У Києві вже наближався ранок проти середи, коли в кінокомплексі CineMax завершилася світова прем’єра українського фільму «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк.
Опісля показу на сцену вийшла сама режисерка, продюсер Ігор Савиченко, актори — 6-річна Соня Халаїмова, Анастасія Пустовіт і Микола Самчик.
Ведучий одразу почав розпитувати Соню. Маленька акторка була лаконічною: «Як було зніматися? — Нормально! — А як тобі стояти на сцені? — Весело...» .
Жорстокий романс
Коли вже всі почали розходитися, я підійшов до віце-прем’єр-міністра України Павла Розенка: «Ви приїхали спеціально на прем’єру української стрічки? — Так, спеціально. Це ж подія! — Спасибі, приємно. Тим більше, що далеко не для всіх попередніх наших урядів українське кіно було подією».
Розенко посміхнувся: «Тому вони і стали «попередніми». Хороший вчинок і хороша відповідь — наших правителів теж треба хвалити; тоді, звичайно, коли вони на те заслуговують.
Ну а голова Держкіно України Пилип Іллєнко, перекинувшись зі мною кількома репліками, пішов заспокоювати Марисю Нікітюк.
Разом із міжнародною групою продюсерів, адже серед них були не тільки українці, а й македонець із поляком.
Уже відомо, що картину мають намір включити до програми Одеського міжнародного кінофестивалю, чи побуває вона на інших — залежить від Берлінських вражень відбірників.
Наш Алік Шпилюк працює на повну, в цьому я переконався, коли в середу сам біг дистанцію у 500-600 метрів від одного залу до іншого (інтервал між переглядами становив аж 8 хвилин), на перегляд фільму «Йохо» японця Кійоші Куросави.
«Япона-матінка» — заледве не вигукнув я, прийшовши до фінішу лоб в лоб із відбірником Одеського міжнародного...
Фільм «Коли падають дерева» залишив неоднозначне враження. З одного боку — це жорстка мелодраматична історія, чия фабула вочевидь романсова: як провінційна дівчина Лариса (дебютантка Анастасія Пустовіт) любила, сильно і пристрасно, красеня на ймення Шрам (так само дебютант Микола Самчик), одначе ж той виявився людиною виразно кримінальних нахилів і відтак довелося героїні стрічки приземлятися на щось суто прозаїчно-прагматичне.
Пристрасті вирують, що тобі літній грім і блискавка, і про достовірність тут ніби не йдеться.
А з другого боку, автор сценарію, вона ж режисерка, доволі предметно описує провінційний вітчизняний соціум, і тут вона безжальна — наші села й містечка постають як такі, що не йдеться ні про яку цивілізацію і ні про яку мораль: усе тут рухнуло й не схоже, аби налаштовувалося якось заново вкладатися.
Цю картину доповнює і рівень мовної культури, отой самий суржик, і невміння слухати один одного, просто слухати, і все.
Бурхливі екранні емоції починаються заледве не з перших хвилин — нам показують, як уміють любитись українці та українки: так, що аж «сердитий вітер завива» й дерева, коли не падають, так добряче вгинаються...
«Секс важко грати на екрані,— трохи скрушно сказала молода акторка.— Тим більше що розумієш: в якийсь момент в кінозал прийдуть твої батьки...».
Одначе з такою ж брутальністю герої й живуть, будують плани, які мусять неодмінно збуватися — бо ж так у нас від радянських часів учать: молодим скрізь дорога...
Що ж, красиво мріяти не заборониш, тільки б міру ще знати. Бо коли у фіналі 6-річна сестричка Лариси — Надя (Соня Халаїмова цілком органічна в цій ролі), осідлавши білого коня (він приїхав у фільм, очевидно, з Українського міфо-поетичного кіно), здіймається на ньому понад хмари, виникає враження незугарної цитати зі старих радянських кіноказок.
Оця солодка пишність тут ні до чого, на мій погляд. Хоча в цілому привітаємо Нікітюк та всіх, хто працював над фільмом, з успіхом. Дебютна картина й одразу на Берлінале — багатообіцяючий старт у велике кіно!
Кінець фільму — кінець життя
В один день зі стрічкою Нікітюк я подивився фільм «Слон, який просто стоїть» (у секції Forum) ровесника нашої режисерки китайця Ху Бо.
Чотиригодинна (!) картина і ті ж мотиви — пристрасне бажання вирватися із провінційних проваль і вирватися кудись ближче під життєві небеса.
У фільм непросто входиш, але зате потім у ньому просто живеш — настільки органічним і простим виглядає рух історії персонажів.
У фіналі вони таки сідають на автобус і їдуть. Посеред ночі зупинка, аби пасажири трохи розім’ялись. І раптом темряву пронизує якийсь крик музичний — напевно отой самий Слон, з образом якого пов’язані мрії.
І ще несподіваніше на екрані постає портрет режисера Ху Бо у траурній рамі і дати його життя і смерті: 1988—2017.
Замість титру «Кінець фільму» на екрані прописався титр «Кінець життя». 29-літній дебютант наклав на себе руки в жовтні минулого року, вже закінчивши картину...
Важко даються отакі розгорнуті трагічні послання людям, чиї душі приймають у себе пекельні розчарування людства, нації.
Справжнім пеклом постає життя філіппінців 1970-х у так само чотригодинній стрічці «Сезон диявола» знаменитого режисера Лава Діаса.
У центрі фільму — образ Поета, який гине в нерівній боротьбі з жорстоким, людиноненависницьким режимом. Ну, щось подібне до початку 1930-х в Україні.
Репресіям і немислимій жорстокості протистоїть тут поезія, пісня — в них запорука майбутнього відродження... У залі, де я дивився картину Діаса, до кінця висиділа тільки третина журналістів, і даремно: дивовижним чином режисер створює картину життя, в якій краса і терпіння перемагають пекельне зло.
Чи буде на цій землі Рай — велике питання, але таки краса має ресурс порятувати світ.
У п’ятницю — фактично останній робочий день фестивалю. Суботнього вечора вручать «Золотого» і купу «Срібних ведмедів».
Серед претендентів (подивився я ще не все) фільми «Мого брата звуть Роберт, і він ідіот» німця Філіпа Грьонінга, «3 дні в Кібероні» Емілі Атеф, «Довлатов» росіянина Олексія Германа-молодшого, «Утойя 22 липня» норвежця Еріка Поппе, вже згадана картина філіппінця Діаса. Свої нагороди є і секції Panorama, де показали фільм Марисі Нікітюк.
