Уже тричі на базі санаторію «Червона калина», що на Рівненщині, збиралися діти, яких об’єднує спільна біда — війна на сході торкнулася їх особисто, вони знають, як це — втрачати рідну людину. Але не всі знають, як жити з цим далі.
«У бійця залишилося двоє дітей», «залишились син і донька», «осиротіли троє дітей» — за цими фразами сухої статистики, якими зазвичай закінчуються повідомлення про чергові втрати на фронті, насправді — величезні дитячі трагедії.
Чи можна вилікувати той біль утрати, що його змалечку понесуть у подальше життя діти героїв? Чи хочуть вони бути дітьми героїв? Зовсім ні.
Вони хочуть, щоб повернувся тато і щоб усе було, як раніше. На жаль, так більше не буде.
Щоб прийняти і пережити це, дитині потрібна психологічна допомога.
Наразі майже 120 дітей пройшли таку програму реабілітації завдяки фінансовій підтримці українських діаспорян зі США та свідомих представників українського бізнесу.
Але допомоги потребує значно більша кількість постраждалих, тодi як держава намагається не помічати проблеми.
Про дитячі трагедії, їхні наслідки та способи їх виправлення ми говоримо із Ларисою Кадуріною, координатором програми психологічної реабілітації дітей із сімей загиблих і поранених бійців АТО «Покоління майбутнього».
«Якщо дитині зараз не допомогти, вона так і житиме зі своїм болем»
— Пані Ларисо, як особисто ви, викладач Києво-Могилянської академії, виявилися залученою в цю програму?
— Коли розпочалися військові дії, з’явилися загиблі, до мене звернувся Михайло Казаренко, президент Інституту соціального розвитку з США, з яким ми познайомилися ще в часи Помаранчевої революції і мали багато спільних освітніх програм у Могилянці. Він і запропонував мені взятися за програму психологічної реабілітації дітей. В Америці після в’єтнамської війни така потужна програма існувала на державному рівні.
Рано чи пізно Україна теж прийде до цього, але ми не можемо зволікати, мусимо зробити це якнайшвидше, щоб не втрачати дорогоцінний час. Бо ж діти швидко ростуть. Уже через три роки може бути пізно, а через десять і поготів — людина сформована. Що вона понесе в доросле життя, можемо тільки здогадуватися.
Я тоді погодилася, не уявляючи, наскільки це важка робота, перш за все психологічно. Оцю папку з анкетами дітей я поливала в своєму кабінеті сльозами. Можливо, я неправильно робила, бо все через себе пропускала. Про кожну дитину вчитувалась, як загинув батько, що в родині зараз відбувається, і не могла втримати сліз... Я й сама не уявляла, чи є такі методи, які здатні вирішити ці родинні дитячі трагедії. Як це виправити і чим тут можна допомогти? Я лише відчувала, що всі ми в боргу перед цими дітьми.
— А й справді, чи можна тут щось вдіяти і чимось зарадити?
— Можна і треба. Навіть ми, дорослі, не завжди можемо впоратися з втратою близької людини, а дитяча, ще не сформована, психіка — й поготів. Дитина так і буде зі своїм болем жити, якщо їй не допомогти, вона ображена на всіх, бо саме її тато чомусь загинув, а у всіх інших батьки є, вона ображена на всіх нас, бо ми живі, а її тата немає. Сюди накладається певне зневажливе ставлення до ветеранів АТО: десь ветерана викинули з маршрутки, десь не пустили в кафе, і діти нерідко не розуміють, заради чого загинув їхній батько. Поступово воно в душі накипає, і потім ці діти ненавидять усіх, ненавидять державу. То чи виросте ця дитина нормальною, патріотичною, якщо їй не допомогти зараз?
Була останнього разу на програмі дівчинка, в її родині — такі трагедії... Спочатку помер дідусь, потім загинув батько в АТО, а потім застрелився старший брат. І все це впродовж кількох місяців! Вона навіть говорити про це боялася. Але психолог зумів завоювати її довіру, викликати на відвертість. І ось ця дитина каже психологу: «Тьотю Олю, це така велика таємниця, ви ж нікому-нікому не кажіть». Дитина дуже тиха, надзвичайно замкнута, але в душі її — справжня буря.
