21 лютого ми відзначаємо День рідної мови, тим самим утверджуючи у суспільстві її значення та сутність.
Професор, мовознавець Олександра Сербенська, роздумуючи над природою і сутністю мови, наголошує: «Мова — надзвичайно складне явище, яке не зводиться до жодної зі своїх функцій, яке годі означити, вкласти в якусь готову формулу».
Мова — найважливіша частина нашої особистості, нашої думки, визначає ступінь свідомості кожної людини.
Мова — настільки тонка тканина, що її пов’язують зі сферою почуттєвого, з «розумом серця». За мовною ознакою людина шукає, ідентифікує себе з родом, народом, нацією.
Нехтування та ігнорування мови призвели до трагічних наслідків, свідком яких є сучасне суспільство.
Мова — це об’єднана духовна енергія народу, яка втілена у певних звуках, і через їхній взаємозв’язок вона зрозуміла всім мовцям.
Через мови людина «вмонтовує» світ і своє уявлення про нього; у мові втілюється своєрідність кожного народу.
Мужні одинаки
Думки відомих філософів, мовознавців про мову — цілий космос, в якому відображено складний та розмаїтий світ.
«Мова є відбиттям духу людського і засобом для творчого перетворення матеріального світу на світ духовний», — писав німецький філософ В. фон Гумбольдт.
«Межі моєї мови означають межі мого світу», — ця блискуча теза належить австро-англійському філософу Людвигу Вітгенштайну.
«Мова — оселя буття духу. В оселі мови живе людина», — писав німецький філософ Мартін Гайдегер, якого вважають людиною, що здійснила мовну революцію. Тим самим утверджуючи тезу: мова — не щось другорядне та аморфне, не варте уваги.
На прикладі української мови, яка пережила роки бездержавності та упослідженості, переконуємося у справедливості тези Вітгенштайна.
Справді, «рускiй мiр» прийшов туди, де не було української мови.
За радянських часів, в умовах тотальної русифікації, охоронцями української мови стали «мужні одинаки», вчителі, які плекали бодай поодинокі духовні острівці.
Вірі Лісовій, дружині дисидента Василя Лісового, судилося стати тим янголом-охоронцем, під опікою якої була рідна мова.
Дивовижним було навіть те, як заходила вчителька Віра Лісова на урок. Вона не сварила дітей, а дарувала їм осяйну усмішку: «Доброго дня, мої діти — квіти!»
Чи варто дивуватися, що після такого привітання розквітав навіть «найзапекліший» двієчник і порушник дисципліни? Її уроки викликали захоплення.
Якщо читала Шевченка — то напам’ять, якщо писала сценарій до свята, то такий, що вся школа була у захопленні. Вона любила дітей, і ті відповідали їй взаємністю.
Зошити з літератури в учнів пані Віри можна було оформлювати, як художній твір. І тому звичайні шкільні зошити перетворювалися на справжній витвір мистецтва.
«Робіть його, як душа лежить», — радила Віра Павлівна.
Здавалося, це «свято життя» буде тривати вічно. Та «бурхлива діяльність» вчительки української мови і літератури декому була не до вподоби.
Спочатку за її спиною тільки шепотілися: «Навіщо у школі ці народні свята і українські пісні? Кому це потрібно? Краще б влаштувала інтернаціональний концерт «дружби народів»!
А після арешту Василя Лісового працювати стало ще важче. Оскільки діти Віри Павлівни знали про причини арешту батька (вона не робила з цього таємниці), то можна лише здогадуватися про те, скільки їм довелося вислухати «приємних» слів на свою адресу.
Уже за незалежності України у статті «Введення у самобутні культурні світи — важливий принцип гуманітарної освіти» Василь Лісовий блискуче висвітлив діяльність таких подвижників української справи, як його дружина Віра Павлівна: «Ентузіасти етнопедагогіки поставили перед собою мету ввести дитину у храм самобутньої культури, аби таким чином вона одержала те духовне і моральне підґрунтя, що його не здатні були дати ані офіційна ідеологія, ані раціонально сформульований кодекс поведінки».
Діяльність своєї дружини-вчительки і її колег Василь Лісовий називав «мужньою і жертовною», адже протягом 70-х — 80-х років вони, як правило, наражалися на вороже ставлення не тільки з боку чиновників-бюрократів, а часто з боку своїх колег-учителів.
Додаймо сюди також тиск, який чинився на дітей «неблагонадійних» учителів, і ми зрозуміємо, в яких умовах доводилося працювати цим «мужнім одинакам».
