Як з’явилися перші українські олігархи?
Хто фінансує партії та політиків в Україні?
Яке ставлення політиків до виборчої реформи?
Хто впливає на політичні розклади?
Спецпроект «Вибори вибори» разом із програмою «Складна розмова» (UA: Перший) пропонує вам дізнатися відповіді на ці питання, а також згадати все та всіх, хто зробив Україну такою, якою вона є сьогодні.
У першому матеріалі нового циклу статей ми згадаємо Юрія Єханурова. За час своєї довгої кар’єри він устиг побувати і головою Фонду держмайна України, і народним депутатом, і Прем’єр-міністром, і міністром оборони.
Він точно знає, як усе починалося, бо бачив це на власні очі. І в дечому навіть допомагав.
Про перші кроки в українській політиці у 90-х:
Я прийшов на урядові пагорби з будівництва. До цього 24 роки працював у системі «Головкиївміськбуду» — головній будівельній організації міста Києва.
У 1991 році, одразу після двох тижнів здобуття незалежності, було утворено Державну економічну раду при Кабінеті Міністрів. Мене запросили туди працювати.
Після обрання першого Президента Леоніда Кравчука Державну економічну раду перетворили в консультативно-дорадчий орган, який називався Державна дума України. Я попрацював там і зрозумів, наскільки ми велика держава ще тоді, у 1991 році.
Потім я рік працював заступником голови міської державної адміністрації у Києві і заступником міністра економіки.
Про роботу у Фонді державного майна:
Одного разу мене викликали і сказали, що Верховна Рада ухвалила рішення зняти з роботи керівників Фонду держмайна, і є пропозиція, щоб ти очолив цей фонд.
Це був 1994 рік, літо. Улітку мене затвердили вже на осінь, і я отримав у руки закони, які вже було ухвалено щодо великої приватизації, щодо малої приватизації.
Фактично Фонд тоді викинули на вулицю і сказали починати все спочатку.
Треба сказати, що попередники вже створили цю структуру. І найголовніше питання стояло, з чого починати.
Ми вирішили, що головне в Україні — це тема малої приватизації, і треба створити власника. У першу чергу — дрібного власника.
Цю роботу провели дуже енергійно. Була політична воля.
І на малу приватизацію політичні сили вирішили не звертати увагу.
Так от, протягом 1995 і 1996 років було утворено близько 33 тисяч малих господарів — невеликих підприємств, дрібних різних кафе, перукарень.
Про перші великі приватизації в Україні:
Потім розпочався процес так званої «великої приватизації». І тоді була така політична воля — тодішній голова Комітету Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією Ігор Пилипчук сказав, що це буде останній комуністичний жест, який ми зробимо в Україні — роздамо.
І почали роздавати частину великих підприємств. Роздали акції цих підприємств. Пішли по російському варіанту.
Я вважаю, що все-таки треба було йти по чеському шляху, коли кожна людина щось платила. Невелику суму, але треба було платити. Держава дає, але ти заплати. Тоді людина цінує. А коли воно безкоштовне, то воно ніяке.
Про появу перших олігархів в Україні:
Сертифікатну приватизацію здійснили. Частина державної власності перейшла в руки величезної кількості дрібних акціонерів. Одразу знайшлися енергійні люди, які мали гроші.
А гроші були зароблені в основному на експортних та імпортних операціях.
Того часу гроші були незрозумілі на початку 90-х, кінці 80-х років, і перші капітали в Україні зібрали ті люди, які купували в нас умовно за 100 рублів, а продавали за 200 доларів.
Таким чином, ці капітали почали працювати, скуповуючи акції у дрібних власників. І так почали утворюватися протоолігархи в майбутньому.
Коли пішла тема індивідуальної приватизації після масової, я пішов до Президента і сказав, що цим займатися не буду.
Про сучасну долю державних підприємств в Україні:
Їх зараз 3,5 тисячі. Проблема в тому, що більшість підприємств є неуспішними. І значна частина з них є неуспішними, бо так комусь хочеться.
Фактично державні підприємства зараз безхозні. Завдяки діям, здійсненим у 2014-2015 роках, було розгромлено управління реальним сектором економіки.
І під видом реформ цим реальним сектором займаються чоловік 7-8, це один відділ у Міністерстві економічного розвитку і торгівлі.
Більше ви не знайдете ніде тих, хто хоча б координував роботу цих підприємств.
Трохи є координації роботи підприємств оборонного комплексу, але не зовсім певне законодавство, є питання кваліфікації управління.
У нас 3,5 тисячі підприємств, які чекають своїх власників.
Про те, як сьогодні має відбуватися приватизація:
Приватизація кожного об’єкта має готуватися. Українці та діловий світ мають опанувати слово «реструктуризація».
Тобто ці підприємства треба уважно розглядати, дивитися — яка частина буде діючою та буде працювати.
Таким чином — звільнити від непотрібних функцій ті підприємства, які зараз є.
На жаль, тема соціальної сфери, тема робочих мономіст, моноселищ досі залишається актуальною.
Тобто зараз є величезне підприємство і вся інфраструктура, яка утримує це місто.
Але це не функція промислового підприємства. І реструктуризацію потрібно продовжувати здійснювати.
Про приватизацію обленерго:
Це створення монополізму й олігархату в Україні. Це монополії. Саме вони диктують і політичне життя в тому числі.
Тут своє слово має сказати Антимонопольний комітет. Не може бути все сконцентровано в одних руках.
У Каліфорнії наш розумний український хлопець розробив програму, що ти кожної секунди можеш обрати собі постачальника енергії, хто на ринку дає найменшу ціну.
А в нас усе монопольно схоплено. І це найбільша проблема в Україні — диктат монополістів.
Ви розумієте, говорити слова, розповідати про це — одна тема. Інша — провести відповідні дії.
А коли ти вже проводиш дії, у силу вступають ті, хто фінансує політичні партії, розставили своїх людей, і вони серйозно працюють.
Ціла група народних депутатів фінансується нашими головними олігархами. От Рінат Ахметов — розумна людина.
У нього прекрасний менеджмент. У нього є можливість залучати найкращих управлінців.
І це не боротьба, щоб обзивати когось, як звикли українці. Перемогти треба інтелектуально. А для цього треба, щоб працював Антимонопольний комітет.
І те, що він сьогодні нічого не робить, тільки дурочку валяє — це теж політика і робота.
Інна БОРЗИЛО, Дарина РОГАЧУК
(«Українська правда»)
