Народна артиска України Валентина Зимня: «Таланту ніяка школа не дасть»

Ті, кому пощастило бачити Валентину Зимню на сцені, не могли не помітити в ній як в актрисі однієї особливої риси — вміння бути актуальною, відчувати глибинні шари, конфлікти часу та його драматургію. А це вміння не тільки здобувається наполегливою працею, а напевно, закладено і генетично.

 

— ...Мій батько був поляком, народився у Польщі 1891 року. Закінчив Московський університет, потім Харківську промислову академію, працював усе життя як фахівець порцеляно-фаянсової та скляної промисловості. Мама була молодшою за батька аж на 16 років, але такої красивої сім’ї я більше не зустрічала. Від мами (вона була артистка-аматорка) у нашій родині схильність до мистецтва. Вона колись в юності навіть починала вчитися у Москві в театральній студії. Далі було заміжжя, народження дитини, але все своє життя мама грала в аматорському театрі.

 

Старший брат не дуже захоплювався театром, а я, маленька, увесь час була з мамою, так би мовити, не виходила з маминих рук. Мама — на виставу, і я з нею. І коли в одному зі спектаклів мамину героїню вбивали і глядачі плакали, то добре пам’ятаю, як я, мала,  вилізла на сцену і сказала: «Не плачте — это же всё нарошно». І оце «нарошно» так захопило мене, що я забрала документи з чернівецького медичного інституту і вступила до Київського державного театрального інституту. Раніше я не наважувалася говорити, що далека родичка моєї бабусі — Марія Заньковецька. Можливо, акторство в нашій родині — спадкове, мамин брат Микола — професійний актор, його донька Ірина закінчила ГІТІС, мій онук Іван — училище імені Щукіна в Москві.

 

— У ваших перших кроках на сцені критики розгледіли гарну школу акторської майстерності. Хто ваші вчителі?

 

— Моїми педагогами були й імениті майстри сцени, й мало відомі широкому загалу трудівники театру. 1946 року набір нашого акторського курсу здійснив народний артист України Дмитро Омелянович Мілютенко, популярний актор театру і кіно. З 1947-го творчу майстерню очолив народний артист України Володимир Бертольдович Вільнер — відомий режисер в Україні, Росії, один із перших режисерів Одеської кіностудії. Він мав юридичну освіту (Вільнюський університет), закінчив приватні петербурзькі акторські курси (клас Петровського), потім працював у Німеччині два роки у Макса Рейнгардта.

 

Вперше ми почули про Рейнгардта саме від нього. Вільнер багато розповідав про видатні ролі українських акторів Бучми, Нятко, Осмяловської. Педагог у будь-якій галузі — професія від Бога. Не кожен визнаний майстер може навчити того, що сам уміє. Проте кожен викладач майстерності актора, маючи педагогічний талант, повинен бути обдарованим актором. Вільнер був яскравий, дуже емоційний, до нього не можна було при­йти непідготовленим, ми лишались до ночі в інституті. Сценічну мову викладали П. Нятко та В. Омельченко, техніку мови — О. Фоміна, танець — Б. Таїров.

До Чернівців молода актриса Валентина Зимня приїхала за направленням відразу по закінченні Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого.

 

Тут, на сцені Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, історія якого уславлена іменами режисерів О. Загарова, М. Терещенка, В. Василька, Б. Боріна, акторів В. Сокирка, Ю. Величка, Ю. Козаківського, подружжя П. Міхневича та Г. Янушевич, вона зробила свої перші кроки у велике мистецтво і завдяки таланту та наполегливій праці відразу стала однією з найулюбленіших актрис, перлиною «театру цікавих акторських індивідуальностей», яким, на думку московського критика А. Спиридонової, був на той час Чернівецький театр.

 

Проте, не тільки історія славного театру привабила Валентину Іванівну, а й сама зелена Буковина.

 

Вона завжди з особливим трепетом і захопленням розповідала своїм вихованцям про Чернівці, Буковину та театр імені Ольги Кобилянської і наголошувала: «Для мене Буковина — не лише робота у театрі, а й подарунок долі, середовище, яке виховувало, підтримувало високу культуру почуттів, відповідало моїм естетичним устремлінням».

