Гроші вирішують: як українців статусно утискають на роботі, в школі та житті

Дев’ятирічну Ніку, яка старанно відвідувала танцювальний гурток «Посмішка» у невеличкому містечку Білозірське, Добропільського району, що на Донеччині, без жодних пояснень не захотіли ставити у танець.

 

Її змушували займатися осторонь від інших дітей та відмовилися брати у заплановану поїздку з колективом до Львова.

 

Цю історію своєї молодшої сестри нещодавно розповіла у соцмережі Інна Гречана.

 

«Дитина прийшла в колектив ще восени 2016-го. Педагоги постійно говорили, що у Ніки погана поведінка: «Она у вас такая невнимательная, отвлекаеться, разговаривает». 

 

Удома з дитиною розмовляли, шукали варіанти рішення. «Вона сама по собі дуже енергійна, але без клінічних проблем — тобто, у неї немає синдрому дефіциту уваги чи гіперактивності», — розповіла Гречана у коментарі «УП.Життя».

 

З часом, за словами жінки, Ніка поступово звикла до занять і стала більш зосередженою, але претензії з боку викладачів не зникали.

Одного разу дівчинка травмувала ногу та була змушена піти на лікарняний.

 

Педагог із танцювальної школи, який випадково зустрів її на вулиці тоді, спитав, чому вона прогулює заняття, та пригрозив, що за це її скоро виженуть із гуртка. Хоча добре знав про травму Ніки, наголошує співрозмовниця.

 

Тоді дівчинка відмовилась відвідувати гурток, але з часом взяла себе в руки та продовжила заняття. Проте ставлення викладачів до неї не змінилося. Наприклад, її відсторонювали від занять за невеличкі запізнення.

 

«Просто Ніка з родини із середньостатистичним статком, а більша частина дітей у групі — так звані, мажори. Але я б з цим посперечалась, все відносно. Оплата за уроки  не проблема для батьків, та, мабуть, цього замало», — припускає Гречана та називає таке ставлення до дівчинки дискримінацією.

 

Вона також наголошує, що Ніка неодноразово ставала жертвою булінгу серед інших дітей. Одного разу, коли батьки одного з хлопчиків захотіли підвезти Ніку додому, хлопчик сказав: «Хто вона така? У її батьків що, немає машини?».

 

Також діти сміялися з того, що у Ніки — мобільний телефон старої моделі, «як у бабусі».

 

У місцевому відділі освіти жодної дискримінації в таких діях не побачили. Експерти ж так не вважають.

 

«У цьому випадку може мати місце дискримінація дитини за майновим станом», — коментує юристка Юлія Науменко.

 

Батькам, чиї діти зіштовхнулися з такою дискримінацією, радить звертатися зі скаргами до органів місцевого самоврядування та до посадових осіб, таких як Уповноважений Верховної Ради з прав людини.

 

У зверненнях потрібно детально описати факти, які, на думку постраждалої сторони, свідчать про дискримінацію, навести докази, якщо вони є, попросити провести відповідну перевірку та притягнути до відповідальності винних у разі, якщо факт дискримінації підтвердиться.

 

«Доказами у такому випадку, як ситуація з Нікою, можуть бути, наприклад, покази свідків — дітей та їхніх батьків, записи розмов з керівниками колективу, а також факти усунення дитини від участі в конкурсах, змаганнях чи поїздках із колективом без пояснень та конкретних причин», — додає Науменко, посилаючись на Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

 

Зокрема, ст.2 цього закону визначає, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації. Цей принцип передбачає забезпечення рівності прав і свобод, а також рівність перед законом для осіб або груп осіб; повагу до гідності кожної людини та забезпечення рівних можливостей для всіх.

Учасники популярної української фейсбук-спільноти «Батьки.СОС» також обговорюють проблеми, з якими стикаються діти у школах або дитячих садках.

 

За словами батьків, матеріальний стан родини і справді нерідко є причиною для насміхань над дитиною у школі. Дуже часто дитина-жертва страждає від булінгу — принижень та знущань із боку, перш за все, інших дітей.

 

«За моїми спостереженнями, тема майнової дискримінації не зовсім релевантна для київських шкіл. Ймовірно, в маленьких містечках і селах — так. Але в Києві, тим більше в «популярних» районних школах, реальність інша», — вважає активна дописувачка спільноти «Батьки.СОС» Надія Хоменко.

 

Її донька навчається в одній зі столичних спецшкіл. Ім’я жінки змінене, за її проханням.

 

У родинах із невисоким доходом батьки, як правило, навпаки намагаються бути особливо лояльними до школи, директора, вчителів, намагаються увійти в коло «наближених», говорить Хоменко.

 

Таким батькам видається великою вдачею у житті потрапити до хорошої спецшколи, тож вони вислужуються перед колективом школи на повну.

