Наймиліша мова — українська

Днями подячно згадали митрополита Іларіона. У передмові до однієї з моїх найулюбленіших книжок «Дохристиянські вірування українського народу» його авторства, видали яку і в 1965 році, написано: «Огієнко Іван Іванович, 15 січня 1882...»

 

Посилання на це число є і в інших джерелах. Торік Огієнка згадували 14-го. Я дотримуюся тих чисел, які знаю.

 

Та наполягаю на тому, що нам, серед багатьох лікувальних засобів, треба знову й знову звертатися до самого Івана Івановича.

 

Обидві дати мусили б нас заохотити щодня пам’ятати цю видатну людину — вченого-енциклопедиста, поета, державного і релігійного діяча, філософа, потужного українця, здійснюючи ним заповідане.

 

Він переклав Біблію українською. Запровадив богослужіння нашою рідною мовою, утвердив це право для наших церков назавжди.

 

«Не питай, чого в мене заплакані очі, Чого завжди тікаю я в гай...» — ці рядки з вірша Івана Огієнка «офольклорилися» та стали популярною народною піснею.

 

Як душпастир, митрополит Іларіон настановив нащадкам 12 «Найперших рідномовних «обов’язків». Десятий звучить так: «Кожний громадянин мусить добре пам’ятати й дітей того навчати, що наймиліша мова в цілому світі — то мова українська».

 

Чому ж мені з восьмитомного доробку Івана Огієнка дорогі саме «Дохристиянські вірування»? Бо через них, із простих прикладів та суджень відкривається зв’язок між знанням та вірою.

 

Ось ми провели колядки й щедрування, одночасно радіючи Різдву Христовому. Ніби несумісні речі — язичництво і християнський релігійний культ.

 

Митрополит Іларіон уже не відсилає безбожників до неминучого пекла — він показує шлях до Бога — вічного та єдиного. Бо доки наука шукає та змінює факти, духовні цінності — на всі часи.

 

До найдорожчого й морального звернений весь українознавчий, філософський та літературний доробок Івана Огієнка. Нам він переказав: «Я робив, що міг, решту дороблять наступники».