Вона дебютувала на сцені Київського театру Івана Франка в ролі Гелени в комедії Шекспіра «Сон літньої ночі».
Була знайома з корифеями української сцени Марією Заньковецькою, видатним українським актором і режисером Миколою Садовським та письменницею Людмилою Старицькою-Черняхівською.
Сценічні образи і характери створювала з шекспірівським розмахом. Її участь в акторському ансамблі забезпечувала успіх будь-якій виставі, а «Вовчиха», в якій вона грала свою коронну роль Зої Жмут, упродовж десятиліть була візитною карткою Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської.
Їй аплодували в усіх куточках колишнього Союзу, в Києві та Москві, ставали на коліна перед її акторським талантом.
Нещодавно минуло 110 років від дня народження однієї з основоположниць Українського театрального мистецтва на Буковині, гордості і слави української сцени, народної артистки України — Ганни Янушевич, яку колеги називали Галиною.
Щаслива зустріч
Шлях до театрального Олімпу дівчинки, яка народилася в селі Струньково Уманського повіту Київської губернії (нині це Кіровоградщина), був складним.
Батько працював на паровозо-ремонтному заводі у Гайвороні токарем по металу.
Матері рано не стало. І, як старша в сім’ї, Галя (так її називали в сім’ї, або Ганнусею) з дитячих років опікувалася молодшим братиком і сестричкою.
Навчаючись у школі, вона брала участь в усіх виставах аматорського драматичного гуртка.
На струнку світловолосу дівчину звернула увагу керівник аматорського колективу, в минулому актриса Олександрійського театру Санкт-Петербурга, Марія Миколаївна Майська.
Актриса серцем чи інтуїтивно відчула талант і силу пристрасті своєї учениці, яка, затамувавши подих, жадібно ловила кожне її слово.
Духовним наставником і вчителем для Галини став також і досвідчений режисер та педагог Федір Олександрович Костенко.
Їхні настанови і поради допомогли юнці визначитися з вибором професії та остаточно вирішили її долю.
Закінчивши сім класів залізничної школи у Гайвороні, за вимогою батька дівчина вступила до Жмеринського залізничного технікуму. Але мрія про сцену ятрила душу, і вона залишила навчання.
У 1925 році наважилася за путівкою профспілкового комітету поїхати до Києва, щоб стати артисткою. Вона успішно склала конкурсний екзамен і вступила до театрального технікуму.
А вже через два роки Ганна Янушевич стала студенткою музично-театрального інституту імені Лисенка, з яким об’єднали театральний технікум.
І роки навчання для дівчини, яка лише з клуночком за плечима приїхала до столиці, були нелегкими.
Аби елементарно вижити й оплатити житло, бо гуртожитку не було, вона вдень навчалася, а вночі працювала в студентській їдальні, бо їй самій довелося ставити на ноги сестричку та братика.
Але Бог на світі таки є! І він послав їй щасливу зустріч із рятівницею. Юнка познайомилася з Марією Михайлівною Старицькою, яка викладала у київській Музично-драматичній школі і працювала у Музично-драматичному театрі імені Миколи Лисенка.
Це було справжнім великим щастям для дівчини, яке вплинуло на подальшу мистецьку долю.
Марія Михайлівна Старицька запропонувала дівчині квартирувати в неї, познайомила з корифеєм української сцени Марією Заньковецькою, видатним українським актором і режисером Миколою Садовським та письменницею Людмилою Старицькою-Черняхівською.
А після вдалої спроби своїх сил у конкурсі артистів, який оголосив Київський драматичний театр імені Івана Франка, розпочалася її професійна акторська біографія.
Одночасно навчаючись і працюючи в театрі, Ганна Янушевич дебютувала на сцені Театру Франка в ролі Гелени в комедії Шекспіра «Сон літньої ночі». У 1928 році, закінчивши театральний інститут, почала працювати в цьому театрі.
У 1931-му групу акторів-«франківців», серед яких була і Ганна Янушевич, перевели до тодішньої столиці УРСР — Харкова, в новостворений Театр Революції (з 1937 року — імені Ленінського комсомолу).
«Чорні воронки» і гама почуттів болю
Драматичним і трагічним було життя у 1930—1940-х. Зокрема, у 1933 році Леся Курбаса, засновника і керівника театру «Березіль», який так само перемістили в Харків, спочатку звільнили з роботи, а потім заарештували.
Згадувати про ті роки Ганна Янушевич не любила (це пояснює й те, що в іншосвіт вона відійшла у 1983 році, в СРСР все ще були непевні часи).
Але коли заходила розмова, то єдине, на чому вона наголошувала, на тій невпевненості, неспокої та тривозі, що супроводжували не тільки митців театру — всю тогочасну інтелігенцію.
Адже кожен, бодай хоч раз, був свідком, як «чорні воронки» вночі чи вдосвіта забирали сусідів і знайомих, а бувало й так, що люди просто зникали.
І лише з часом стало відомо, що багато митців було репресовано, а Леся Курбаса вже в 1937-му розстріляли.
Саме на цей період припав розкол у трупі Театру імені Ленінського комсомолу, внаслідок якого змінилося керівництво.
А вже в кінці 1940 року цей театр став основою нині Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, якому Галина (саме так її називали колеги) Янушевич віддала 56 років свого життя, створивши понад 200 прекрасних образів, які стали мистецьким надбанням українського театру.
Драма, комедія, трагедія, водевіль, мелодрама і навіть опера (Одарка в «Запорожці за Дунаєм») — скрізь актриса була гранично переконливою, щирою, правдивою.
