Художник Вова Воротньов рушив зі свого рідного Червонограда пішки на схід. Із шахтарського містечка на Львівщині він захопив із собою шматок вугілля.
35 днів Вова ніс свій об’єкт близько тисячі кілометрів, прийшов у Лисичанськ — інше шахтарське містечко, але вже на Луганщині, — і передав його місцевому краєзнавчому музею.
Ця хода стала стрижнем художнього проекту «ЗА/С ХІД».
Фланерство як мистецтво
Формально «ЗА/С ХІД» був заявлений як хода-маніфестація єдності України.
Наприкінці весни 2014-го Лисичанськ захопили бойовики-сепаратисти. Тоді за місяць місто звільнили.
Похід Вови Воротньова припав на третю річницю тих подій. Зовсім поруч досі тривають бойові дії.
Передача вугілля — своєрідна декларація подібності двох шахтарських містечок: одного на кордоні з Польщею, другого — на рубежі підконтрольних Україні територій Луганщини. Цю інтерпретацію з офіційного опису проекту транслювали більшість ЗМІ.
Утім сам митець неодноразово інтерпретував ходу в дещо інакший спосіб: і як краєзнавчу експедицію, і як виклик самому собі, і як абсолютно беззмістовну дію.
У попередніх роботах, зокрема представлених у виставкових просторах Центру візуальної культури, PinchukArtCentre і Мистецького арсеналу, Воротньов переважно досліджував середовище міста: вуличне мистецтво, субкультурні явища, практики благоустрою комунальних підприємств.
У «ЗА/С ХІД» міські дослідження Воротньова тривають, але тепер міст багато, вони малі, а між ними з’явилися 30 кілометрів щоденної пішої ходи, які містять найцінніше у проекті — художній жест, що не піддається однозначній інтерпретації.
Погляд на ходіння як на мистецьку дію для Воротньова не новий.
Раніше у контексті своїх художніх практик він неодноразово згадував фланерство (від фр. flaneur, «той, що гуляє») французького поета Шарля Бодлера. Після Бодлера фланер використовували дадаїсти та сюрреалісти, творчість яких також часто згадує сам Воротньов.
Осмислювали такий спосіб пізнання філософи. Зокрема, французький Ґі Дебор і німецький Вальтер Беньямін.
Однак фланерство — явище виразно міське й схоже радше на прогулянку-блукання, ніж на тривалу мандрівку.
Локальним зразком для проекту Воротньова видається мандрівництво Григорія Сковороди.
Сам Воротньов художньо посилається на нього, розмістивши видання з текстами Сковороди в інсталяції проекту на Фестивалі молодих українських художників у Мистецькому арсеналі.
Щоправда, «ЗА/С ХІД» має чітко окреслені вихідний пункт і пункт призначення, тоді як мандрівництво Сковороди — не разовий маршрут, а спосіб життя. Про тягле сковородинство Воротньова говорити поки зарано.
Вочевидь найближчим до «ЗА/СХІД» за формою можна визнати перфоманс-розлучення Марини Абрамович і Улая. У 1988 році митецька пара обопільно вирішила закінчити 12-річні стосунки.
Для цього митці влаштували останню зустріч на Великій китайській стіні, після якої мали ніколи не бачитися знову.
Улай рушив із західного кінця, Марина — зі східного. За 90 днів ходи назустріч один одному вони подолали по дві з половиною тисячі кілометрів.
Наступного разу Улай і Марина побачилися через 22 роки, коли Улай порушив обіцянку й прийшов на перфоманс Абрамович у нью-йоркському МоМА.
Подорож Великою китайською стіною здається дуже вдалою опозицією «ЗА/С ХІД»: хода Воротньова наче на противагу одностороння та індивідуальна; а замість розлучення, як у Улая й Марини, Вова намагається досягнути сполучення між двома регіонами.
Співпереживати мандрівці
З відеодокументації перфомансу Абрамович і Улая на Бі-Бі-Сі змонтували фільм The Lovers: The Great Wall Walk (з англ. «Коханці. Хода Великою китайською стіною»).
Саме завдяки фільму широкий загал може спробувати співпережити сентиментальну мандрівку митців.
