгідна злодійка — вкрала візантійський герб, голландський прапор, назву Київської Русі, її православну церкву, будучи ханською ординською Московією, а після розпаду СРСР — його гімн.

 

Після захоплення Криму Полторанін заявив: «Росія йде до фашизму».

 

Воєнні злочинці, які повинні понести покарання за збитий малайзійський літак і вчинення воєнної агресії проти України, у випадку опору при затриманні — підлягають ліквідації! 

 

 

(Закінчення у наступному номері)