Вона вміла знайти свій індивідуальний підхід у створенні кожної ролі, граючи її по-своєму. Цікаву порівняльну характеристику її творчої індивідуальності зробив колишній директор театру Тадей Сулятицький: «Крім М. Кисельової, роль Марії Федорчук у виставі «Земля» грала Г. Янушевич. Багато в чому створені ними образи були схожі.
Проте Г. Янушевич із властивою їй акторською індивідуальністю як внутрішньо, так і зовнішньо змалювала Марію дещо різкуватішими барвами.
У сцені біля вбитого Михайла Г. Янушевич на наших очах вся змінювалася: на обличчі героїні з’являлася ціла гама почуттів, викликаних болем, внутрішньою боротьбою, що творило різкий контраст між колишньою Марією і теперішньою».
Із величезним успіхом виступала артистка в трагедійних ролях, таких як Луїза і леді Мільфорд («Підступність і кохання» Ф. Шиллера), Емілія («Отелло» В. Шекспіра), Олена («Глитай, або ж павук» Кропивницького), Аза («Циганка Аза» Старицького), так і в гострокомедійних ролях.
Володіючи високою акторською майстерністю і технікою, створила багато цікавих, непересічних образів, таких як Беатріче («Слуга двох панів» Гольдоні), Проня («За двома зайцями» М. Старицького), Ага Щука («Калиновий гай» О. Корнійчука), Соломія Павлівна («Фортуна» М. Зарудного), Мадлен («У квітучому садку» Ц. Солодаря) та багато інших.
«Жадібність гендлярки і не вбите материнське горе»...
Творчим здобутком у режисерських пошуках народної артистки УРСР Євгенії Золотової були вистави «Вовчиха» (О. Ананьєва за О. Кобилянською) та «Матінка Кураж» (Б. Брехта).
Твір видатного німецького письменника Бертольда Брехта був першою спробою втілення його на українській сцені.
Театральний критик Й. Кисельов у своїй рецензії відзначав: «Режисер спектаклю поставила Брехта в традиціях Чернівецького театру, певною мірою відійшла від брехтівських принципів епічного театру, від умовності, надавши виставі дещо побутового, жанрового звучання, наблизила минуле до сучасного, але не за рахунок приземлення п’єси, а «за рахунок насиченості сценічної дії».
Саме цю високу емоційну напругу і складну гаму почуттів матінки Кураж-Анни Фірлінґ із великим творчим натхненням відтворила Ганна Янушевич.
В Анні Фірлінґ-Янушевич глядач побачив «і жадібність дрібної гендлярки, і не вбите до кінця материнське горе, а разом із стражданням жертви війни — невтолиму й легковажну для воєнного часу жіночу пристрасть, розпачливий благальний крик: «Хай буде проклята війна!», а відтак — примирення з війною, яка годує маркітантку...
А критики відзначали, що матінка Кураж — Анна Фірлінґ у виконанні Ганни Янушевич — основний центр трагічного звучання п’єси.
Справжнім успіхом для режисера-постановника, народної артистки України Євгенії Золотової та виконавиці головної ролі Зої Жмут Ганни Янушевич стала і вистава «Вовчиха», яка впродовж десятиліть була візитною карткою театру, а роль стала коронною.
Створений актрисою образ Зої Жмут у виставі «Вовчиха» був вершиною її творчої праці в українському театрі. До речі, навіть чоловік-актор у театрі її називав не інакше, як «моя Зоя Жмут».
«Галина Яківна з шекспірівським розмахом створила характер Зої Жмут, — констатувала Євгенія Золотова. — Прагнення її героїні забезпечити нормальне існування своїм дітям на очах переростає у пристрасть до наживи, до звіриної жадоби. Зоя Жмут-Янушевич відмовляє собі і дітям у всьому, аби зберегти за собою шматок землі. Жінка-мати перетворюється на вовчиху. Та все згорає, іде димом. Участь в акторському ансамблі такої актриси в значній мірі забезпечила успіх вистави. «Вовчиха» стала довгожителем у репертуарній афіші театру. Виставу грали понад 500 разів упродовж двадцяти років, і незмінною виконавицею головної ролі залишалася народна артистка України Галина Янушевич. Їй аплодували в усіх куточках колишнього СРСР, у Києві та Москві».
Перед нею ставали на коліна
За останні роки свого життя актриса створила ще низку яскравих характерів: Марта «Вода з отчої криниці» В. Фольварочного, Альба — «Дім Бернарди Альби» Г. Лорки, Божешуткова — «Амністія» М. Матуковського, Стара хазяйка — «Молода господиня Ніскавуорі» X. Вуолійокі, Дора Львівна — «Втрачений горизонт» Г. Плоткіна, Руца — «Птахи нашої молодості». Окрім праці в театрі, Ганна Янушевич знімалась у кінофільмах «Земля», «Вовчиха» та інших.
У Москві, де проходив спектакль «Птахи нашої молодості» Іона Друце, в якому Ганна Янушевич зіграла роль тітоньки Руци, — автор п’єси, молдавський письменник і драматург Іон Друце, під нестихаючі оплески не втримався, піднявся на сцену і став перед актрисою на коліна.
Велика актриса цього заслуговувала. Після тих успішних московських гастролей театру в 1982 році та схвальних рецензій у пресі на гру Ганни Яківни, художня рада театру ухвалила рішення клопотати про присвоєння їй звання народної артистки Радянського Союзу.
Отримати високе звання актриса не встигла. 25 грудня 1983 року вона передчасно пішла від нас. Похована на старому цвинтарі — нині це Чернівецький історико-меморіальний заповідник, що на вулиці Зеленій.
На «Алеї зірок» на Театральній площі Чернівців є зірка, на якій викарбувано ім’я та прізвище актриси.