 

Саме на буковинській сцені до неї прийшло справжнє ви­знання, її вихваляли теоретики та практики театрального мистецтва. За 18 років творчої праці у Чернівцях актриса зі­грала понад 60 провідних ролей. Серед них: Тетяна («У неділю зілля копала», реж. ­

 

Б. Борін), Анна («Земля», реж. С. Василько), Санда («Вовчиха», реж. Є. Золотова) — все за О. Кобилянською, Катрін («Матінка Кураж» Б. Брехта, реж. Є. Золотова), Нюра («В день весілля» В. Розова), Нінучча («Різдво в домі пана Куп’єло» Е. де Філіппо), Таня («Юність моя» А. Школьніка, реж. Б. Борін).

 

Сьогодні ролі народної артистки України Валентини Зим­ньої — це історія українського театру, яка ще не досліджена і, на жаль, доступна для нащадків не з історично-аналітичних розвідок науковців-театрознавців, а лише з преси.

 

Старше покоління буковинських театралів досі пам’ятає образи, які створила актриса на буковинській сцені, що отримали високу оцінку фахівців — театральних критиків в Україні та за її межами.

 

1960 року після участі в Декаді української літератури і мистецтва у Москві, де показали виставу «Леся» М. Андрієвич, Валентині Зимній, виконавиці ролі Лесі, було присвоєно почесне звання заслуженої артистки УРСР. 

 

Однією з найкращих робіт Зимньої була роль Катрін у виставі «Матінка Кураж та її діти» Б. Брехта.

 

«Мабуть, у всій світовій драматургії нема такої ролі, як роль Катрін, дочки Анни Фірлінґ-матінки Кураж. В. Зимня органічно представляла шлях від слабкої, скаліченої війною беззахисної дівчини до високого героїзму. Її героїня весь час у центрі вистави, і в той же час вона... німа! Актриса природно передає горе зневаженої дівчини, муки людини, яка все чує і розуміє, але нічого не може сказати.

 

Не може пояснити скромні мрії про людське щастя, про крихітки ілюзорних дівочих радощів і про таємничо-хвилююче материнство. В очах Катрін-Зимньої ми бачимо не тільки зневіру в усьому святому й чистому, а й в муках народжену беззастережну рішучість, що від почуття відчаю підноситься до рівня неспинної відваги. Цю широку амплітуду психологічних переживань артистка подає талановито, без жодного слова, тільки мімікою, пластичними засобами, влучним поглядом, вивіреним жестом, тонко і точно».

 

Це дало підстави критикам відзначити, що матінка Кураж—Анна Фірлінґ у виконанні Г. Янушевич — основний центр трагічного звучання п’єси, а Катрін-Зимня — її героїчний фокус.

 

На республіканському огляді кращих вистав «Матінку Кураж та її дітей» відзначили Дипломом І ступеня і премією.

 

У виставі «Людина з зірки» К. Вітлінгера Зимня віртуозно створила аж сім образів: молоденької медсестри Емми Фішер; передчасно постарілої Кетхен; старезної служниці пастора, мало не столітньої Гертруди; хижачки, однієї з представниць «боннських ділових кіл» Клари Цист; танцівниці-повії Пауліни, жертви довколишнього гнилого світу з іскрою людяності в серці; страхітливої господині «атракціону смерті» Умберти та гонщиці Мод, юної фаталістки з нездійсненою мрією, подруги Ганса Кіфера з атракціону.

 

І сьогодні Валентина Іванівна вважає найвищою для себе оцінкою ту, яку дав їй, молодій актрисі, директор школи-студії МХАТ Радомислєнський, який сказав: «Ця актриса має школу!».

 

А через десять років І. Давидова у журналі «Мистецтво» 1967 року, аналізуючи специфіку обдарування вже заслуженої артистки УРСР Зимньої, відзначила: «Виступаючи в ролях різного плану, актриса завжди лишається художником-реалістом, яскраво виявляє свою творчу індивідуальність. Перед нами митець, що досягає злиття з характером, і правда характеру стає правдою мистецтва. Звідси громадянськість і політична пристрасність героїнь В.Зимньої».

Після того, як не стало головного режисера Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської Бориса Абрамовича Боріна, в театрі відбулися зміни — і не на краще. Змінилось не тільки адміністративне, а й творче керівництво театру, відповідно й репертуарна політика.

