«Гарно було б у святкові дні долучитися до високого мистецтва», — так подумав я і купив два квитки в прославлений київський Театр ім. Лесі Українки.
Краще б я цього не робив, адже вистава мене відверто розчарувала.
Я знав, що це — комедія, знав, що спектакль — російською мовою.
Але я гадки не мав, що це може бути настільки вульгарно і несмішно.
Ідеться про «Слишком женатого таксиста» англійського драматурга й актора Рея Куні в постановці режисера Олега Нікітіна.
Силуети жінок бігали в ліфчиках...
Дещо насторожила на афіші спеціальна позначка «16+», але спочатку я не надав тому належної уваги.
Прозріння до мене прийшло вже під час вистави, коли головний герой Джон Сміт став активно жонглювати «сексом»: «сумасшедший секс», «нормальный секс», «сексуальные игрища», «сексуальные сети», «сексуально озабоченный», «сексуально бесполезен».
Один раз навіть проскочило «Тра...мся с женой» — від несподіванки я зніяковів і запитально озирнувся навсібіч, та всі аж заливалися реготом.
Пригадую, колись схожим чином мене спантеличив московський гуморист Вінокур, який на концерті в «Україні», вочевидь для сміху, у своєму монолозі грубо вилаявся.
Тоді я вперше відкрив для себе «русский мат» як елемент сценічного мистецтва.
У Театрі ім. Лесі Українки, попри застереження «16+», попереду мене сиділо дівча років 12. Воно слухало весь цей «секс» і сміялося, як доросле.
Сміялися сусіди поруч і ті, що примостилися на приставних стільцях у проході. Зал — повний. Мені самому дісталися квитки тільки тому, що купив їх за два місяці до спектаклю.
Ми з дружиною очікували на комедію, хотіли сміятися, але не могли. Скажу відверто, ми розраховували на більше, ніж просто «сумасшедший» театральний «секс».
Зрештою, ми йшли не на «95-й квартал» чи в кіно «для дорослих».
Наші суперечливі відчуття посилилися, коли на сцені всіма барвами райдуги заграла«голуба» тематика. Хоча актор у ролі гея й був переконливим, важко зрозуміти, навіщо він з’являвся перед глядачами.
Цей Боббі мав яскравий макіяж і надміру жіночі манери. Він розповідав, що живе із «засранцем Микки» й «балуется шитьем женской одежды».
Проте на сюжет Боббі жодним чином не вплинув — склалося враження, що автор увів у п’єсу цього типа лише для того, аби популяризувати одностатеві зносини.
Під час першої дії через короткозорість я не надто чітко бачив акторів: силуети жінок бігали в ліфчиках, а чоловіки поважно трусили своїми животами. В антракті я взяв бінокль — краще б я цього не робив!
Виявилося, що головного героя — велелюбного таксиста Джона Сміта — грає актор передпенсійного віку.
За сюжетом він одружився тільки 3 роки тому, причому одразу з двома жінками. Графік у Джона такий, що його витримає далеко не кожен молодий донжуан, адже чоловік розривається між дружинами, котрі не знають про існування одна одної.
Обидві жінки задоволені Джоном і життям, вони обожнюють свого мужчину і не помічають нічого дивного в його поведінці.
Щоправда, в нашій ментальності таксист, та ще й літній, не вважається завидним кавалером, за яким упадали б дівчата.
Також дивно, що, здавалося б, затятий холостяк став перед пенсією «султаном», схибленим на «нормальному» сексі.
Автор п’єси все ж таки, мабуть, мав на увазі молодшого героя, аніж український режисер.
Зауважу, що весь репертуар театру Лесі Українки — доволі «сексуальний». Ось лише деякі назви вистав: «Обнажённая со скрипкой», «Завещание целомудренного бабника», «Ангелочек, или Сексуальные неврозы наших родителей». Деякі без «сексу» в назві, але все одно із позначкою «16+».
Леся не винна
Мені здається, що «національний академічний» театр мав би виконувати більше просвітницьку функцію, а не сприяти сексуалізації та маргіналізації народу.
Театр Лесі Українки — державний і фінансується за рахунок платників податків. Невже брутальна «попса» є державним замовленням?
До речі, у театрі з виконанням державного замовлення завжди було туго. Відповідно до законодавства, наприклад, слухачі Національної академії держуправління при Президентові України мають право безплатно відвідувати вистави, аби підвищувати свій культурний рівень.
Так ось, коли я навчався в академії, у Театр Франка нас пускали завжди, а в Театр Лесі Українки — ніколи: адміністрація постійно казала про брак вільних місць.
Гидко, що весь цей несмак і вульгарщину прикривають ім’ям великої української поетеси — водночас жодної вистави Лесі Українки в театрі наразі не йде.
Заради справедливості додам, що, окрім «сексу», в афішах значаться Шекспір, Мольєр і Чехов.
На мій погляд, «театр російської драми» слід позбавити імені Лесі Українки, назавжди знищивши цей недолугий оксюморон, що дезорієнтує українців.
Із таким же успіхом театру можна було б надати ім’я будь-якого іншого відомого українця, приміром знаменитого мандрівника Миколи Миклухо-Маклая.
