Валентина Матюшенко: Виконуємо твори, які не знайдете в афішах

— Валентино Володимирівно, як виникла ідея проекту «Музичні подорожі країнами світу»?

 

— Така задумка виникла із концертмейстером Зоєю Володарською. Разом із нею ми виконуємо різні твори — від класики до сучасних. Перший із цього циклу концерт «Французькі фрески» відбувся у Франції. Попереду Італія. Загалом у планах вісім концертів, і один підсумковий, що відбудеться в столиці України. Із цього циклу під назвою «Мальовнича Україна» відбувся також виступ і на київській сцені. 

 

— Які пісні ввійшли у цикл «Мальовнича Україна»? 

 

— Суто українські, і сучасні. Переважно пісні на вірші Лесі Українки: «Стояла я і слухала весну», «На човні», «Нічка тиха і темна була», «Якби мені дістати струн живих»... Із циклу романсів «Настрої», з вокального циклу «Пейзажі» на вірші українських поетів. У концерті брали участь Зоя Володарська — виконувала партію фортепіано та Борис Матвійчук — сопілка і флейта.

 

— До речі, Борис Матвійчук — ваш чоловік. Як уживаються на сцені дві творчі особистості?

 

— Чоловік часто підказує, радить, адже як інструменталіст розуміється в оркестровках. До того ж має різноманітний музичний досвід, багато працював із чудовими диригентами, зокрема в Оперному театрі із неперевершеним Стефаном Турчаком. А коли зустрічаємося у музичних проектах Лесі Дичко, зокрема «На човні», то так мелодійно, а часом тужливо звучить флейта... Зазвичай співаю ті пісні, які спеціально написані для голосу флейти і фортепіано. Вважаю, в нас гарний сімейний тандем. Ніяких заздрощів.

 

— Загалом які твори входять до вашого нинішнього творчого репертуару?

 

— Завдяки школі Галини Сухорукової співаю все! Наразі в Європі домінує музичний стиль бароко, вершиною якого вважають творчість Йоганна Себастьяна Баха та Фредеріка Генделя. Тому зі своєю колегою Ольгою Табуліною співпрацюємо у проекті «Перлини бароко», де співаємо духовні рідкісні твори разом із Національним ансамблем солістів «Київська камерата» (керівник Валерій Матюхін). Співпрацюю з хором Київського національного університету культури і мистецтв, виконуємо твори Генделя «Діксі Dominus». Беремо ті твори, які не знайдете в афішах, тобто ті, які взагалі не виконувались в Україні або виконуються дуже рідко. І, звісно, народні пісні, старовинну, духовну музику, оперету.

 

— Ви згадали про школу Галини Сухорукової. Галина Станіславівна була вашим педагогом у консерваторії?

 

— Спершу три роки я навчалася в народної артистки Євгенії Мірошниченко. Потім почалися певні проблеми, хоча Євгенія Семенівна — це унікальна співачка, і вона співала як природою дано. Але мені ця манера трішки не підійшла. На третьому курсі я пішла у клас відомої камерної співачки, заслуженої артистки Галини Сухорукової. Звісно, я пішла не без скандалу. Але сама Євгенія Мірошниченко зателефонувала до Галини Сухорукової і сказала: «Забирай её».

 

Я взяла академвідпустку і їздила додому до Галини Станіславівни займатися винятково вправами, потім почала брати арії. І я сказала одного разу: «Вау! Я можу так класно співати арії...» Стала виконувати твори від бароко до дитячого мюзикла, наприклад «Кікімора». І саме я у Галини Сухорукової навчилася всьому, що наразі вмію. Хоча, завдячуючи Євгенії Мірошниченко, я вивчила техніку верхніх нот.

 

Та доленосною людиною у моїй творчості стала педагог Галина Сухорукова. Галина Станіславівна була унікальним педагогом і унікальною співачкою. У мене є її записи, і такого рівня камерного співу в Україні не було... І чи буде?!. У Галини Сухорукової я ніби народилася заново, почала оволодівати майстерністю. На цей час припадає моя участь у різноманітних конкурсах. 

— У яких конкурсах здобули перемогу?

 

— Першою сходинкою була перемога на конкурсі «Нові імена України», згодом — участь у міжнародних. Стала лауреатом конкурсу імені Бюль-Бюля в Баку (Азербайджан), потім перемога в місті Марібор (Словенія) у конкурсі імені Ондіна Отто. Вершина моїх досягнень на той час — премія на конкурсі імені Марії Каллас в Афінах. Зворушливо було почути своє прізвище серед лауреатів, де сімдесят претендентів розраховували на три премії. Я тоді єдина отримала ще медаль за поєднання вокальної, музичної й акторської майстерності, так вразила журі тонким виконанням камерних творів. Навіть член журі — концертмейстер із лондонського театру «Ковент-гарден» — сказав, що Брамса ніхто краще не заспівав.

 

— В оперної і камерної співачки Валентини Матюшенко є улюблена оперна арія? 

 

— Вальс Джульєтти із опери «Ромео і Джульєтта» композитора Шарля Гуно. Співаю цей твір у різних тональностях. Захоплює. 

 

— Валентино Володимирівно, як почалось ваше знайомство з музикою. Коли вперше вийшли на сцену?

 

— Мама каже, що почала співати раніше, ніж говорити. Десь першу пісню «У полтавськім краї білі голуби» заспівала у півтора року. Потім навчалась у Полтавському музичному училищі, клас Євгена Нагорного (до речі, дуже талановитий викладач, який і до сьогодні працює), і разом із солістами Полтавської філармонії їздила по області з концертами. Це було колись...

Проте щойно повернулася із київської школи, де виступала перед учнями. У філармонії є така форма — лекторії — це так звана філармонічна робота. 

 

— Який найяскравіший спогад вашого музичного життя?

 

— У шість років у Полтавському будинку культури під час концерту заспівала пісню «Кись-кись, мяу», і забула третій куплет, то заспівала двічі другий. Забігла за сцену — чую бурхливі оплески, а я як розплачусь... Мене вчителька обіймає і цілує, а я не можу заспокоїтися.

 

— Які міста України є найулюбленішими? 

 

— Люблю Полтаву, де народилася. Але, напевне, більше Київ. Із його бульварами, зокрема Липським, де падають жовті листочки. Хоча полюбляю весну. «Прийди, прийди, весно красна // Чепури наш рідний край» (співає).

 

— Куди б хотіли запросити кожного?

 

— На вулиці Володимирський узвіз, 2 у Києві є чарівний і красивий будинок, який зветься Національна філармонія України. Приходьте сюди якомога частіше! Тут митці творять справжнє диво, яке звучить просто: пісня і мелодія! Коли я була на конкурсі в Афінах, у тамтешньому метро мене вразило величезне фотозображення Марії Каллас. Без жодних підписів, бо всі знають і шанують велику гречанку. У нас, на жаль, у метро інша реклама...