Згадую родину, в якій троє дітей. Батько був успішним бізнесменом, пішов воювати добровольцем. З цими дітьми було важкувато. Бо спочатку вони казали: чому і навіщо тато нас покинув? Вони сприймають його смерть не як геройський вчинок, а як зраду. У них був достаток, за татом — мов за кам’яною стіною, і раптом нічого цього не стало. Діти ображені на батька. І їм потрібно дати нове розуміння цієї ситуації.
За результатами трьох етапів програми можу сказати, що вона дає дуже вагомий результат: діти адаптовуються, переосмислюють зовсім не дитячі проблеми, не замикаються в собі, вчаться жити в нових реаліях. До речі, навіть поза межами програми наші підопічні продовжують спілкуватися з психологами та отримувати підтримку спонсорів. Бо лише два тижні програми — занадто мало, щоб повністю вилікувати дитячу душу.
«Була здивована, що цілі групи волонтерів на цьому заробляють»
— Організаційні труднощі в підготовці програми були?
— Були. Нелегко було зібрати команду однодумців. Якщо з першим психологом Олею Протасовою мені пощастило (вона є волонтером, працює в Київському госпіталі з перших днів, і я якось одразу відчула, що ми з нею споріднені душі, однаково мислимо), то коли виникла потреба підшукати ще фахівців, було розчарування. Ніхто не хотів працювати безплатно. Це в нас повністю волонтерський проект — така вимога була американської сторони і українських спонсорів, вони брали на себе основні фінансові витрати, але й ми зі свого боку мали зробити якийсь внесок.
А в Україні почасти поняття «волонтер» має якесь викривлене розуміння. Я була здивована, що цілі групи волонтерів на цьому заробляють, отримують зарплату і цього не цураються! Не хочу нікого засуджувати, зрештою, волонтерам теж треба на щось жити. Люди не погоджувалися і навіть дехто відкрито казав: ми безплатно не працюємо. Хоча спонсори повністю покривали вартість комфортного проживання, 5-разове харчування, лікувальний пакет, усі транспортні та телефонні витрати, страхові поліси... І ніхто не хотів!
Також нелегко було сформувати групу дітей. Навіть на сьогоднішній день в країні немає єдиної бази дітей загиблих воїнів, структури, яка б ними опікувалися. А тоді... Шукала сайти, які ведуть книги пам’яті, збирала інформацію там. Шукала родини і через волонтерів. Почала контактувати з різними соціальними службами, наприклад, «Правого сектору». І була дуже здивована, що не хотіли давати координати. У «Правому секторі» відверто сказали: якщо гроші йдуть не через нас, то нам це нецікаво. Я була шокована. Наших дітей готові за власні кошти підтримувати американські доброчинці, бо це ж не просто відпочинок, це корисна необхідна справа, а в нас це ніби нікому й не цікаво!
— Напевно, ще немає розуміння необхідності цього. Коли готувалася до нашого інтерв’ю, доводилося в інтернеті бачити таку думку: це, мовляв, усе — гроші на вітер, краще б роздали ці кошти родинам загиблих. Може, справді, так було б краще?
— Так думають ті, хто не дивиться вперед, не думає про майбутнє. Звісно, гроші можна роздати, вони дуже швидко проїдяться. Та чи вирішаться самі собою проблеми, з якими зараз стикаються діти загиблих героїв? Без допомоги фахівця ця травма нікуди не зникне. У кращому випадку дитина заховає свій біль десь дуже глибоко. У гіршому — ця проблема наросте, як сніговий вал. Я як викладач переконана: які зерна сьогодні ми вкинемо в землю, те й отримаємо завтра.
Коли була Друга світова, всі були в однакових умовах, майже кожна родина когось втрачала. А сьогодні в однієї дитини тато загинув, а у десяти інших немає розуміння, чого він там узагалі був і за що воював. І це трагедія. Це такий обтяжуючий фактор. Я на всіх прес-конференціях, зібраннях за участі представників влади намагаюся пояснити: не може уряд ігнорувати цю проблему. Бо якщо ми її сьогодні проігноруємо, то завтра отримаємо хворе покоління. Психологічно хворе. Якщо хтось не розуміє, то можу навести такий приклад.
