Ставка на нові технології: як Україна може врятувати свою застарілу енергетику

12.01.2018

Українська енергетика живе ще у минулому столітті, тому потребує докорінної модернізації. (Фото з сайта energolife.info.)

Реалії в українській енергетиці досить сумні — ядерна галузь не особливо змінюється; теплова енергетика безнадійно застаріла; про втрати електроенергії в лініях електропередачі у нас у голос не говорять; нафтопереробна галузь уже тривалий час у колапсі, видобуток своєї нафти продовжує падати, імпортуємо її здебільшого з РФ.

Енергетичні галузі вичерпали свій ресурс

Тоді як розвинуті країни відмовляються від прямого спалювання вугілля в електроенергетиці, ми продовжуємо це планувати, технологічно залишаючись на рівні СРСР — тобто РФ.

Замість оновлення і підтримки вітчизняних вугільних шахт завозимо в Україну імпортне вугілля (з ким вдасться домовитися, практично не звертаючи уваги на ціну), у т. ч. — з РФ; для задоволення потреб наших громадян і юридичних структур, в т.ч. армії.

Україна імпортує більшість нафтопродуктів і хімічної сировини — здебільшого з РФ; імпортуємо газ російського походження, стримуючи видобуток своїх запасів і незадовільно переймаємося запровадженням енергоощадних технологій і т. д.

Словом: більшість енергетичних галузей вже вичерпали свій часовий, технологічний та ін. ресурси; вони залишаються зорієнтованими на РФ; реструктуризація енергетичної сфери здійснюється занадто повільно; сучасні, енергоощадні технології в життя і економіку впроваджуються незадовільно. А тепер усе це відбувається ще й на тлі агресії РФ.

Отже, осучаснення енергетики України, з урахуванням неблагонадійності сусіда, — пріоритетне завдання.

Виходимо з того, що одним зі стрижнів Незалежності країни є її енергетична незалежність. Джерел енергії є багато, як традиційних невідновлювальних, так і відновлювальних нетрадиційних.

Традиційними джерелами енергії в Україні є ядерна енергетика, вугілля, нафта, газ і гідроенергетика.

Така структура української енергетики принципово не зміниться в найближчі 10-15 років. І кожну з цих галузей варто технологічно оновлювати, унезалежнювати і розвивати нові.

Ставка на нові технології

Значної уваги заслуговує українська ядерна енергетика. Подобається це комусь чи ні, але незаперечним є той факт, що українська ядерна енергетика є щонайменше другою у світі по важливості у державі (після Франції). У нас працюють 15 атомних реакторів.

Із них — 13 типу ВВЕР — 1000 і два ВВЕР 440. Усі — розробки СРСР. По всіх напрямах — залежність від Москви: і технічна, і технологічна, і з постачання палива, і з підготовки суб’єктивного фактора тощо.

З 2008-го почалася реальна робота з диверсифікації постачання пального, яка успішно реалізовується дотепер. А все інше — без змін.

Найкраще для нашої держави, на нашу думку, — перейти на інші ядерні технології, які не передбачають збагачення урану (Україна не може мати таку галузь згідно з відповідними міжнародними угодами), з цією метою — по завершенні терміну експлуатації діючих блоків замінити їх іншими; на базі української середньої спеціальної і вищої школи організувати систему підготовки кадрів для всіх напрямів ядерної енергетики.

У згаданому контексті найбільш перспективними для нас є канадські технології CANDU, досвід впровадження та експлуатації яких є, зокрема, у сусідній Румунії.

Нафта для України є чимось більшим, ніж природне джерело енергії. Свого часу галицькі нафтові родовища були своєрідним нафтовим Клондайком, у якому було видобуто приблизно 50 мільйонів тонн нафти.

Крім цього, заснований у XIX столітті Дрогобицький нафтопереробний завод (НПЗ) у світовій нафтопереробці займає почесне місце родоначальника цієї галузі як одного з перших у світі нафтопереробних заводів.

До того ж у Львові в 1853 році аптекар Ян Зех винайшов спосіб очищення гасу, завдяки чому тут було створено першу в світі газову лампу.

В наступному році цей спосіб очищення гасу був запатентований у Відні, а рік цього винаходу став роком відліку новоствореної у світі нафтопереробної галузі.

Тож, маючи таке славне «нафтове» минуле, Україна просто не має права зійти на маргінес як у плані видобутку нафти, так і в нафтопереробній промисловості.

На жаль, останніми роками ми добру традицію втрачаємо.

Щодо видобутку нафти, то, незважаючи на теперішній рівень (півтора мільйона тонн нафти на рік), Україна має значні перспективи збільшення нафтовидобутку до 10-12 млн. тонн на рік із урахуванням глибинного горизонтального буріння та покладів у шельфі Чорного моря.

