«Ведмедики» у наших шафах: у театрі на Подолі відбулась перша прем'єра

Театр на Подолі, навколо зовнішнього вигляду якого торік кипіли гарячі суперечки, вже п’ятий місяць працює у Києві у звичному режимі.

 

Внутрішнє приміщення виявилося не менш модерним і нестандартним. Вражають і ультрасучасні технічні можливості сцени.

 

Чимало киян і приїжджих прагне побачити театр на власні очі, тому проблем з наповненням глядацької зали поки немає.

 

До нової сцени колектив адаптував уже близько 10 своїх вистав, а наприкінці січня випустив першу прем’єру. 

 

«У бій ідуть одні «старі»», — наказував в однойменному фільмі герой Леоніда Бикова і на передову відправив ще зовсім юних хлопців.

 

Командувач Театру на Подолі Віталій Малахов вирішив діяти за тим же принципом: «Відкривати театр — це велика відповідальність. Тому я прийняв рішення дати дорогу наймолодшому зі списку режисерів, яких ми запросили на постановки. Стас Жирков один із «кардинальних» режисерів. Оскільки ми заявляли, що «наш театр не для всіх, але для кожного», то нам одразу хотілось показати нашу широку палітру».

 

Після постановок вистав і навчання у Магдебурзі Стас Жирков активно користується отриманим німецьким досвідом.

 

Він переконаний у тому, що театр не має обслуговувати літературу. Тобто, режисер не зобов’язаний ставити п’єсу, суворо дотримуючись тексту автора.

 

Літературний твір має лише задавати тему для роздумів, а постановник у виставі подає  власну позицію (думки) з того чи іншого приводу.

 

Тому останні роботи Стаса Жиркова — це гостра, відверта рефлексія на пекучі запитання. І хоча його вистави вщент заповнені іронією, сарказмом, ґегами і душевним гумором, ближче до фіналу вони стають похмурими та песимістичними.

 

Тому навіть сам режисер жартує, називаючи себе «темрявою» українського театру. 

 

І все ж, його постановки хвилюють, бентежать і мало кого залишають байдужим.

 

Жирков переконаний: «Будь-яка реакція глядача на те, що відбувається на сцені, є правильною. І сміх, і страх, і навіть відраза. Якщо публіка реагує — це чудово! Гірше, коли те, що відбувається на сцені не викликає жодних емоцій. Є театр як приклад, а є — як протест. Після перегляду моїх вистав глядач має усвідомити, що в його житті все не так погано, і намагатиметься робити краще».

 

Окрім того, Жирков — режисер-відкривач акторських талантів. Актори в його виставах просто розкішні.

 

Як вправний коваль, у будь-якій роботі він виковує (читай: розкриває) талант кожного виконавця. А секретом успіху, за словами самих акторів, є його довіра і любов до них.

 

У новому ракурсі відкрилися в руках Жиркова і актори Театру на Подолі: В’ячеслав Довженко, Катерина Рубашкіна, Максим Максимюк, Алла Сергійко, Катерина Шенфельд і Катерина Вайвала.

 

Органічні, пластичні, багато­гранні. Безумовно, вони є головною окрасою вистави.

Для постановки Стас Жирков обрав філософсько-інтелектуальну повість «Дівчинка з ведмедиком» маловідомого українського письменника ХХ століття — Віктора Петрова (друкувався під псевдонімами Віктор Домонтович, Віктор Бер, Віктор Петренко та Борис Веріґо).

 

Цьому твору вже 90 років, а зі сцени він звучить вперше (інсценізація Павла Ар’є).

 

«Для мене цей текст — справжня знахідка української літератури, — зізнається Стас Жирков. — Те, про що мало знають, але саме те, що нам зараз потрібно. Звісно, вистава — це наш особистий погляд на цей текст. У нас вийшла справжня вибухова суміш з гумору, кохання, пристрасті і любовного страждання».