Пробивалася скрізь зневагу
Усі україномовні діти у 70-ті роки у київських школах почувалися вкрай незахищеними.
Послухаймо Василя Лісового: «Будь-який вияв національного — у мові, в одязі — якщо це було призначене не для сцени, а для життя — ставав об’єктом насмішок і зневаги. У 60-х-70-х роках україномовна дитина в київських школах — якщо дитина розмовляла українською мовою не лише на уроках, а й на перерві — наражалась на знущання своїх однокласників.
І багато вчителів замість того, аби солідаризуватися з цими мужніми одинаками серед дітей (переважно з національно свідомих українських родин), самі переходили на російську мову, як тільки закінчували урок. Тим самим вони підтримували погляд, що українська мова не є живою, а лише мовою викладання. Тобто, мертвою мовою — такою, як, скажімо, латинська чи давньогрецька. Зрештою, вчителів української мови і літератури усіляко принижували: школярів за заявою батьків могли звільнити від... уроків української».
Із подібною ситуацією стикалася у своїй роботі і вчителька української мови і літератури Марія Гармаш, яка після закінчення Шевченківського університету викладала в одній зі столичних шкіл.
Як і годиться, школа була російською, і багато учнів було звільнено від уроків рідної мови, наче від уроків фізкультури — за станом здоров’я.
Утім ті, кому «не пощастило» звільнитися, ставилися до навчання так, ніби робили вчительці послугу.
Пані Марія пригадувала, як хлопці-десятикласники на її уроках або спали, або роздивлялися хмаринки за вікном.
У відчаї їй хотілося раз і назавжди полишити і цю школу, і цих вайлуватих, ніби загіпнотизованих старшокласників, які відверто байдикували, навіть не намагаючись приховати свого неробства. Утім настала екзаменаційна пора — час «розплати».
Проте на душі у вчительки української мови і літератури було невесело. Ні, вона зовсім не бажала «кривавої помсти».
Їй було невимовно сумно від того, що те, чим вона жила: література, мова, — виявлялося нікому не потрібними.
І раптом... починає відповідати один її учень, потім — інший. Спочатку Марія Гармаш прислухалася до їхніх відповідей, потім дивувалася, а згодом щиро раділа.
Отже, її любов до рідного слова проросла все-таки паростками у душах вихованців. Аж дивно: учорашні її ледарі непогано відповідали, а деякі — показали добрі результати.
Після екзамену Марія Гармаш не витримала і поцікавилася в учнів: «Хлопці, ви мене подивували. Іноді мені здавалося, що ви зовсім мене не чуєте, і вам набагато цікавіше дивитися за вікно, аніж на мене. Як же вам вдалося підготуватися?».
Старшокласники розсміялися, а один із парубків зауважив: «Ви так цікаво розповідали, що нам стало просто цікаво. А ще подивувала ваша чиста мова — здавалося, начебто ми у театрі, а не на уроці...»
Правду говорив хлопець — почути грамотну і красиву мову на київських вулицях було такою самою дивовижею, як почути англійські слова.
Отож і здивувався старшокласник, а потім — захопився. Бо де ж було почути українське слово тисячам київських дітей? Хіба що у селі, коли влітку їздили до бабусі?
Так і виростали, утверджуючись у думці: українська мова існує десь там, у селі, як говірка літніх людей.
А ще — на сцені, у вигляді суржику, щоб «смішніше» було висміювати недолугого малороса, який носиться зі своїм шматком сала, наче дурень із писаною торбою.
Українська мова сприймалася як щось екзотичне, дивне. Таке, що можна почути десь далеко за межами столиці.
Тож вибір був невеликий — або зрікаєшся солов’їної, або автоматично перетворюєшся на вигнанця, на якого всі дивитимуться з острахом.
З таким ставленням до себе зітнулася і вчителька української мови і літератури Марія Овдієнко, яка викладала у Броварськiй середнiй школi №3.
Учні презирливо посміхалися, повторюючи заяложене: «Краще з’їсти шмат цеглини, аніж вчить Павла Тичину».
І тоді пані Марія, розгорнувши томик улюбленого поета Леоніда Кисельова, почала читати. І розповіла школярам про трагічну долю поета. Корінний киянин, віршувати почав у дитячому віці.
Перші поетичні спроби написані, до речі, російською мовою. І раптом — душевний злам, прозріння на краю безодні.
