Дискусії щодо того, чи потрібно Україні бути членом військово-політичного блоку НАТО, котрий зараз налічує 29 членів (це більшість країн Європи, США й Канада), точаться вже не один рік.
Чи готове українське суспільство до цього важливого історичного кроку й наскільки важко нині його реалізувати?
І чи готові самі члени Альянсу зустріти нас із розпростертими обіймами?
Роздуми з цього приводу були висловлені фахівцями на семінарі «Україна — НАТО: 20 років хартії про особливе партнерство», який, згідно з розпорядженням Президента про вдосконалення інформаційного забезпечення населення щодо євроатлантичної інтеграції, був проведений в Укртелерадіопресінституті.
Адже важливо, щоб питання інтеграції України до НАТО було рішенням не емоційним, а чітко усвідомленим і базувалося на знаннях про Альянс.
Де буде кордон західного світу: на Донбасі чи біля Чопа?
«Для України тема вступу до НАТО є важливішою, ніж будь-які інтеграційні процеси в будь-які союзи, бо без вступу до НАТО не буде вступу й до ЄС! — наголошує народний депутат Іван Крулько. — Адже економіка й добробут неможливі без безпеки: щоб прийшов інвестор, то, крім базових речей (податкового законодавства, вільних судів тощо), ключове питання — безпека. Більше того, для України інтеграція до НАТО означає назавжди, остаточно перерубати зв’язок із Кремлем і є питанням збереження незалежності!
І найголовніше: питання інтеграції — це питання добробуту українських громадян. Чому? Бо як тільки-но ми стаємо членом НАТО, ми вирішуємо проблему безпеки, й це є сигнал усім інвесторам, що в цю країну можна нести гроші й створювати робочі місця. Наприклад, у Румунії вже наступного року після вступу до НАТО прямі іноземні інвестиції в економіку зросли втричі! Всі країни з останніх трьох хвиль розширення ЄС (коли туди вступили країни Центральної та Східної Європи, Балтії, Румунія, Болгарія, країни Балкан), перш ніж вступити в Євросоюз, ставали членами НАТО!
І ми не можемо бути нейтральною країною, бо є буфером між західним і азійським світом — така наша доля. Для нас треба вирішити питання, де буде проходити кордон західного світу: на Донбасі чи поблизу Чопа?! І НАТО дає ключову відповідь на це.
Росія ніколи не відмовиться від ідеї відновлення імперії — про це мріяли всі московські правителі, а без України це зробити неможливо. І Росія все робитиме для реалізації цього задуму: так уже створена ця держава, яка будувалася упродовж всієї своєї історії шляхом завоювання інших територій. Бо як тільки припиняється цей процес, у них починаються внутрішні «смути».
На часі — референдум щодо вступу до НАТО
Тема НАТО в Україні почала розкручуватися в 2002 році: тоді після виборів у парламенті створюється помірно-демократична більшість, яка розуміє, що інформаційне співробітництво з блоком є пріоритетним.
У ВР утворюється Комітет із питань Європейської інтеграції — його очолює Борис Тарасюк, який стає «мотором» усіх цих процесів.
У 2003 році Україна приймає закон про основи нацбезпеки, в якому НАТО прописується як стратегія зовнішньої політики.
Це був ключовий момент на законодавчому рівні, який дозволив включити повну систему роботи МЗС, виконавчої гілки влади на співпрацю з «натовцями».
Якщо подивитися в динаміці, то ми стартували з ситуації, коли лише 15% громадян України підтримували ідею співпраці з НАТО.
Тоді була ще низька інформованість і люди про Альянс знали лише, як про ворожий блок, — радянські міфи продовжували переважати в свідомості людей.
У 2004 році була ухвалена програма державного інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції на період до 2007 року.
Цей документ був достатньо системним, бо фіксував нашу стратегію зовнішньої політики й давав практичні інструменти для її впровадження в життя.