 

Постановка «Дівчинка з ведмедиком, або Неповнолітня...» — це історія про німфетку Зину, в яку закохується її вчитель Іполіт.

 

Вони вступають в інтимні стосунки, після чого Іполіт (як порядний чоловік) хоче з нею одружитися. Проте незалежність і самостійність для дівчини є дорожчими за сімейні пута.

 

Переконана у своїй винятковості, у пошуках незвичайного «правдоподібного» життя Зина тікає до Берліна.

 

А Іполіт вкладає шлюб із її сестрою — Лесею. Проте схопити Бога за бороду (стати щасливими) героям так і не вдається.

 

Зина (у копродукції актриси Катерини Вайвали і режисера Стаса Жиркова) — є нинішньою білою вороною, яка не хоче жити за усталеними нормами. Прагне пливти проти течії.

 

Спокуслива, нахабна, зухвала. Вона шукає себе як індивідуальність, відкриває свої неусвідомлені та непізнані бажання, робить спонтанні вчинки.

 

Героїня за своїм психотипом дуже нагадує набоковську Лоліту.

 

Однак Зина з’явилася на 27 років раніше! Тож вона є своєрідним прообразом Лоліти.

 

Візуально і технічно вистава «Дівчинка з ведмедиком, або Неповнолітня...» нагадує ультрасучасний інтернет-сайт (художник — Марія Погребняк, композитор — Андрій Симонович (r.roo або Rugaroo), художник освітлення — Сергій Невгадовський, музична концепція — Стас Жирков, музичне оформлення — Сергій Шевченко). Все у ній вивірено, стильно, нетривіально.

 

Укрупнює обличчя і деталі, вимальовує загальний мікрокосмос вистави відеокамера (стоїть на авансцені), яка на задник в он-лайн режимі транслює все, що відбувається на сцені.

 

Чим не всевидяче око, яке кожного дня спостерігає за нами з комп’ютерів, планшетів, смартфонів...

 

А ще на будь-якому «пристойному» сайті є численна кількість коментарів, опитувань, реклами, які відволікають від суті. Цим прийомом влучно користується і Стас Жирков.

 

Актори (в образах або від себе) весь час вставляють свої п’ять копійок, аби розсмішити, заплутати сюжет і, зрештою, лишити з носом публіку.

 

Такою моделлю постановки режисер намагається зробити зріз нинішнього життя, в якому людина постійно відволікається на непотрібні вподобанки, коментування, репости, перегляди відеороликів та стрічок новин в інтернеті.

 

Тому навіть найсентиментальніший фрагмент вистави (коли Іполіт пише уявного любовного листа Зині) зчитується як звичайний пост у «Фейсбуці», зіпсований банальними і вульгарними замітками-оцінками «френдів».

 

А сцена весілля Іполіта і Лесі — як ролик на Youtube.

 

До слова, про «Фейсбук» (який уже давно перетворився на Книгу відгуків): до і після виходу прем’єри «Дівчинка з ведмедиком, або Неповнолітня...» у соцмережі виник і триває неабиякий ажіотаж.

 

Відгуки рясно вкрили сторінку режисера, і кожного дня з’являються нові. Хтось у захваті, хтось обурений, хтось розчулений... Тож режисеру і в цій роботі вдалося добитися бажаного.

 

І наостанок хочеться згадати про ведмедика. Плюшевий, Клишоногий, Тедді, Падінгтон, Гаммі, Мімімішка, Вінні Пух, Ведмедик Бо, Ведмедик Баррі...

 

Кожен з глядачів бачить у ньому свого улюбленця, щось власне і особливе. Так само, як і кожен індивідуально сприймає постановку, базуючись на власному досвіді, спогадах і світогляді.

 

Тож хтось бачить в образі ведмедика дитинство, з яким так не хочеться розлучатися, дехто — свої страхи, таємниці чи потаємні бажання, інші — мрію, фантазію, казку.

 

Словом, те, що кожен воліє ховати у себе в шафі й нікому не показувати. А якого «ведмедика» приховуєте ви?