За два роки до смерті Леонід Кисельов починає писати українською мовою.
Проте навіть російською задекларував своє кредо: «Я постою у края бездны, и вдруг пойму, сломясь в тоске, что все на свете — только песня на украинском языке».
Марія Овдієнко пригадувала, що цей випадок для багатьох її вихованців став переламним. Відтоді ставлення до рідної мови почало змінюватися...
Отакими були вчительські долі на тлі тогочасної доби — документ епохи, коли русифікація набула нечуваних масштабів.
Під грифом секретності утверджували російську
«26 травня 1983 року. Секретно», — під таким утаємниченим грифом ЦК Компартії України інформував Центральний комітет КПРС про хід виконання Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи щодо поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».
Зокрема, інформувалося про те, що «здійснені конкретні заходи, спрямовані на створення умов для вивчення і викладання російської мови — мови дружби і братерства народів СРСР, засобу міжнаціонального спілкування».
Наголошувалося на тому, що «збільшено кількість шкіл із поглибленим вивченням російської мови, факультативними заняттями охоплено 295 тисяч учнів національних шкіл....
Завершено випуск комплектів навчально-методичної літератури до підручників російської мови для усіх типів загальноосвітніх шкіл — усього 33 найменування.
Збільшено тиражі дитячої художньої літератури... Посилено підготовку до питань підбору, підготовки і перепідготовки педагогічних кадрів.
Прийом студентів на факультети російської мови і літератури збільшено на 635 осіб і буде доведено у цьому році до 3 тис. 500.
У республіці продовжується підготовка вчителів російської мови і літератури з числа осіб корінної національності Казахської СРСР, Узбецької СРСР і Туркменської СРСР.
У 1984 році до вищих навчальних закладів України їх було прийнято 500 осіб, на річне стажування — 150 осіб, у тому числі 20 осіб із Молдавської СРСР.
Починаючи з вересня минулого року факультетам, які здійснюють підготовку вчителів російської мови і літератури для союзних республік, додатково виділено 124 штатних одиниці професорсько-викладацького складу...
У бюджеті на утримання закладів освіти, починаючи з 1984 року, щорічно передбачається асигнування у сумі 2,5 млн. крб. для підвищення зарплат вчителів початкових класів, які викладають російську мову і літературу, а також для викладачів 4-10 класів.
Збільшено стипендіальний фонд на 357 тис. крб. для студентів зі спеціальності «Російська мова і література». У школах панував дух інтернаціоналізму, заснований прихильниками «вселюдської культури».
«Та добре відомо, що виховання так званого інтернаціоналізму якраз ґрунтувалося на впровадженні стереотипів нетерпимості до будь-яких національних відмінностей. Учитель дивився на своїх вихованців, «не помічаючи», що перед ним сидять українці чи діти інших національностей. Нагадувати українцям, що вони українці і мають берегти і любити свою самобутню національну культуру, яка має бути їм храмом, їх житлом (поза яким вони стають бездомними і неприкаяними у світі) для прихильника інтернаціоналізму було недопустимо. І так само вчитель «не помічав» у своєму класі дітей інших національностей.
У 80-х роках, щоправда, внаслідок чиєїсь ініціативи зверху, в школах стали практикуватись вечори чи концерти «дружби народів». Але учні усвідомлювали, що це «концерт», «сцена», показуха.
Дитина могла на цей концерт одягнути національний одяг — вишиванку чи тюбетейку: це сприймалось як виставка деяких музейних експонатів. Але уявіть на хвилю, скільки насмішок мала витримати дитина, байдуже, українець, таджик чи казах, яка посміла б відвідувати школу в національному одязі. Навіть якби це були хоча б деякі елементи того одягу. Будь-який вияв національного — у мові, в одязі, — якщо це було призначене не для сцени, а для життя — ставав об’єктом насмішок і зневаги», — писав Василь Лісовий, спираючись на практичний досвід роботи своєї дружини-вчительки.
Саме її досвід допоміг Василю Лісовому зробити висновок: «Поспостерігавши за працею цих ентузіастів-вчителів, переконався: ніякі моральні настанови та лекції не могли замінити тієї поезії, поєднаної з вищими моральними істинами, до якої таким чином доторкалися діти. Симоненкове «заглядає в шибу казка сивими очима, материнська добра ласка в неї за плечима» ці вчителі перетворили на діючий принцип: дитина приходить у світ духовності і краси, коли її вести крізь поезію, яку містить в собі самобутня культура».
