Є у Василя Стефаника така невеличка новелка-спомин — «Давня мелодія».
Йдеться в ній про те, як у хаті чекають на колядників iз церковного братства.
Діти — Василько й сестра — загнані на піч. Батьки, святочно вбрані, коло стола.
«Небавом, — згадував письменник, — перед вікнами ми почули скрегіт великих чобіт на морозі. Гураган давньої мелодії вирвався з дужих грудей. Іде коляда про лицаря, як йому дорікає його вірний кінь:
Продаш ти мене, згадаш ти мене...
І оповідає той кінь свойому лицареві, з яких то побоїв він його виніс: і з половецького, і з турецького, і з московського.
Рефрен української історії мужньо звучав у того коня:
За мнов гармати, як грім, гриміли...
Тих гармат я збоявся та засунувся назад на піч. Але з жалю за конем я розплакався...»
Стефаник у своїй новелі наводить, на жаль, лише кілька рядків з тої щедрівки з Покуття. А Микола Леонтович, який чув подібну щедрівку на Поділлі, залишив її для нас усю — і слова, і мелодію.
Кажу для нас, бо вона і тепер звучить у виконанні знаменитої капели «Дударик», введена до репертуару її керівником, справжнім лицарем української пісні незабутнім Миколою Кацалом.
До речі, родом із Поділля...
...Ми не знаємо, де, в якому місті, на якому торгу хотів продати свого коня невдячний лицар iз покутської щедрівки. А ось у щедрівці з Поділля це вже видно з першого рядка:
«Ой в Львові, Львові та й на торгові,
Щедрий вечір
Там Петро ходить, коника водить
Коника водить, до коня говорить:
— Ой коню, коню, продам я тебе,
— Продам я тебе за сто червоних,
За сто червоних, за чашу вина,
За чашу вина, за другу пива.
— Ой пане Петре, не продай мене
Не продай мене, спогадай на те:
За нами гнались турки й татари,
За нами піки землю пороли,
За нами стріли, як дрібний дощик.
Ой як я скочу, Дунай перескочу,
Дунай перескочу й копитця не вмочу.
Ані копитця, ані стремінця,
Ані стремінця, ні тебе молодця.
Отже, в щедрівці з Поділля діялось на торгові у Львові. І ось тепер черга і за прикарпатцем — автором цих рядків — сказати про свій різдвяний спомин.
Пригадую сутінки теплої хати, вже по вечері. На столі свічка. За столом — хлопчина, що мне в руці грудочку з розтопленого в полум’ї свічки парафіну.
А збоку — на лаві, коло синього вікна, співають дві жінки — мама й сусідка. І серед тих співів мені чомусь особливо подобається така.
А в Львові, Львові, а в крайнім дворі
В неділю, в неділю рано море заграло.
Море, якого я ще й не бачив. І Львів, де ще ніколи не був. І ось у тому Львові, куди щоранку свистить за лісом з гір ранковий потяг, у тому Львові:
Там танчик ходив самих дівочок,
Самих дівочок, як паняночок,
Їм перед водить гречная панна,
Гречная панна на ім’я Анна...
Анна. Як моя мама. На Прикарпатті не кажуть Ганна. Ота щедрівка з тим хороводом гречних львівських панночок — то була моя перша лектура про Львів.
І коли згодом в «Науковій думці» 1965 року вийшов капітальний том «Колядки та щедрівки» я, звичайно, кинувся шукати в нім ту мамину щедрівку. Там її не було... Але були інші, які разом узяті, складали своєрідну антологію щедрівок про Львів.
Вони, ті щедрівки, були записані в різний час і в різних місцях — на Волині, Поділлі, Закарпатті, в Карпатах і, звичайно, на Львівщині.
З’ясувалось, що жодне інше українське місто не оспіване в щедрівках так, як Львів. Інші міста — «славні городи» — Київ, Чернігів, Ніжин, Миргород, Козелець, Коломия, Галич, Самбір згадуються лише принагідно.
Львів же постає в докладних описах як місто могутніх мурів, майстерних ремісників, місто гречних панн і галантних лицарів-парубків.
Цікаво, що один iз найранніших таких записів належить полякові Адаму Чарноцькому (Долензі Ходаковському) — відомому збирачеві українського фольклору ще на початку XIX століття.
В тій щедрівці, записаній у Клевані на Волині (тоді під Росією!) оспівуються львівські майстри, що роблять усе необхідне для весілля:
А во Львові в кам’яниченьці
Стоять верстатки все тисовії,
А сидять ткачихи все молодії,
А золотом все перетикають
Во Львові в кам’яниченьці
Сидять кравчихи все молодії,
Шиють сукні все дорогії.
