У важкий повоєнний рік, щойно переживши голод, 17 січня 1948-го було засноване Товариство з розповсюдження політичних і наукових знань УРСР, за яким згодом закріпилася назва Товариство «Знання» України.
А за пару тижнів, 1 лютого, на світ з’явився хлопчик, який — мине час — стане активним членом товариства, а потім і очолить його.
Про символічний збіг, діяльність товариства, минуле та сьогоднішнє напередодні ювілею говоримо з головою правління товариства, доктором філософських наук, заслуженим діячем науки і техніки України професором Василем Кушерцем.
«Хлопче, справжня філософія — в Києві»
— Василю Івановичу, і ви, і очолюване вами товариство «Знання» народилися з різницею в якихось пару тижнів. Не вважаєте цей факт символічним?
— Вважаю і символічним, і містичним. Коли мене запитують, які для організації потрібні номери, то я кажу: 48-48 (сміється). Я й зараз їжджу на авто з такими номерами. У цих символічних збігах щось таки є. Світ великий, але він мікросвіт по відношенню до людини. Пригадую: під час служби на флоті, коли загострилася ситуація з Північною Кореєю, нашу флотилію спрямували до її берегів. Туди ж підтягнулися й американці. Море від кораблів аж кишіло.
Наші судна за 15 метрів один від одного стояли. Хтось із хлопців пожбурив на американський корабель величезну червону рибину (у нас стояли цілі бочки з цими засоленими делікатесами). Ті зраділи — давай у відповідь якісь ручки, жувальні гумки нам на борт кидати... Отак браталися (сміється.) А через багато років поїхав до доньки в США, і саме той корабель я побачив на причалі — там нині музей. Зайшли всередину, розговорилися з працівником музею і з’ясувалося, що тоді, біля берегів Північної Кореї, він теж був! Ось так містика і доля нас звели вдруге.
— Ви народилися в робітничому місті Орджонікідзе, нині — Покров. Закінчили гірничий технікум. І раптом — вступаєте на факультет філософії. Як вас закинуло в таку непросту науку?
— А знову ж таки — через товариство «Знання». У технікумі, куди вступив після 8-го класу, було сильне викладання фізики, математики, я брав участь в олімпіадах. А тоді всі були «заражені» фізикою. Запоєм читали журнал «Наука і жизнь» — товариство «Знання» його 4-мільйонним тиражем видавало. І я нею захопився. Хотів продовжити навчання в Московському фіз-теху. Конкурс туди був величезним, і я, хоч і мав червоний диплом, не вступив.
Поїхав на роботу за розподілом у Нижній Тагіл. Був призваний на флот. Пройшов 3 океани і 18 морів. І там моє захоплення фізикою переросло в захоплення побудовою суспільства, яке теж живе за певними законами. Там теж є матерія, аліментарні елементи, людина — первинна його клітина. І коли я став задумуватися над цим, то зрозумів, що хочу лише на філософський факультет. Бо що таке філософія? Це вміння розуміння, вміння дотягуватися до глибин.
Вступати поїхав у Московський університет, а один викладач мені і каже: «Хлопче, тут уже давно немає ніякої філософії. Справжня філософія — в Києві. Там є Копнін (засновник сучасної київської філософської школи. — Авт.), Шинкарук (професор, декан філософського факультету Київського університету ім. Шевченка, директор Інституту філософії АНУ. — Авт.), там ще не втрачена школа». А в Москві на той час Евальда Ільєнкова загнали, Олександра Зінов’єва, філософа і логіка великого, вигнали, позбулися найкращих... Так замість Москви я опинився в Києві і дуже радий цьому.
«Просвітництво — це європейське і водночас суто українське явище»
— А з товариством «Просвіта» ваші «Знання» у своїй діяльності пересікаються? Не конкуруєте?
— Пересікаємось, але не конкуруємо. Навпаки, в нас багато спільних проектів, заходів. Просвітництво — це європейське і водночас суто українське явище. Наукове товариство імені Шевченка, «Громада», згодом «Молода Громада» — всі вони несли просвітництво. Та й відомі люди охоче поширювали знання. Один iз таких просвітників — відомий лікар Пирогов. Він заснував перші народні школи. Казав: для успіху треба, щоб кількість шкіл була більшою за кількість шинків. Він так своїми школами набрид, що його звільнили.
Тож вирушив до Вінниці, де продовжив займатися наукою. Пирогов там справжні дива творив. Коли майбутньому великому вченому 21-річному Дмитру Менделєєву винесли смертний вирок — напророчили швидку смерть від туберкульозу — Пирогов, тільки глянувши на нього, скасував цей діагноз. І не помилився — вчений після того прожив довге життя... Клініка в Пирогова була демократична, допомагав усім.
