...Дивлюсь на хомут. У світі є чимало моделей такої упряжі. Наш хомут прилягає коневі до грудей, наче приростає.
Якщо вам натягнуть на шию український хомут, нізащо не знімете?!
Дідько розумних на Лису гору возить...
Кажуть,усі революції однакові. Це не так. Українські відрізняються. Що роблять повсталі у цивілізованому світі? Там палають будинки й авта, розграбовують магазини й установи...
В «неєвропейській» чемній Україні за дві з половиною революції підпалили один цементовоз та Дім розпусти профспілок.
Очевидно, слід зважати на огріхи, прагнути європейського стилю. Що не край, то звичай... (Релігійний фанатизм не згадуємо).
Є в мене прямокутничок із картону. Не виявилося на чім писати — витяг його з обкладинки блокнота, бігом занотував найпомітніші світові революції.
Починаючи від 1689 року — англійської «Славної революції», коли громадяни вибороли собі «Білль про права».
Через 100 років народ переміг у «Великій французькій революції». Збройний заколот Фіделя Кастро у 1979 році назвали в історії «Кубинською революцією», бо формально влада в країні стала «народною».
Останньою в мене записана «Ісламська революція» (1978 р.), бо вона була не національним повстанням, а релігійним переворотом.
Два окремі рядки повідомляють про «Оксамитові революції» 1989 року в Східній Європі, коли з «соцлагєря» вивільнилися держави Варшавського Договору.
Останньою значиться (і це — величезне історичне непорозуміння) «Американська революція» 1775 року, коли кілька штатів проголосили незалежність від Англії, Франції, Мексики, Іспанії — від усіх, з ким вони воювали за право колонізувати частину Північної Америки.
Саме відтоді затріщав та поліз по швах, як Охрімова свита, старий колоніалізм та розпочалося нове, приховане впокорення народів та націй через інститути неоколоніального ліберального глобалізму.
«Дурний, дурний: а на йому свитина, наче той німецький каптанець». (Леонід Глібов). Якось трапилася книжка Катажини Квятковської-Москалевич «Вбити дракона. Українські революції».
Не зважав би на неї. Хоча б тому, що перевидало її видавництво УКУ, а це — гарантія спотвореного погляду на нашу дійсність. Але прочитав, як авторка вивчала наш «...культурний код, щоб потім спробувати зрозуміти людей з іншої країни».
Ось її ставлення: «Може, ви будете сміятись, ... але я дивилась всякі програми на кшталт «Міняю жінку» чи «Битва екстрасенсів». Звісно, було багато книг і фільмів, але я дійшла навіть до таких програм».
Про «багато книг» можна забути, бо їх не згадано в репортажах. Слід пам’ятати лише слова з передмови, що ця книжка «про боротьбу з нашим внутрішнім монстром, якого неможливо вбити».
Тобто всі наші «революції» — винятково громадянський конфлікт і вічне ідеалістичне прагнення невідомо куди й навіщо.
З такими висновками, що потім розходяться по різних мультимедійних майданчиках, майстер-класах, ЗМІ, я ніколи не погоджуся.
Особливо тому, що вони стають приводом для вже офіційної політики, подаються на міжнародному рівні як прояви народного волевиявлення.
На цих облудних міркуваннях дідько розумних на Лису гору возить.
Україна стане новою Грецією!
На звороті своєї «граматки» виписав усі наші революції. 1990 рік — Студентська революція «на граніті»; 2004-2005 рр. — Помаранчева; 2013-2014 рр. — Революція гідності.
Анахронічно виглядає, однак по порядку правильно записана «Українська революція 1917—1921 років». Не для аналізу їх пригадав.
Для висновку — жодна згадана революція не була ідейно українською, підсвідомо збуджувалася національними інтересами, проте ними не керувалася.
Потроху, дуже повільно інтелектуальна частина українського суспільства починає усвідомлювати, що їй виставляють фальшиві цілі, міфологізованих «драконів»: учорашніх більшовиків Масола— Кравчука, їхнього успішного спадкоємця Кучму, здрібнілий калічний екземпляр клановості — Януковича, тепер — збірний образ усіх тих бід — Порошенка.
З-за океану і від північного сусіда нам виставляють менші лиха, аби приховати мету, що стояла перед всіма народами, які здійснили успішні революції — заснували держави й захистили права своєї нації.
Тільки під гаслами національно-визвольних воєн та революцій можна досягнути добробуту країні та прав людині.
Ця аксіома доведена. Але вона не влаштовує ні вчорашніх колонізаторів, ні глобалістів, котрі не шкодують коштів та запроданців, аби довести, що нація — привид, виплід уяви, гальмо на шляху цивілізації.
На щастя, про таких фальшувальників уже пишуть: «Викинути націоналізм, тобто демонізувати і витіснити його з програми національних пріоритетів можна, але це завжди означатиме прирікання цієї нації на хаос, невпорядкованість і довгі випробування аж до кривавої розв’язки, як у німців і іспанців». (Зі статті «»Премудрий» Грицак», Вголос, Олег Баган, 15.01.2018).
Не випадково кожна «революція» відкидає нас далі назад — у злигодні та безправ’я. Північний сусід — наш сторож, кадровик та піп — рано зрадів поразкам націоналістів на виборах, вирішивши брати «бандєровцов-фашистов» голими руками гіркіних та «зєльоних чєловєчков».
Не даються! Довелося по-сталінськи: «грємя броньой, свєркая сталью». Як і на решті втрачених «ісконно рускіх» територій, мусили заморозити вторгнення, привести до влади слухняних маріонеток.
Теоретично українське суспільство залишилося в стані, описаному Іваном Дзюбою в «Інтернаціоналізмі чи русифікації?».
Понад півстоліття радянське суспільство сидить у своєму болоті. «Рускомірци» піднімають голови. Політично чверть століття сотні партій з назвою «українська» ворожі українству.
Партії народницького типу по десять разів перепрошують, уточнюючи, що вони мають на увазі під словом «націоналізм».
Дедалі більше охочих збудувати Україну без українців. Не вдасться! Можна перевернути стяг, тризуб заокруглити чи пощербити, Славень переписати, аби про смерть не згадувалося, а лише про чудове, таке як комунізм, наприклад.
Нікого не хочу ображати. Але ж ви знаєте нашу історію, де усі кари єгипетські — на українців; чули про нашу літературу — «Ніхто не перекреслить мій народ!».
Якщо своїм пророкам не вірите, то, як передбачав Кобзар, може, німця, видатного філософа Йогана Готфріда Гердера послухаєте: «Україна стане колись новою Грецією: прекрасне небо цього народу, весела вдача, музичний хист, родюча земля та ін. колись прокинуться: так із багатьох диких народів, якими також були колись греки, постане культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти на весь світ. — Herders. Werke: In 5 Bd. Berlin; Weimar, 1969. Bd.1.s.135».