Це — реально, насамперед за рахунок оптимального фінансування геологорозвідувальних і видобувних робіт та впровадження у це сучасних технологій з основним опором на національні розробки, з урахуванням світових досягнень, наприклад канадських.

Одночасно слід забезпечити оптимальний варіант імпорту нафти з міжнародних ринків.

Далі: реалізувати оптимальну (враховуючи економічну вигоду) схему забезпечення нафтою нашої держави за рахунок суміщення (у національно вигідній пропорції) національного видобутку та імпорту нафти.

Пальне для армії, виготовлене в ... Росії?

Беручи до уваги можливість збільшувати базу виробництва паливно-мастильних матеріалів (ПММ) за рахунок етилового та метилового спиртів, а також із використанням соняшникової та ріпакової олії, можна вважати, що в майбутньому Україна забезпечить себе власною сировиною для нафтопереробної промисловості.

Проте дорога ця непроста і довга, тому залишається актуальною проблема диверсифікації шляхів імпорту нафти.

Україна спільно з Польщею 13 років тому проробляла можливість продовження нафтопроводу «Одеса— Броди» до Плоцька.

Таким чином вирішувалася проблема забезпечення нафтою Дрогобицького і Надвірнянського (а також опосередковано й інших в Україні) НПЗ та транзит нафти до Плоцького НПЗ у Польщі.

На той час, на думку багатьох фахівців і експертів, актуалізація роботи нафтопроводу «Одеса—Броди» була доречною.

На сьогоднішній день це виглядає сумнівним, оскільки 2 західноукраїнських і ще 4 інших українських НПЗ (успадкованих від СРСР) уже тривалий час простоюють і втратили практично весь кваліфікований персонал, обладнання і технології, а Польща вже напрацювала надійне постачання нафти морським шляхом.

Але це лише на перший погляд. Глибокий аналіз свідчить про актуальність вирішення проблеми диверсифікації шляхів постачання нафти до українських та польських НПЗ, а також до північних міжнародних нафтових ринків.

Водночас потрібно загострити увагу, що до нас ввозять нафтопродукти або з РФ, або з НПЗ, куди поставляється російська нафта. Найдивніше в цьому контексті є те, що такими нафтопродуктами (з нафти агресора) забезпечуються ЗСУ.

Тривала недержавницька політика нових власників щодо приватизованих українських НПЗ ставить на порядок денний прийняття ВРУ і повноцінне виконання нових законів про відповідальність власників цих заводів за їх фактичне знищення.

Стосовно раніше приватизованих НПЗ, але не повністю виконаних власниками зобов’язань, слід би ставити питання або про їх націоналізацію, або знаходження нових більш відповідальних власників.

До речі, існуюча законодавча база не враховує інтересів династій багатьох поколінь, які створювали і розвивали нафтопереробну галузь України, а тепер від неї фактично штучно усунені.

Час будувати власний НПЗ

Одним із варіантів вирішення проблеми забезпечення сучасними якісними нафтопродуктами українських споживачів за справедливою ціною (при налагодженні постачання нафти) є модернізація існуючих НПЗ та їх вихід на внутрішній і зовнішній ринки на умовах вільної конкуренції.

Після вирішення в законодавчому порядку питання відповідальності власників за неефективне використання підприємств, від діяльності котрих залежить безпека країни, наступним кроком було б їх об’єднання і подальша діяльність як єдиних науково-промислових комплексів (з урахуванням краще збереженого обладнання та національної науково-технологічної інфраструктури), які слід доукомплектувати існуючими у світі технологіями виробництва бензинів та дизпалива класу Євро-5 і вище.

Такі комплекси мали б системно розробляти і впроваджувати досягнення національної науково-технічної школи.

Не всі українські НПЗ варто вдосконалювати, оскільки всі вони здатні виробляти набагато більше, ніж Україна потребує, а міжнародний ринок нафтопродуктів тепер практично не доступний для України (принаймні наразі).

Тим більше, що таке оновлення коштує немалих грошей.

Є й другий варіант, який пророблявся у 2007—2009 роках (але не був реалізований в наступному році з незрозумілих причин) і про який також уже не раз повідомляли автори.

Це будівництво сучасного нафто-хімічного комплексу в Новому Роздолі Львівської області на вивільнених виробничих площах Роздільського гірничо-хімічного підприємства «СІРКА» .

Вартість створення такого нового комплексу для переробки 10 — 12 млн. тонн нафти (потужність, цілком достатня для контролю ціни нафтопродуктів і для задоволення потреб хімічної промисловості) складала би 5—6 млрд. доларів США.

Питання вигідного кредитування такої суми для будівництва нового нафто-хімічного комплексу також було вирішене. Закордонні кредитні установи в той час не були готові виділяти кредити для модернізації застарілих існуючих НПЗ.