Останнього разу з нами їздила восьмирічна дівчинка. Її мама з’явилася на порозі мого кабінету напередодні від’їзду. У мене вже списки закриті, страховки куплені, завтра ж від’їжджати... А мама просить: візьміть, бо боюсь за свою дитину. Незадовго до цього між ними відбулася розмова. Донька каже: «Мамо, я так хочу побачити тата. Хоч ненадовго. Що таке треба зробити, аби він прийшов?» — «Нічого не можна зробити, тато вже на небі, він може нас тільки бачити». Через якийсь час дитина знову підходить до матері і каже: «Мамо, я знаю, що треба зробити, аби побачитись із татом. Мені треба померти...»
Такі діти схильні до суїцидів, дехто починає свій біль глушити алкоголем, наркотиками. До речі, хлопці переживають не менше, ніж дівчатка. З нами вже третій рік у програмі хлопчик, який виріс у нас на очах, і я бачу, як він намагається триматися, як робить вигляд, що все гаразд, але коли з ним психолог працює, він починає розказувати, що йому дуже боляче. Бо батьки є у всіх, а він — круглий сирота: мама покинула родину ще до війни, поїхала на заробітки і там, як це нерідко трапляється, створила іншу сім’ю.
Батько залишився з двома дітьми, пішов добровольцем, хоча й міг залишитися — мав на це законне право як батько-одинак, але не зміг — обов’язок перед Батьківщиною виявився сильнішим за страх не повернутися до дітей. Адже в ті часи ми не думали, що це може затягнутися на роки. А насправді це вже скоро буде, як Друга світова — чотири роки на підході... Про кожну з родин ми збираємо інформацію з відкритих джерел, зокрема, як загинув боєць. І от батько цього хлопчика своїм життям врятував побратима.
Після обстрілу українських позицій сепаратистами він та ще один молодший за віком боєць залишилися удвох, без набоїв. І коли російські найманці оточили бліндаж, він вийшов до ворогів сам, наказавши побратиму не висовуватися. Щоб потягнути час, став розказувати сепаратистам про свою сім’ю, дітей, але ті вклали його на землю і пострілом у потилицю вбили. Вчинок чоловіка врятував життя іншому бійцеві, бо російські найманці не стали перевіряти бліндаж, вирішивши, що живих там не лишилося. Саме з вуст врятованого й стала відомою ця історія. Зараз дітей героя виховує бабуся. Уявляєте, що відчувають діти, яких спочатку покинула мати, а потім вони втратили ще й батька?..
«Дітей завезли в напівзруйноване приміщення, тримали напівголодними»
— Напевне, американці теж не стали б свого часу витрачати державні кошти на психологічну реабілітацію дітей, якби в цьому не було сенсу...
— Звісно. Не на покупку необхідних речей для родини, хоча і це теж треба. Але фінансова допомога не замінить психологічної реабілітації дітей, які отримали травму від військових дій, втратили рідну людину. На жаль, у наших державних інституціях немає глибокого професійного розуміння цієї нагальної проблеми. Як це було в американців. Якщо ти — син героя, громадянин великої країни, ти не можеш вирости ані наркоманом, ані суїцидником, ані ображеним на весь світ. Бо кому потрібен такий громадянин? Це баласт, від якого не варто чекати чогось хорошого.
До речі, Михайло Казаренко постійно допомагає фінансово практично усім дітям із нашої програми, передає їм гроші, які збирає в США наша діаспора. Одне не заважає іншому.
— У родинах розуміють необхідність психологічної реабілітації? Охоче відпускають дітей?
— Зараз уже так, навіть з родин, звідки дитина вже їздила, телефонують і просять знову взяти до програми. Бо бачать, по-перше, які позитивні зміни відбуваються з дитиною. По-друге, програма цікава і насичена. У дітей практично жодної вільної хвилини немає, вони постійно чимось зайняті. До обіду — медичні процедури, діти на них із задоволенням бігали, заняття в басейні. Після обіду — лекції, під час яких наші психологи ненав’язливо розповідали про шкоду куріння, наркотиків, як поводитися в якихось стресових чи екстремальних ситуаціях, про самооцінку та профорієнтацію, — це не було нудно, діти з задоволенням слухали, задавали запитання, а потім ще й шукали додаткову інформацію в інтернеті.