 

Директором став партійний функціонер, людина, далека від мистецтва. У новому художньому керівнику Зимня не відчула свого режисера.

 

І в 1969 році родина актриси переїхала до Києва, де Валентина Іванівна розпочала педагогічну працю в Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого.

 

Тут її висока професійна майстерність, гарна акторська школа переросли у магію наставника і вчителя, який уміє передавати свій багатий сценічний досвід учням.

 

А її феномен і вміння проаналізувати того чи іншого персонажа вчить молодих акторів бути провідниками волі драматурга і режисера та з літературного образу творити на сцені живу людину, яка здатна достукатись до сердець глядачів, змусити їх співчувати, переконувати у своєму способі мислення або викликати огиду.

 

Гадаю, вихованці Зимньої, серед яких двадцять чотири заслужені та народні артисти, шанують її та вдячні саме за те, що вона зробила з них вправних носіїв різних характерів, здатних не тільки на мистецьку достовірність, а й на власну позицію щодо персонажа. 

 

— До інституту ви прийшли, після 18 років праці в театрі, і... ?

 

— І знову вчилась. І ніколи не соромлюся цього. Адже педагог — це окрема професія, це покликання, це талант. Мої вчителі — завідувач кафедри майстерності актора Михайло Карасьов та Михайло Верхацький, який тоді вів перший курс — і це було моє щастя. Саме він зрозумів мою учнівську незрадливість, і з його легкої руки я почала викладати самостійно майстерність актора спочатку на курсі Володимира Неллі.

 

— В інституті ви працювали з 1969 року?...

 

— Річ у тім, що тільки з 1973 року маю статус художнього керівника акторського курсу.

 

— За цей час студенти якось змінилися? 

 

— Звичайно, як зрештою і наше життя. Здається, ще не так давно важко було зняти у студента м’язові та психологічні затиски, а сьогодні вже важко зібрати його розхристані почуття, відверто оголене тіло. Бо нині як інтимна, так і соціальна культура людини спрощена, а емоційні сприйняття — куці, лише позначені, слідові реакції штучно перервані. Тому в університеті народжувалися заново — і лише після цього відкривалися їхні зболені серця та громадянські пристрасті, болісна потреба у прекрасному, що прагне духовних одкровень.

— Що для вас у навчальному процесі особливо важливо?

 

— Зберегти це світосприйняття, не віддати на поталу моді, яку чомусь звуть європейською. Насправді ми знищуємо перспективу нашого драматичного мистецтва, яке розповідає про душу людини, про стосунки, про складність характерів, про зіткнення різних натур і світоглядів. Мені було важливо, щоб студенти усвідомили, що вони осягають у собі особистість. Це потрібно для будь-якої ролі. Актор мусить уміти бачити, чути, не закриватися, від поганого (бо мені це не потрібно). Бути відкритим — це шлях у вигадку, крок до вищого.

 

Важливий не сам факт бачення, а ставлення до того, що ви помітили. Коли актор грає, скажімо, дурня, осягає його спосіб мислення, те, як дурень думає, — йому вдається ця роль. Глибина реакції в актора має бути від Бога. А ставлення буде, якщо є особистість. Таланту, звичайно, ніяка школа не дасть. Тому, найголовніше — відшукати в кожному студентові його природу (якщо вона ще не викривлена й остаточно не зіпсована).

 

Актор має бути достовірним, але у вимислі, він повинен мати яскраву уяву та природну здатність зробити уявне реальністю. Вільна акторська імпровізаційна поведінка відрізняється від побутової певною роздвоєністю. Виконавець контролює інструмент, який працює. В цьому складність і радість творчого процесу. І моє завдання — навчити студента, передати свій досвід.

 

— Але, щоб цього досягти...

 

— Треба забути про себе і бачити тільки студента, особистість. Театральний педагог — професія жертовна. Я щаслива, що в цьому себе знайшла. Колись мені снилися мої ролі (адже роль оселяється і довго живе в тобі), а тепер сняться студенти — приходять зі своїм болем, відчаєм, радощами. Приходять не лише уві сні, не лише у свята, приходять, коли мені важко. Отже, є учні, є послідовники — і які!