А люди в нього настільки вірили, що привезли якось навіть людину з відтятою головою, мовляв, Пирогов усе одно пришиє. Мало не чарівником його вважали. Знання в Україні завжди цінувалися, кожна родина хотіла за можливості дати своїм дітям достойну освіту. Бо освіта — це була велика цінність. Ось на такому благодатному ґрунті й з’явилося наше товариство.
— «Знання» свого часу називали університетом мільйонів...
— Коли товариство створювали, був нелегкий час: на війні загинули і доценти, і професура, не було навіть старшокласників і нормальної вищої освіти! І така масова громадська організація мала дати якусь енергію до пізнання. Це справді був університет мільйонів. При товаристві видавали чимало науково-популярних журналів, газету «Аргументи і факти», а в Україні — журнал «Наука і суспільство». Їх усі читали.
Це дійсно був поштовх до знань, який дав плоди. У нас, в Україні, були великі досягнення: в освоєнні космосу, кібернетиці (перший кібернетичний факультет був відкритий у Києві), в нас створили перший континентальний комп’ютер. На базі товариства найвідоміші вчені читали лекції, всі відомі артисти, той же Василь Лановий та інші, в нас виступали, збираючи повні зали. То тільки назва була — лекція, а насправді це був їхній творчий вечір. Для артистів і вчених це була неабияка підтримка, якщо врахувати, що за відкриту лекцію платили 55 карбованців (аспірант на той час мав 75 карбованців зарплати).
— Лекції у вас читають і зараз. На них може прийти будь-хто?
— Звичайно. І цілком безплатно. Розклад є на нашому сайті, проводимо навіть у суботу та неділю. До речі, в нас на сайті та YouTube можна ці ж лекції переглянути в запису. Їх уже викладено приблизно 300. Маємо щодня по 200, а то й більше переглядів цих лекцій у день. У нас виступили всі відомі письменники, всі Герої України, знамениті вчені. Обговорюємо питання історії, духовного життя, мови, розвитку України. У 1913 році, наприклад, коли йшли в ЄС, цілий рік читали лекції про Євросоюз. Пояснювали, навіщо нам саме європейські стандарти. А не стандарти брехні, як це зараз є в Росії.
— Чому, на вашу думку, в сучасному суспільстві, де є такі інформаційні й технічні можливості, брехня досі «працює»?
— Я теж задумувався над цим... Росія тільки однією брехнею і живе, бо давно зрозуміла її силу. Сталін свого часу найняв за великі гроші відомих людей: Бернарда Шоу, Ромена Ролана, Генріха Манна, Теодора Драйзера, Ліона Фейхтвангера — вони приїздили в СРСР в роки голоду. І Бернард Шоу писав: «Який там голод? Я так смачно ще ніколи не їв!».
Чому брехня й зараз працює?
Не кожна людина хоче глибинно докопуватися до суті. Вона десь, може, й відчуває брехню, але при цьому вважає, що тримає ситуацію під контролем, може відрізнити чорне від білого. А насправді це її вже давно контролюють, пропонуючи суцільне сіре. Інформаційна політика Росії — це масовий гіпноз, безперервний сеанс колективної психотерапії, безперервне зомбування.
Я жив у цьому суспільстві і знаю, що довкола була одна брехня. Лише вдягнута в пристойний одяг — прикрита якимись великими цілями й ідеалами. Це і зараз триває. Нічого не змінилося. День у день «зомбоящик» вкидає в голови людей свої міфи. У нас немає україноцінного телебачення. Тому сьогодні як ніколи необхідна медіа-грамотність людей, їх треба вчити вміння слухати і читати ЗМІ.
«Люди на Донбасі зрозуміли: за себе треба боротися»
— Ваше товариство активно працює в зоні АТО. Як саме?
— І влаштовували аукціони, щоб зібрати гроші, і купували дрони. А ще їздимо з концертами, лекціями, роздаємо книжки. Я був практично по всій лінії фронту: від Луганська до півдня Донецька. Й упевнено можу сказати: я вірю в непереможну силу українського духу. Доводилося бачити командирів, які вже багато років у зоні АТО, питаю: чому не демобілізуєтесь? «Як я залишу тут своїх бійців, як вони без мене?» — відповідають. А бійці відповідають так само: «Як я залишу своїх побратимів і командира?».