У проекті «ЗА/С ХІД» це можливо завдяки соцмережам. У спеціально створеному для проекту профілі Instagram Воротньов 886 разів запостив фото- чи відео-документи перфомансу, а на своїй сторінці у Facebook ділився враженнями та відповідав на коментарі.
Мистецтвознавець Борис Гройс застерігає, що використання інтернету як простору для художнього висловлювання може перетворити його на «психодраму самоспоглядання».
Не певен, чи загрожує це Воротньову загалом, але під час «ЗА/С ХІД» на самоспоглядання у нього просто не вистачало часу.
За 35 днів ходи в Instagram проекту з’явилося на декілька сотень більше зображень, ніж за весь минулий рік в особистому профілі Воротньова.
Масив інформації, який продукував Вова під час ходи, радше дозволяє вже нам детально дослідити, що саме потрапляє у його фокус.
Як зазначив сам художник, «ЗА/С ХІД» можна розглядати як краєзнавчу експедицію: він документував те, що часто залишається поза увагою, — для місцевих цей простір занадто буденний; а у великих містах зазвичай цікавляться хіба іншими великими містами.
Воротньов йшов поспіхом. На відміну від інших мандрівників, у нього не було часу знайомитися з місцевими мешканцями та заходити до них у гості.
У добірці, що потрапила в соцмережі, митець застосував метод типології подорожнього: більшість світлин можна з легкістю розбити на групи за об’єктом зображеного.
Майже все зображене трапляється саме при дорозі: будинки, паркани, ворота, пам’ятники, магазини, автобусні зупинки, придорожні хрести.
Час від часу об’єктом стає сама дорога, як у концептуальній фотографії англійця Ричарда Лонга A Line Made by Walking (з англ. «Пряма, проведена пішою ходою»).
Для фотографій декількох типів об’єктів Воротньов навіть завів окремі хештеги, аби можна було подивитися разом усі пов’язані світлини.
За двома з них — #traditionalukrainiangates (з англ. «традиційні українські ворота») і #volynianroadcross (з англ. «волинський придорожній хрест») — знімків так багато, що з них можна було б навіть зібрати окремі проекти.
Власне, інший тип об’єктів, на який часто звертає увагу Воротньов, — автобусні зупинки, для своєї фотокниги Soviet Bus Stops (з англ. «Радянські автобусні зупинки») використав канадський фотограф Крістофер Хервіг.
З фокусом Воротньова резонує ще одна типологійна фотокнига — Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics (з англ. «Декомунізовано: Українські радянські мозаїки») київського фотографа Євгена Нікіфорова.
Воротньов часто звертає увагу на парадокси перехідного етапу декомунізації: розфарбовані у жовто-синій символи СРСР, постаменти з-під нещодавно знесених пам’ятників радянським діячам, залишкова геральдика на огорожах і в оздобленні будівель.
Фотографії Нікіфорова та Хервіга — документи іншого характеру: вони фіксують у стані спокою об’єкти, які можуть скоро зникнути.
Час мозаїк з книжки Нікіфорова та модерністських зупинок з книги Хервіга — своєрідний «передостанній день Помпеї», коли вже зрозуміло, що виверження Везувію не уникнути, місто загине — а залишиться лише його привид, законсервований у вулканічному попелі.
Простір «ЗА/С ХІД» нагадує радше постапокаліптичний час уже після загибелі Помпеї, коли «привид міста» обжили вандали.
Одначе це враження — не єдина відмінність фотодокументації Воротньова від робіт Нікіфорова та Хервіга. Типологійний підхід — каркас обох фотокниг.
Їх автори заздалегідь знали, де й що саме вони фотографуватимуть.
Формат фотокниги та концентрація на одному типі об’єктів зумовлюють ґрунтовне ставлення до процесу фотографії: вибір камери, параметрів і часу зйомки, логістика пересувань, перемовини про доступ до закритих об’єктів тощо. Як наслідок, у фотокнизі опиняються відібрані й оброблені світлини.
У «ЗА/С ХІД» типізація зображень можлива не завдяки попередньому задуму, а через інтенсивність підходу Воротньова: він щодня долав великі відстані та багато знімав, повторюючи візуальні мотиви — у «живій» стрічці Instagram ми можемо вичленувати декілька типів подібних зображень.
