У Києві відбувся всеукраїнський «круглий стіл» щодо обговорення проблем соціального захисту родин загиблих учасників Антитерористичної операції.
Захід ініціювало Всеукраїнське громадське об’єднання родин загиблих та безвісти зниклих, учасників Антитерористичної операції, ветеранів війни та активістів волонтерського руху «Крила 8-ї сотні». Провела його голова правління ВГО «Крила 8-ї сотні» Ірина Міхнюк. Державу на засіданні представляли чиновники управління у справах ветеранів і учасників АТО Мінсоцполітики та Державної служби у справах ветеранів війни та учасників Антитерористичної операції. А зацікавлений народ був представлений родинами загиблих із 19 областей України.
«Це голос усіх сімей загиблих воїнів»
«Чи вийдуть із матеріалів «круглого столу» доповнення чи зміни до якогось закону, який охоплює проблеми родин загиблих воїнів АТО?» — запитую в Ірини Міхнюк. «Я вважаю, що вийдуть. Якщо настійливо цього добиватися: вода камінь точить, — каже пані Ірина. — Влада повинна прислухатися. Таке обговорення у нас уперше. Це голос усіх сімей загиблих воїнів. А проблеми в усіх областях однакові. Важливо, щоб сім’я почувалася соціально захищеною, щоб вона розуміла, що держава її підтримує, і суспільство її підтримує, і те, що хлопці загинули недарма, — морально для неї це дуже важливо».
На засіданні «круглого столу» обговорювалися нагальні для спільноти родин загиблих бійців АТО питання: проблеми юридичного захисту, проблеми з житлом (у тому числі для сімей із категорії внутрішньо переміщених осіб), проблеми із законодавством, вшанування родин загиблих, пенсії, пільги, державні виплати, діяльність психологів та волонтерів на допомогу осиротілим родинам.
Ігор Мочалов, колишній військовослужбовець і батько загиблого солдата, приїхав із Полтави. Його син Олександр Мочалов (позивний «Віва»), розвідник-санітар батальйону особливого призначення НГУ «Донбас», героїчно загинув у Іловайському «котлі» 29 серпня 2014 року. Посмертно був удостоєний ордена «За мужність» III ступеня. Його батько Ігор Олександрович вивчив фактично все законодавство щодо родин загиблих воїнів і тепер допомагає розібратися у ньому багатьом сім’ям.
Багато норм закону не працюють — їх доводиться «запускати» через суд
— Я безпосередньо займаюся вирішенням проблем, з якими доводиться стикатися родинам загиблого бійця. Перша, яка зустрічається найчастіше, встановлення статусу — дружина та діти загиблого, — каже Ігор Мочалов. — Є вже судова практика, в якій я брав безпосередню участь: встановлено статус дружини загиблого з видачею усіх посвідчень у місті Житомир. Сім’я прожила 20 років разом, шлюб не реєстрували, у підсумку після загибелі чоловіка, воїна батальйону НГУ «Донбас», добилися визнання проживання подружжя фактично у шлюбних відносинах, і на підставі цього встановленого факту суд зобов’язав Управління праці й соціального захисту та військовий комісаріат дати відповідний статус цій жінці і відповідні пільги.
Другий випадок, коли дівчина дізналася на цвинтарі, де ховала коханого, що вона вагітна. Ця проблема теж вирішена, теж у Житомирі, була проведена генетична експертиза, встановили факт спільного проживання у шлюбних відносинах, факт народження дитини, — і на підставі цього в судовому порядку всі пільги мати з дитиною отримали.
Наступний момент. Це проблема з нарахуванням пенсії для членів сімей загиблих. Була велика проблема, пов’язана з тим, що закон передбачає і дає право членам сімей загиблих вийти на пенсію, матерям, дружинам, тобто жінкам, по досягненні 50-річного віку, а чоловікам — 55 років. Але ці питання не вирішувались. Ми ж «змушуємо» цю норму закону запрацювати в судовому порядку.
Ще одна проблема — це медичне обслуговування, санаторно-курортне лікування. Мій син загинув 29 серпня 2014 року. Ні я, ні моя дружина до цього часу не змогли скористатися правом на санаторно-курортне лікування. Ми належимо до дуже широкої категорії пільговиків. І цим правом в першу чергу навчилися користуватися особи, які вже 30 років їздять у ці санаторії щорічно, — тобто туди не втовпишся.
Комунальні послуги. Я особисто з початком опалювального сезону зіткнувся з наступним. Пішов, кажу: зробіть мені перерахунок щодо користування газом на опалювальний сезон. Є закон, у якому прописано, якщо сім’я загиблого складається винятково з непрацездатних осіб, для неї передбачено зовсім інші санітарні норми. Вони кажуть мені: для нас ця категорія не існує взагалі у Полтаві. Тепер існує: я вирішив це питання через обласну комунальну службу з юристами.
У Полтаві у 2015 році ми добилися встановлення юридичного статусу сектора воїнського поховання. Це зобов’язує органи державної влади за ним стежити і підтримувати його в порядку. Навіть окремі могили мають отримати статус воїнського поховання. Наше завдання — щоб влада проконтролювала це по районах.
«Щоб духовно близькі люди були поруч»
Сергій Никонов очолює обласну організацію «Родинне коло загиблих героїв» із центром у місті Дніпро. Його син Павло Никонов пішов на фронт добровільно. «Сталося це 23 березня 2014 року, — розповідає батько. — Залишив свій бізнес. Він казав: «Я присягу давав і не буду вдома сидіти». Став десантником 25-ї бригади. Брав участь у боях під Краматорськом, перекидали їх у Луганськ, і при посадці окупанти збили літак Іл-76». Тепер його батько веде власну «війну» — з чиновниками і системою. Саме він вніс пропозицію про надання кожному члену родини загиблого воїна пенсії у 10 200 гривень. Так, на його думку, відпаде сама ідея монетизації проїзду в «маршрутках», яка, на жаль, досі становить для рідних наших героїв болючу проблему. Але чи реально цього досягти? «Я думаю, це цілком реально й у країні є гроші, — вважає Сергій Никонов. — Чому наші діти захистили країну, виконали свій громадянській обов’язок ціною життя, а їхні батьки повинні гірше жити від судді чи прокурора? Чому вони повинні отримувати меншу пенсію? Чи інші члени його родини? Рік тому загинув Андрій Гарус, позивний «Сім’янин», на усіх п’ятьох його дітей держава дає 10 200 гривень пенсії, — у нас є юрист, ми з цим розберемося. Бо я вважаю, що максимальні пенсії треба платити».
«Чому ми називаємося «Родинне коло»? Так, матеріальна підтримка тут дуже потрібна, але й моральну важко переоцінити, — продовжує батько загиблого десантника. — Ми для цього організовуємо поїздки до Києва для батьків, вони у нас вареники ліплять для бійців, — за 120 кілометрів від Дніпра приїжджає з села жінка, везе борошно і ліпить вареники на фронт… Я кажу так: жінку, яка втратила сина, розуміє чоловік, який з нею живе. Життя «до загибелі» і «після загибелі» — це зовсім різні два життя. Ми не можемо відвідувати певні заходи, бо там люди веселяться, адже «життя триває»… Я не можу спілкуватися з людьми, з якими колись дружив, тому що їхні розмови точаться навколо нестачі грошей, якихось благ, а це відходить на другий план після нашої втрати. Тому й створили організацію, щоб підтримати батьків, щоб духовно близькі люди були поруч. У жодному місті, до речі, немає такого музею, такої пам’яті про хлопців, як у нас. І виплати у нас працюють, і медичне обслуговування є».