У будь-якому випадку, чи за умов модернізації існуючих НПЗ, чи при будівництві нового нафто-хімічного комплексу знову виглядає доречним повернутися також до переговорів із Польщею і вирішення питання про добудову нафтопроводу «Одеса—Броди» до Плоцька.

Власний газ і газифікація вугілля

При належному відношенні (впровадження сучасних технологій і оптимальне фінансування георозвідки і видобутку) через кілька років Україна могла би видобувати до 30 млрд. кубометрів газу щорічно.

Впроваджуючи прогресивні технології з енергозбереження, цього обсягу було би цілком достатньо для забезпечення всіх потреб України: і для приватних споживачів, і для споживання юридичними особами, і навіть для експорту (якщо це вигідно).

Тут для прикладу можна навести дані про найближчу до нас (і по населенню, і по структурі суспільства та економіки) Польщу, яка споживає за рік 14—16 млрд. кубометрів газу.

А ми — набагато більше. Навіть цей приклад свідчить про те, що нам треба насамперед скорочувати споживання газу.

Проте, дбаючи про збереження на майбутнє власних ресурсів, доцільно використати ситуацію з наявністю скрапленого природного газу на світових ринках.

Тому продовжує бути актуальною проблема будівництва терміналу скрапленого газу. Тим більше, що є напрацювання щодо його розміщення в Березанському лимані на Миколаївщині.

Крім того, що будівництво такого терміналу обумовило б створення нового потужного морського порту в Україні, газ із цього терміналу частково поступав би в газотранспортну систему (магістральний газопровід високого тиску проходить поряд) і частково міг би стати сировиною для виробництва метанолу.

А метанол є базовою сировиною для виробництва десятків видів як хімічної, так і паливної продукції.

Тож будівництво заводу з виробництва метанолу дало б можливість для потужного розвитку хімічної галузі, що поповнило б скарбницю України сотнями мільярдів гривень та забезпечило б працевлаштуванням на висококваліфікованих робочих місцях багатьох десятків тисяч громадян України.

І нарешті, Україна може видобувати набагато більше різних типів вугілля, ніж споживає: і газової групи, і антрацитного. Однак складається враження, що ми не завжди вміємо ним правильно розпорядитися.

В результаті імпортуємо його із закордонних копалень за вищою ціною, ніж на міжнародних і на нашому ринках.

Тобто не використовуємо таланти наших учених та винахідників і працю шахтарів для розробки і реалізації ефективних технологій використання вітчизняного вугілля на внутрішньому (в теплоенергетиці, металургії тощо) і зовнішньому ринках.

Крім традиційних для нас, є ще один спосіб використання вугілля — його газифікація.

З продукту газифікації вугілля, синтез-газу, можна виробляти той самий метанол, а також компоненти високоякісних бензинів та дизельних палив.

Для цього можна використати як світовий досвід, так і напрацювання вітчизняних фахівців.

Правда, опоненти цієї технології можуть заперечувати доцільність її використання — за їх твердженням, собівартість продукції, виробленої із синтез-газу газифікованого вугілля буде значно вищою, ніж вартість традиційної продукції.

І тут вони мають певну рацію, якщо відштовхуватися від цін 90-х років минулого століття або давнішого періоду.

Але неупереджені економісти легко зможуть показати розрахунками, що тепер вироблений у нашій країні продукт із національної сировини місцевими робітниками в цілому для країни був би вигідніший, ніж куплений по імпорту.

...Крім згаданих — на сьогодні основних сфер української енергетики, значні перспективи має відновлювальна енергетика (вітрова, сонячна тощо).

До речі, не зрозуміло, чому до цієї сфери у нас відносять гідроенергетику.

У сфері відновлювальної енергетики наші реалії та плани настільки сумні, що їх навіть неприємно наводити. Простіше кажучи, Україна тут практично нічим не відрізняється від країн третього світу, на жаль.

Тому важливо наголосити, що в цій сфері є значний резерв (і об’єктивний, і суб’єктивний) розвитку нашої держави.

Отже, крім осучаснення і розвитку всіх енергетичних (і суміжних із ними) галузей, на сьогодні пріоритетом цивілізованого розвитку для України є насамперед запровадження нових, енергоощадних технологій усіма споживачами енергії, включаючи скорочення втрат у лініях передачі енергії (і електричної, і теплової, і будь-якої іншої).

Для прикладу: в нас втрати на лініях електропередачі становлять 12%, у Польщі — 9%, у Німеччині — 6%. Тобто доведення наших ліній до польського рівня означало б економію потужності одного блоку ХАЕС.

Богдан СОКОЛОВСЬКИЙ,

колишній представник Президента України Віктора Ющенка з міжнародних питань енергетики в 2005—2010 роках

Богдан МАКСИМОВИЧ,

член-кореспондент Української нафтогазової академії

Друкована версія