Але хоч стратегія й ідеї були правильними, та відсутність фінансування фактично всі «благі наміри» зводила до нуля.
Наведу аналог: десять років я пропрацював у молодіжній політиці (очолював великі молодіжні організації) і довгий час на рік на це закладали «аж»... 12 мільйонів гривень.
Це означало, що для держави молодіжна політика — на останньому місці! Те ж саме було й з питанням НАТО: за словами не було конкретики.
Кажу вже з досвіду роботи в бюджетному комітеті: коли дивишся на політику держави через призму цифр, це красномовніше, ніж будь-які гарні слова, стратегії та програми!
У 2008 році постановою Кабміну ухвалено цільову програму інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції до 2011 року.
І тоді вперше в бюджеті на це заклали гроші (9 млн. гривень, зараз — 14 млн.).
Україна в 2006 році як ніколи була близька до підписання плану дій щодо членства у НАТО. Наші відносини тоді вийшли на кульмінаційну точку.
Вже вирішували, де це краще зробити: чи на саміті (який мав відбутися в Ризі), чи в іншому форматі, й це мало відбутися восени 2006 року...
Але влітку 2006 року, коли Янукович був призначений Прем’єр-міністром, перше, що робить у новому статусі, — їде в Брюссель і на вимогу Москви дає 14 вересня прес-конференцію, на якій каже, що Україна... не готова до інтеграції з НАТО.
І всі плани, багаторічну роботу нищить одним «розчерком». А в 2010 році, ставши Президентом, одним із перших рішень Янукович вніс зміни в закон про основи нацбезпеки, звідки викреслили пункт про євроатлантичну інтеграцію України.
Активно до теми НАТО на законодавчому рівні ми повернулися лише після Революції гідності: восени 2014-го подано законопроект щодо вступу України до Альянсу.
Але тоді вже чомусь Порошенко ці наміри пригальмував, і лише в 2017 році таки вдалося внести відповідні зміни.
І як не парадоксально, але найбільшим агітатором українців за вступ до НАТО став Путін: агресія Росії змінила погляди пересічного українця на це питання.
Навіть на підконтрольній Україні території Донбасу більше 30% населення — за вступ до НАТО! Це неймовірно, бо там ця цифра ніколи не була більшою за 5-7%!
Тому на часі — референдум щодо НАТО.
Половина українців — за вступ до НАТО
Борис Тарасюк, колишній міністр закордонних справ, а нині народний депутат, заступник голови Комітету у закордонних справах — профільного у питаннях НАТО, додає: «Реакцією усього світу на початок війни на Сході України був стан оціпеніння: НАТО й США не знали, що робити! Це тривало до літа 2016 року, коли на саміті у Варшаві нарешті були прийняті контрзаходи на російську агресію.
Ми зараз воюємо з другою найбільшою армією у світі й несемо значні збитки: 7% нашої території окуповано, економічні втрати сягають 20%, кожного дня на оборону (бойові дії) витрачаємо 5 млн. доларів. А як виміряти людські втрати? Не менше 10,5 тисячі осіб убито, 25 тисяч поранено, 1,6 млн. — внутрішньо переміщених осіб.
Це трагедія українського народу! Але водночас Путін «допоміг» нам визначитися: що ж є для нас пріоритетом. Зараз соціологічні опитування називають близько 50% українців, які бажають вступу України до НАТО (а в західних областях — до 72%). Це серйозний зсув свідомості українського суспільства.
Прикро, що нині на потреби ЗСУ реально йде лише 2,74% від ВВП, а де решта грошей від нібито виділених на оборону 5 відсотків? А решта йде на... правоохоронні органи! Вдумайтесь, на МВС виділено ще плюс 19 млрд. гривень! То на що ми перетворюємо нашу державу? Замість того, щоб дбати про розвиток наших збройних сил, ми витрачаємо гроші на те, щоб тримати репресивний апарат!