У Театрі російської драми зовсім небагато російської драми, чого не скажеш про російську мову.
Тут російською — все: вистави, афіші, квитки й навіть написи в туалетних кімнатах «курить запрещено».
Для керівництва театру це, мабуть, принципово. Сам гендиректор культурного закладу Михайло Резнікович через гучномовці «убедительно» просить глядачів перед виставою «выключить мобильные телефоны».
У назві веб-сторінки театру також наголошується, що це rusdram, без будь-якої прив’язки до Лесі Українки, адже вона тут, очевидно, не головна.
У театрі протягом останніх 23 років керує Резнікович, відомий радянський, а тепер і український режисер.
Достеменно невідомо, чи був Резнікович вірним комуністом, але його сміливо можна назвати вірним «регіоналом», хоча режисер і стверджує, що ніколи не вступав у Партію регіонів.
Як зараз бачу: 2004 рік, на сцені за довгим столом сидять, насупившись неначе ГКЧП, довірені особи кандидата в президенти України Януковича й по черзі славлять «двічі несудимого» «проффесора».
Тоді серед них мене здивувала присутність саме Резніковича, який чомусь вирішив підтримати цього неінтелігентного політика, котрий, як пізніше зізнався режисер, жодного разу не був у Театрі Лесі Українки.
Безальтернативний «Герой України»?
Коли Резнікович заявив про свою політичну позицію, опоненти взяли його на олівець, а після поразки Януковича «помаранчевий» міністр культури Оксана Білозір, керуючись політичною доцільністю, витурила «регіонала» з театру.
Однак після протесту частини «артистів театру й діячів культури Росії» Резніковича поновили на посаді, а саму Білозір звільнили «у зв’язку з реорганізацією міністерства».
Після скандалу Резнікович не змінив своїх поглядів і продовжив кар’єру «регіонала».
2006 року він став депутатом Київради від Партії регіонів, а при наступній каденції вдруге увійшов у цю ж річку, секретарював у комісії з питань культури та туризму.
2013-го президент Янукович віддячив режисерові за багаторічну підтримку «Героєм України».
Оскільки Партія регіонів зникла, а Янукович утік, Резнікович тепер не займається політикою.
Проте нещодавно очільник Театру Лесі Українки був-таки змушений здати політичний іспит, за який «проффесор» Янукович поставив би йому «зарах.», а ось Українська держава — ні.
Коли двох акторів театру Лесі Українки звинуватили в сепаратизмі, режисер виявив до них лояльність, прикрившись демократією та свободою слова.
Публічну підтримку «ополченців» та агітацію за «ДНР» «Герой України» Резнікович не засудив, а просто назвав «інакодумством», не вживши жодних заходів.
Актори-«ватники» й досі є членами трупи держтеатру та грають у виставах.
Якщо на заклики до сепаратизму не реагують ані в СБУ, ані в Мінкульті, то годі казати про такі дрібниці, як «русский дух» у стінах і вульгарщину на сцені Театру ім. Лесі Українки.
Мовляв, «публика не дура», а вона ж не бойкотує, навпаки, платить за це своїми кревними.
У Резніковича — як і раніше, все добре: він очолює театр з 1994 року, успішно суміщає дві посади (гендиректора й художнього керівника), щороку держава субсидіює «Лесю Українку» на десятки мільйонів гривень.
У квітні Михайло Ієрухімович відсвяткує 80-річний ювілей, але на пенсію він не збирається, адже має великі творчі плани та й контракт його з Мінкультом чинний іще протягом 3,5 року. А там видно буде.
Схоже, конкурентів у Резніковича немає, адже в останньому конкурсі на посаду керівника театру брав участь один кандидат, який і виборов перемогу.
Мінкульт вирішив не втручатися ані в кадрову, ані в репертуарну політику культурного закладу. Тож, схоже, Леся Українка ще довго буде змушена терпіти «Слишком женатого таксиста» з його вічним «сексом».
Варто зауважити, що ця кумедна вистава доволі популярна на пострадянському просторі, її часто ставили в обласних театрах Росії.
Нині вона йде в Дніпро(петро)вському академічному театрі драми і комедії (ще рік тому це теж був Театр російської драми тільки імені М. Горького). Щоправда, у Дніпрі в спектаклі задіяні молодші актори, ніж у Києві.
Кому цікаво, «Слишком женатый таксист» має продовження під назвою «Слишком счастливый отец», якого також поставили в театрі Резніковича.
* * *
Ми з дружиною залишали глядацьку залу одні з перших. Працівниця гардеробу поцікавилася, «понравился ли нам спектакль», очевидно, розраховуючи на схвальний відгук.
«Это было ужасно!» — відповів я на «общепонятном». У жінки від такого пасажу аж очі пов’яли. Схоже, я зіпсував їй настрій не менше, аніж вистава мені.
Комедія «Слишком женатый таксист» іде на київській сцені «в течении 13 лет с неизменным успехом». Я ж повертався додому з відчуттям змарнованого вечора.
До того ж мені було ніяково перед дружиною, адже це я обирав виставу. Але ж насправді я обирав театр — національний, академічний!