У тому, що українська мова збереглася у мороку тих похмурих десятиліть, є велика заслуга тих «мужніх одинаків» — вчителів, які тримали українське небо.
Генетичний код нації
«Відберіть у народу все — і він усе може повернути, але відберіть мову, і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови — ніколи; вимерла мова в устах народу — вимер і народ», — писав видатний педагог Костянтин Ушинський.
Тож ми не зникли, не розчинилися в імлі бездержавності лише тому, що зберегли генетичний код нації — мову.
Здавалося б, що після здобуття Україною незалежності мовна ситуація повинна була змінитися докорінно. Проте століття бездержавності давалися (і даються) взнаки.
Попри те, що мова набула статусу державної, суспільству й досі подається думка про доцільність (і обґрунтовану необхідність) двомовності. Проте читаймо наших класиків та робімо висновки.
Один промовистий факт. У праці «Двоязичність і дволичність», надрукованій у «Літературно-науковому віснику» (1905) Іван Франко, даючи штрихи до характеристики таких постатей, як Т.Шевченко, М.Гоголь, М.Устиянович, І.Наумович, говорить про руйнівну дію двомовності, яку так уперто нам насаджували і насаджують.
Вчені-мовознавці б’ють на сполох: війна є там, де немає української мови. І це відкриття не сьогоднішнього дня. Читаймо сентенції філософів, аби зрозуміти важливість окреслення межі мови.
Професор-мовознавець Олександр Пономарів наголошує: «Для того, щоб по всій Україні відродити українську мову, нам треба агресивно її захищати». І не треба боятися цього слова — агресивно, бо йдеться про передумови виживання і збереження нації. А тут не можна бути слабким.
До речі, наголошує професор Пономарів, у нас ситуація сьогодні не гірша, ніж у чехів 1918 року, коли вони звільнилися з-під Австро-Угорської імперії.
Тоді всі чеські міста були німецькомовні, але вони швидко відродилися, бо Масарик не призначав німців міністрами й не запрошував чужинців.
Іван Огієнко не втомлювався повторювати: буде національна мова — буде національна держава. Тож мовне питання — не приватна справа та другорядна річ, а питання виживання української нації.
І тому не може не викликати тривогу той факт, що у багатьох сферах громадського життя й надалі побутує російська.
Про це свідчать дані аналітичного огляду «Становище української мови в Україні в 2017 році», оприлюдненого рухом «Простір свободи».
Згідно з опублікованою інформацією, 68% опитаних громадян (не враховуючи мешканців окупованих територій) назвали українську мову рідною, а 61% вважає, що мовна політика має бути спрямована перш за все на захист української мови.
Українська мова домінує в галузі освіти (частка учнів, що здобувають освіту в школах з українською мовою навчання, становить 81, 9%), в органах державної влади та в кінопрокаті (сумарна частка фільмів, дубльованих або озвучених українською мовою, становить 88%).
На жаль, попри те, що за минулий рік українська мова зміцнила позиції в радіоефірі та на книжковому ринку, спостерігаються негативні факти.
Так, частка газет, виданих українською мовою, зменшилася за рік із 34 до 32% від сумарного накладу. Проблемними місцями залишаються сфера послуг та iнтернет.
За підсумками моніторингу кафе і ресторанів у 26 містах (усі обласні центри, крім окупованих, а також Кривий Ріг, Маріуполь, Краматорськ та Сiверськодонецьк), лише 38% закладів харчування мають українську вивіску; лише в 65% є меню українською і тільки в 49% закладів персонал обслуговує україномовних клієнтів українською мовою.
На думку Олександра Авраменка, відомого мовознавця, голос якого щороку звучить під час Всеукраїнського радіодиктанту, необхідно й надалі робити все для того, аби у столиці панувала українська мова.
Нині ситуація доволі тривожна, переконаний Олександр Авраменко. Подвійні мовні стандарти — небезпечна річ.
Ведучі, які під час ефірів спілкуються українською, відразу переходять на російську під час рекламних пауз.
На жаль, в українських школах панує не менш тривожна ситуація. Часто українська мова звучить лише під час уроків. Перерва — територія, де панує «рускiй мiр».
Який висновок? Маємо вичавлювати з себе раба «по краплині», адже психологічний аспект, ментальні зрушення долаються не так швидко.
Тож зусиль мовознавців не достатньо, аби межі мови розширювалися повсякчас. Крок за кроком, день за днем. Аби, зрештою, оселею нашого буття стала мова рідна, українська.