Україна завжди випереджала всі колишні республіки СРСР у розвитку стосунків із НАТО: ми чітко уявляли й знали, чого ми хочемо. У МЗС із 1991 року ми працювали над виробленням концепції, яка врешті була затверджена ВРУ в 1993 році, де значився курс — членство в НАТО. Та, на жаль, тоді не все суспільство було до цього готове.
І все через те, що десятиліттями в наші голови радянська пропаганда вкладала антинатовську риторику. До речі, НАТО — українською правильно ОПАД (організація Північно-атлантичного договору) — організація, котра покликана об’єднати зусилля держав-членів для захисту своїх цінностей і національних інтересів своєї безпеки.
Усі наші сусідні країні на заході (Польща, Словаччина, Румунія і т.д.) — ще за двадцять років до нас усвідомили, що їм треба бути і в НАТО, і в ЄС: вони успішно реалізували цей курс, а ми тупцювали на місці, й у цьому винна наша політична еліта, яка продовжувала гратися й маніпулювати питаннями нашої безпеки.
«Зараз Україна не відповідає критеріям НАТО»
Тепер відносно Плану дій щодо членства. Наголошу, що він не є квитком у членство — це лише програма, яку НАТО схвалило у 1999 році для того, щоб допомагати країнам, які хочуть вступити в це об’єднання, підготуватися шляхом виконання цієї програми.
До речі, міфом є те, що нібито статут НАТО не дозволяє вступати у свої «ряди» країні, яка веде війну! Це аматорські твердження: по-перше, статуту НАТО не існує, а існує Вашингтонський договір (від 1949 року), а по-друге, в цьому договорі немає статті, яка б забороняла воюючій країні стати членом НАТО!
Більше того, Україна може стати членом НАТО і без Плану дій, бо такої умови просто не існує.
Але не треба бути наївними: варто усвідомлювати, що в умовах російсько-української війни жодна країна-член НАТО не буде підтримувати рішення про вступ України до НАТО.
Водночас політичні зобов’язання, які вони взяли на себе, підписавши Будапештський меморандум (підписанти повинні підтримувати територіальну цілісність, суверенітет і незалежність України), не виконано.
Й цим Британія, США (не говорячи вже про Росію) дуже завинили перед нами; більше того, там є пункт 6, який передбачає проведення консультацій у разі загрози нацбезпеці України.
Порушення цих угод руйнує засади, на яких базуються міжнародні відносини.
Правдою є й те, що наразі Україна не відповідає критеріям НАТО. Я ознайомився з «внутрішніми» документами, які стосуються приведення наших стандартів і, зокрема, бойових статутів до стандартів НАТО.
А стандарти й статути НАТО на 90% взяті з армії США. І чомусь переважна більшість цих армійських реформувань у нас відкладається до 2020 року! А тому що лінь, і в тому числі нашому військовому керівництву, займатися своєю справою.
І хоч щодо вступу ми дуже далеко пішли у політичній складовій, але дуже мало зробили у військовій. У планах з підготовки України до вступу до НАТО більшість завдань ставиться у питанні тактичної сумісності ЗСУ й збройних сил НАТО.
Єдине, в чому нині наша перевага перед «військами» НАТО, — у тому, що ми маємо досвід бойових дій, який вони не мають: натовські експерти відзначають, що наші вояки, які пройшли горнило війни з Росією, мають неоціненний досвід і навіть запрошують наших хлопців до себе як інструкторів.
І навіть якщо ми повернемо Крим і свій окупований схід — нас у НАТО однак не приймуть. Чому? Бо НАТО, як і ЄС, має свої усталені критерії, й вони багато в чому збігаються.
Вони полягають у тому, що це має бути: правова держава, демократія, ринкова економіка, не повинно бути корупції. А чи досягла Україна цього рівня? Тому доки не виконаємо «роботу над помилками», Україну ніхто реально не буде розглядати як члена НАТО».