 

«Вони шалено активні: є членами батьківського комітету, ініціюють фінансові побори, самі ж займаються булінгом тих батьків, які ставлять забагато питань або з чимось не згодні», — додає Хоменко.

 

На прикладі школи, де вчиться її дитина, жінка розповідає, що вчителі, навпаки, ніби виконують роль «хорошого поліцейського», намагаючись не тиснути ні на кого особисто. Всю «брудну роботу» виконують інші батьки — ті, хто таким чином хоче вислужитися перед учителями та директором школи.

 

Вони ж зазвичай і починають травити «порушників спокою» у viber-чатах та пишуть грубі повідомлення у приват, якщо інші мами й тата з активною громадянською позицією, скажімо, починають сумніватися у доцільності чергового збору коштів із класу.

 

Дискримінація за майновим станом — явище, досить поширене в Україні.

 

Жертвами такої дискримінації можуть стати як діти, так і дорослі.

 

Чи не найпоширеніша ситуація — оголошення з вакансіями, де поряд із професійними якостями потенційного співробітника вказують також його бажаний матеріальний стан.

 

Наприклад, наявність власного авто у вакансіях, де професійні обов’язки ніяк не пов’язані з цим напряму.

 

Про свій досвід розповідає киянка Поліна, яка зараз працює журналісткою.

 

Каже: кілька років тому її запросили на співбесіду на посаду піарниці. Пропонували 8 тисяч грн. на місяць — на той час це було нормальною зар­платнею для піар-спеціаліста.

 

З’ясу­валося, що такий спеціаліст потрібен у цех, який займається пошиттям чоловічого та жіночого одягу — просувати ательє у соцмережах та займатися піаром.

 

«Мене запросили на зустріч по телефону, під час розмови нічого не здивувало. Проте на місці до мене вийшла хамувата жінка віком десь років за 35. Замість того, аби попросити резюме чи щось таке, одразу спитала у мене, чи моя сумка з натуральної шкіри. Потім попросила показати всі мої гаджети», — згадує Поліна.

 

Тут варто додати, що останні кілька років світом шириться мода на штучні шкіру та хутро.

 

Рух зоозахисників набуває все більше прихильників, тож речі зі штучної шкіри вже давно не вважаються показником бідності абощо — для багатьох це стиль життя та демонстрація особистої життєвої позиції.

 

Дівчина розповідає, що тоді мала досить охайний вигляд. Сумка, яку вона носила, не була шкіряною — це була єдина не шкіряна сумка з її гардеробу, проте гарна та якісна.

 

З гаджетів мала покетбук та старенький телефон фірми Nokia — тоді принципово не користувалася дорогими смартфонами.

 

«Мені й на думку не могло спасти, що хтось може так зі мною розмовляти. Подібне на моїй практиці було вперше», — зізнається співрозмовниця.

 

Тоді жінка, яка проводила співбесіду, зателефонувала до своєї керівниці — директорки цеху. Передала слухавку Поліні. Та поставила лише одне запитання.

 

«Вона сказала: «Ну ви ж хотіли не на фул-тайм, правда? А ми шукаємо людину на повний день». Хоча до цього під час розмови по телефону ми проговорювали цей момент і я зазначала, що мені підходить і перший, і другий варіант. Тобто питання одразу сформулювали некоректно — так, аби відмовити у співпраці», — вважає Поліна.

 

Ще один показовий приклад дискримінації за майновою ознакою наводить журналіст Тарас Кінько у матеріалі, опублікованому на сайті «Дзеркало тижня» 26 червня 2016-го.

 

Текст присвячений аналізу Закону «Про особливості здійснення права власності у багато­квартирному будинку».

 

Автор тексту зазначає, що цей нормативний акт дискримінує власників житла у багато­квартирних будинках за майновою ознакою.

 

«При голосуванні квадратними метрами загальної площі об’єктів за принципом «один квадратний метр загальної площі будинку у власності — один голос» замість прийняття рішень за принципом «один власник (один об’єкт) — один голос», — пояснює Кінько. Тобто виходить, що більша квартира, то більше привілеїв у її власника.

 

Якщо ж говорити про дискримінацію загалом, то, за даними опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» влітку 2017 року, більше половини українців (майже 60% опитаних) відзначили, що у суспільстві дійсно є така проб­лема, як дискримінація.

 

Щоправда, ставлення до різних верств населення тут виявилося зовсім різним. Наприклад, 66% опитаних погодилися з тим, що можна обмежувати права наркозалежних, 53% фактично підтримали обмеження прав колишніх засуджених.

 

47% і 46% все ще допускають обмеження прав для спільноти ромів та для представників ЛГБТ.

 

Загалом же, найбільше опитувані згадували про дискримінацію за віком та дискримінацію людей з інвалідністю. Про дискримінацію за майновим станом згадав кожен п’ятий респондент. 

 

Олександра ГОРЧИНСЬКА, спеціально для УП. Життя в рамках Кампанії проти дискримінації