Скромний шарм прекаріату
Об’єктами уваги художника часто стають різноманітні написи, емблеми та візерунки. Одна з форм, з якими Вова Воротньов працює вже багато років, — одяг і друк на ньому.
Під час подорожі Вова анонсував вихід кількох футболок, присвячених проектові: «червоноградську» — з пам’ятником шахтареві скульптора Йосипа Садовського; «лисичанську» — з лисом і шахтою; спільну — з червоноградським пам’ятником і лисичанською шахтою.
Ці футболки — домашні заготівки проекту. Але сам «ЗА/С ХІД» можна тлумачити як своєрідну творчу експедицію: на фотографіях проекту багато вивісок з химерними кириличними шрифтами, герби, логотипи, різноманітні завиванці на воротах і парканах.
Можливо, щось із цього слугуватиме натхненням для наступних робіт Воротньова.
Подібний художній метод застосовує британський митець Геміш Фултон, який сам себе називає walking artist (з англ. «митець, що гуляє»).
Під час своїх мандрівок пан Фултон послідовується принципами етичної системи leave no trace (з англ. «не залишай слідів»): якомога менше втручається у довкілля, не залишає нічого свого та не збирає нічого з собою.
Натомість, враження від подорожі він передає пізніше в інсталяції у просторі галереї за допомогою фото, графіки, ілюстрації та скульптури.
Номінально завершальною частиною проекту Воротньова стала саме інсталяція у галерейному просторі — на Фестивалі молодих українських художників у Мистецькому арсеналі.
«ЗА/С ХІД» там був представлений кімнатою, що нагадує реконструкцію провінційного готельного номера: старий стіл з ДСП, на столі стос книжок, портрет Новаліса, подарована в Лисичанську вуглина з тамтешньої шахти, фігурка шахтаря, пакет з АТБ.
Поруч крісло, тумбочка, на ній маленький телевізор з квадратним екраном. У телевізорі змонтовані короткі відео з Instagram та Facebook, у яких Воротньов повсякчас просить подорожніх корів, собак чи кіз «сказать пару слов».
На стіні поруч схематичний малюнок Воротньова в русі, біля протилежної стіни — список населених пунктів, які Вова пройшов.
Схематичний малюнок Воротньова в русі — привіт з ґрафіті-райтерського минулого Вови, — мітка художника, яку він залишає за першої-ліпшої нагоди: на стінах гаражів, автобусних зупинках, логотипі Олімпіади-80, картині в одному з готельних номерів.
Раніше Воротньов неодноразово називав себе вандалом і здіймав тему вандалізму в своїх роботах.
Восени 2014-го у назві проекту в Центрі візуальної культури він самоіронічно назвався «вандалузький пес» (оригінальна назва виставки Un Chien (V)andalou — каламбур із назвою стрічки сюрреаліста Луїса Бунюеля Un Chien Аndalou, з фр. «Андалузький пес»).
Відтоді Воротньова менше вирізняє вандалізм — тепер це, радше, скромний шарм прекаріату. Він може дозволити собі те, що не може пролетаріат — «люди праці», яким буцімто присвячено «ЗА/С ХІД».
Воротньов послідовно протиставляє свої художні практики «серйозній роботі»: у 2013-му в PinchukArtCentre він переінакшив формат творчої майстерні (англ. workshop) на walkshop (тобто на творчу прогулянку).
Тепер на п’ятах його чобіт напис walking class (англ. «ходячий клас») — перероблене усталене working class (з англ. робітничий клас).
Ця класова омонімія влучно відбиває абсурд буквального прочитання проекту: Вова йде пішки, хоча між усіма містами існує сполучення; несучи шматок вугілля туди, де його повно.
«ЗА/С ХІД» можна сприймати як свого роду марення, сноходіння, сенс якого зрозумілий лише доти, доки ми всі перебуваємо у стані сну.
Трактування цієї сновиди нагадує пошук вугільного пласту — ми відкидаємо поверхневі шари й завзято копаємо далі, розмірковуючи побічно про ефективніші за вугілля джерела енергії.
Влад ГОЛОВКО, дослідник мистецтв
(«Українська правда. Життя»)