Во Львові в кам’яниченьці
Стоять столи тисовії
Да сидять шевчики все молодії.
Шиють черевички все дорогії.
Во Львові в кам’яниченьці
Сидять золотарники все молодії
Роблять перстеники все золотії.
Який жаль, що такий текст було записано без нот. Може, хтось у Клевані ще попробує знайти носія живого звучання тої щедрівки?
...В іншій щедрівці, записаній у часи Шашкевича в селі Ожидів, граціозно співається:
У Львові, в радовім домі,
На ринку!
Вили віночки все паняночки
З барвінку!
«Радовий дім» — то по-тодішньому ратуша — дім ради: з німецької Rathauc. Цікаво, що, крім львівської щедрівки, той «радовий дім» зустрічається в перекладі «Одіссеї» Петра Ніщинського.
Відомо, що де багатство і краса — там і спокуса заволодіти ними.
Отож значну групу щедрівок тiєї львівської антології складають унікальні записи, які переносять нашу уяву ще в давні княжі часи.
Так, знову ж таки, ще за Шашкевича, який iз побратимами розгорнув велику акцію зi збору народної творчості, у Славську на Бойківщині була записана справжня щедрівка-билина про лицарський похід на Львівгород (так у тексті!). У ній лицар «гайноє паня»:
Стружечко струже огника кладе
Огника кладе, золото топить,
Золото топить, зброїцю злива.
Зброїцю злива, на слуги вола:
-Ой слуги мої, котрі вірнії,
Коні сідлайте, зброї збирайте.
Беріть же собі та сніпки стрілок,
Та сніпки стрілок, тугії луки.
Тугії луки, острії мечі,
Бо поїдемо та на Львів-город,
Гайноє паня коником грає,
Коником грає, мечем звиває,
Мечем звиває, військо збирає.
Ой вижше, вижше та під Львів ближче.
Гадаємо, читач цих рядків без особливого зусилля помітив їхню спорідненість зi «Словом про Ігорiв похiд», зокрема описом отого характерного збройного арсеналу.
Але є в тій щедрівці ще один надзвичайно лицарський момент. Це приспів, яким щедрувальники величали князя чи лицаря після кожного рядка тiєї довжелезної щедрівки:
Воїн бо воїн!
Над усе військо подобен!
Підкреслюємо, після кожного рядка. А їх — 82!
Як жаль, що, знову ж таки, мелодія тiєї щедрівки не була записана. А вона аж проситься співати!
В іншій щедрівці, що теж описує лицарську облогу Львова, дуже зворушує патріотизм городян, які, уболіваючи за долю міста, звертаються до войовничого лицаря:
Пане-молодче, що потребуєш,
Дамо ти дари, не псуй нам мури,
Дамо ти уклін — не псуй нам і Львів.
Однак ні «миса червоних», ні «сив кониченько» молодця не влаштовує. Лише коли здогадливі міщани виводять йому гречну панночку, він красно дякує і знімає облогу. І мав рацію!
Бо ось якими барвами оспівана та «львівка-дівка чом королівка» (так у текстах) в одній із величальних пісень того лицарського циклу:
Через сіни йшла, сіни сіяли,
Ввійшла до хати, стіни палали,
Стіни палали, пани вставали,
Пани вставали, шапки знімали,
Шапки знімали та й ся кланяли.
Та й ся кланяли, та й ся питали:
— Ци то царівна, ци королівна?
— Ні то царівна, ні королівна,
То наша дочка, гречна панночка.
Відчуваєте, скільки гідності львів’янина-городянина звучить у тих словах: не королівна, не царівна — «То наша дочка, гречна панночка»!
Оті щедрівки про Львів — то найдавніший культурний пласт нашого королівського міста. В порівнянні з іншими українськими містами давній Львів зберіг дуже мало — кілька значно перебудованих храмів і вічовий дзвін Якова Скори з 1341 року на Святоюрській дзвіниці, ну й, звичайно, літописи.
Так що можемо тут говорити про своєрідну винагороду історії. Бо колись той мінімум пам’яток давньоруського Львова полегшував «нашим воріженькам» квестіонувати щодо національного характеру цього міста.
І ось, виявляється, на сторожі українського Львова історія поставила слово — багатющий поетичний світ щедрівки, де гордо височить його могутня твердиня, з вежами, мурами, мужніми лицарями, гречними молодцями і не менш гречними паннами. Таким він зберігся і збережеться навіки в пам’яті народної музи — Львів-город, стольне місто щедрівки.
Василь ГЛИНЧАК,
лауреат премії ім. І. Калинець,
заслужений журналіст України
