«Не можу мовчати»: Христина Соловій поділилась враженнями від вистави «Дівчини з ведмедиком»

Зазвичай, ніколи не пишу відгуки про вистави, фільми, концерти, але частенько читаю такі у когось.

 

Не тому, що не проймаюсь, не проживаю, а тому, що жадібно залишаю все в собі. В мені воно проростає і обростає іншими емоціями, змішується з власним досвідом й інколи виливається у власну творчість.

 

Але про цей роман, цього автора, про цю виставу не можу мовчати.

 

«Дівчина з ведмедиком» Віктора Домонтовича свого часу справила на мене настільки сильне враження, що, вибираючи тему для дипломної роботи, я не сумнівалась жодної секунди.

 

В одному з розділів диплома я завзято доводила, що героїню з психотипом німфетки Домонтович ввів у літературу майже на 30 років швидше, ніж Набоков.

 

Не секрет, що шанувальницею В.Набокова я стала ще в дуже юному віці. Домонтовича ж відкрила для себе лише будучи студенткою філологічного факультету.

 

У такий час дуже гостро сприймаються прописні істини. Домонтовича цікавила людина на зламі епох, якою і є героїня роману «Дівчина з ведмедиком» (з концепцією епох Віктора Домонтовича у світовому історіософському контексті можна ознайомитись навіть у «Вікіпедії»).

 

На сьогодні Доктор Парадокс (так називали Домонтовича) залишається для мене найвизначнішою і найнедооціненішою фігурою в українській літературі.

 

Дуже дратує, коли чую або читаю, що в українській художній літературі немає цінності для сучасності. Майже звиклася з думкою, що Домонтович так і буде світити лише обраним одиноким мореплавцям...

 

І раптово! Прем’єра «Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня...» у Театрі на Подолі. Йшла без будь-яких очікувань, навіть з легким острахом розчарування.

 

Під час першої дії переживала майже як на своєму першому публічному виступі. Друга дія викликала повний катарсис. Шок від розвиненого сюжету, концепції, зовсім іншого, нового, прочитання мого улюбленого українського роману.

 

Гра акторів, музичне оформлення — все, безумовно, на висоті і все виправдовувало аншлаг.

 

Навіть сам театр перестав сприйматися ворожим (тепер він для мене залишиться берлінським:). Декілька людей показово не підводились і не аплодували, а це завжди показник непересічності, новизни, у когось — неприйняття, але явно нетривіального театрального мистецтва.

 

Дякую автору інсценізації Павлу Ар’є за сміливість розширити сюжет, від чого роман став таким близьким зараз.

 

Дякую режисеру Стасу Жиркову за тонку і довершену постановку.

 

Виставу рекомендую!

 

Чекаю на екранізацію.

(Пост у «Фейсбуці»).