Я був там на різних етапах. І бачу різницю: наше військо виросло. Виросло й місцеве населення, здебільшого воно там патріотично налаштоване. Бо зрозуміло, що за себе треба боротися. А ми допомагаємо, чим можемо. Ось за кілька годин будемо обговорювати черговий проект із власником книгарні у Бахмуті Володимиром Дериведмедем. Він активно поширює в регіоні українські книжки, зокрема безкоштовно від нас та «Просвіти». Зараз створюємо там систему народних університетів українознавства. Для чого це треба? Бо нам потрібна єдина мова — наша зброя, спільне розуміння історії та історичної пам’яті, спільна віра. Це ті фундаментальні речі, які об’єднують кожну націю.
— Але в Україні склалася парадоксальна ситуація: замість об’єднувати ці речі, навпаки, роз’єднують, бо немає спільного погляду на історію, немає однієї мови і немає однієї церкви...
— Моя думка така: не може бути спільної історії між метрополією, якою століттями була Росія, і колонією. У нас — своя історія і свої національні герої. От мене часто запитують на тому ж Донбасі про Бандеру. По перше, кажу, «бандера» — це «прапор» у перекладі з іспанської. І Бандера справді є прапор — він своє життя присвятив ідеї незалежної України. За це й був убитий. Звичайно, в очах імперії він був ворогом, і в цьому роками переконували нас.
Так, можливо, серед упівців траплялися недостойні люди. А що, серед партизанів їх не було? Ви ж не знаєте справжньої історії партизанів! Щоб вижити, вони теж грабували населення, а їхня діяльність нерідко оберталася каральними операціями для мирних людей. Але радянська історія концентрувалася тільки на героїзації одних і негативізації інших. Ось цю місію — розвінчування міфів — і виконує наше товариство. Переосмислення власної історії — це тривалий, але необхідний процес.
Мовне питання — теж непросте з огляду на тривалу русифікацію. Але ситуація поступово вирівнюється. Путін навіть не уявляв, до яких наслідків призведе його військове вторгнення — це, навпаки, здійняло таку патріотичну хвилю, що українською заговорили навіть ті, хто її не знав. І це важливий момент у згуртуванні і консолідації нації. Ще митрополит Андрей Шептицький слушно наголошував: «Що ж робить якесь число людей одним народом? Передовсім мова».
До речі, саме Шептицький ще в далекому 1941 році закликав розробити програму релігійного примирення. Наголошував, що українці мусять позбутися в церковному житті «того духа розколу і ненависті, який спричинює, що українець українцеві — ворог». Ми, може, ніколи й не позбудемося Московського патріархату в Україні, принаймні в найближчі роки. Бо це непростий процес. Але ми можемо виховувати в собі віротерпимість. В Україні — 19 церков, і вони порівняно мирно співіснують. Віра — це очікування якихось надій, якихось планів. І по вірі вам буде...
РОДИННА ІСТОРІЯ
«В Орджонікідзе родину мого діда по батьковій лінії доля закинула з Волині. Під час Першої світової війни через їхнє село пролягла лінія оборони. Все населення під приводом підготовки укріплень вигнали. Хто в чому був, посідали на вози і подалися в світ. Спочатку опинилися під Тулою, але там не прижилися. Повернутися назад не могли — над Збручем уже був новий кордон. Подалися в Орджонікідзе, де щойно відкрили новий рудник.
Так, майже всім селом, на одній вулиці й поселилися. Біда прийшла восени 1937 року. Тоді не тільки інтелігенція була під ударом, а й робітники. І от дід, простий робітник, мав необережність щось сказати про Сталіна. Вироки виносили «двійки», а не трійки. Діда розстріляли. А бабусю забрали в буцегарню за те, що вона не донесла радянській владі на чоловіка. Четверо дітей — старшому лише 12 років було — відправили в дитячий будинок. Коли бабуся в грудні повернулася додому, хата стояла геть розграбована, навіть вікон і дверей не було. Сама піднімала чотирьох дітей... На нашій «волинській» вулиці практично в кожній родині когось розстріляли. Навіть могил не лишилося.
А дід по маминій лінії дивом уникнув найгіршого під час колективізації. Родом він із Херсонщини, під час Першої світової війни був у австрійському полоні, де навчився основ агрономічних знань. Повернувшись додому, разом із братами став господарювати, на продажі зерна розбагатіли. Коли почалася колективізація, їх попередили: вони — у списках НКВС. Дід залишив свою родину і поїхав, а брати залишилися. Їх арештували і разом з родинами вивезли в невідомому напрямку. Аж після війни стало відомо, що вони опинилися в Вологодській області. Там і згинули... Дід же подався в Марганець, влаштувався на рудник. Так вижив сам і родину врятував».