Далі — майстер-класи, вивчення англійської, індивідуальна робота з психологом. При чому робиться це все так обережно і ненав’язливо, що діти навіть не здогадуються, що тьотя Оля і тьотя Валя — це психологи і вони тут не просто так, а роблять свою роботу. Але коли набирала групу дітей уперше, то довелося зіткнутися з певною недовірою. Багато хто детально розпитував, а хто ви, де це буде, як... Я не розуміла, чому така недовіра і підозра. А потім неодноразово чула такі пояснення, що нашу дитину вже брали на різні програми.
Завезли в якесь напівзруйноване приміщення колишнього піонерського табору. Дітей там тримали напівголодними, ніякої програми не було і додому не відпускали, бо організаторам треба було відсидіти ті гроші, які на це виділили. Я була шокована, що таке може бути! Але після першої поїздки «сарафанне радіо» спрацювало, і до нас уже самі люди стали звертатися. Ми повністю відкриті — в тому ж «Фейсбуці» даємо детальні фото і відеозвіти, та й позитивні враження дітей — наша найкраща реклама.
— Програма психологічної реабілітації повністю фінансується з-за кордону?
— Можу з приємністю сказати, що нашу останню осінню програму-2017 профінансував український бізнес! Закордонні спонсори вже трохи втомилися, особливо від того, що вони збирають і дають, а уряд надто довго розкачується, зворотної реакції немає. Ми зверталися і до уповноваженого з прав дитини, і до Прем’єра Володимира Гройсмана, і до міністра соціальної політики Реви. Марно. Програма була під загрозою зриву. І раптом в Україні знайшлися люди, які розуміють важливість та необхідність цієї роботи. Не називатиму цю компанію, бо вони самі цього не бажають, адже робили це не для піару, що рідко зустрічається. І це вдвічі приємніше.
«Після програми діти роз’їжджаються зі сльозами — не хочуть додому»
— Як вас прийняли в санаторії і чому саме на «Червону калину» випав вибір?
— Нам його порадив один із бійців, який там проходив реабілітацію. І ми не пошкодували, що обрали саме цей санаторій. Там чудові умови, хороше харчування. Багато в чому нам пішли назустріч, наприклад, безкоштовно надали басейн, спортзал, деякі процедури. Коли я шукала заклад для проведення програми, мала багато дзвінків від директорів санаторіїв, просили: приїздіть до нас, бо немає відвідувачів, заклад помирає, а так хоч на якусь зарплату людям буде. Але в мене було своє бачення: навіщо нам санаторій, який помирає? У такі, як я казала, вже возили дітей. А в цьому санаторії ми бажані гості, персонал чудовий, і до дітей ставлення було особливе — навіть відпочиваючі постійно пригощали цукерками, солодощами.
— Я знаю, що ви в санаторії навіть свій день народження відсвяткували...
— Так, це був один із найнесподіваніших і найемоційніших моїх днів народження. Я була здивована і вражена подарунком, який для мене підготували діти. Вони за зовсім короткий проміжок часу зробили такий концерт, ніби готували його кілька місяців. А ще зняли невеличкий фільм для мене і про мене «Хто вона». Здивували! До сліз...
Діти дуже здружилися, так у нас кожного разу: наприкінці програми роз’їжджаються зі сльозами — не хочуть додому. Дітки дуже хороші, талановиті, просто їм треба приділити трошки більше уваги. Це наш обов’язок!
І ми не збираємося зупинятися. Бо на урядовому рівні все це дуже повільно розкручується. А час іде. Війна триває. Зараз закінчуємо реєстрацію громадського об’єднання «Покоління майбутнього». Ми залишили цю символічну, всеохоплюючу назву. Адже вся наша сьогоднішня жертовна праця саме заради того майбутнього, яке ми сьогодні робимо. Чи не робимо. І треба встигнути зробити якомога більше.
