Перед Україною нині постав багатокомпонентний виклик, що продовжує реально загрожувати існуванню її повноцінної державності.
І не варто шукати винятково лінійних, очевидних ризиків по кожному з важливих напрямів, у якому формується і поки що діє та чи інша складова згаданого виклику.
Вони співіснують, немов підживлюючи, підсилюючи одна одну.
Суто воєнна загроза не зчинить на державу — об’єкт зовнішньої агресії, потужного кумулятивного впливу, якщо національний політичний дискурс, стан економіки, гуманітарна компонента соціуму відповідатимуть найвищим стандартам досконалості й розвитку.
Саме останній, гуманітарний, аспект, як активний чинник та збудник багатьох процесів у динамічній безпековій ситуації, мене і зацікавив.
Противаги для недружнього нам «міра»
Саме від того, як люди себе ідентифікують у громадянському суспільстві, як на них впливає мікроклімат локального соціуму, яку вони перспективу бачать у цій країні, який рівень задоволеності економічними, культурними, політичними й іншими потребами, залежить те, наскільки місцева, а з нею — і глобальна, безпекові ситуації матимуть захист від ідей «руського» чи іншого недружнього нам «міра».
Найкращим щепленням суспільства від засівання в нього зерна деструкції є успішна гуманітарна політика держави.
Ця політика повинна буквально огортати громадянина опікою, яка цілком реально спроможна стати, за умілого розпорядництва, інвестицією майбутнього, конвертованою у стабільну картину буття в країні. Хто захоче позбутися такого капіталу?
А що робити, якщо його іще недостатньо, коли, відповідно до дослідження американської неурядової організації Social Progress Imperative, Україна посіла 64 місце серед 128 держав у індексі соціального розвитку?
Звісно, не так уже й погано, бо трішки краще, ніж торік, проте на європейському тлі не надто привабливо. Але тренд є втішним.
Можливо, це і є наш шлях — повільної еволюції без гігантських стрибків на кшталт зроблених азійськими, американськими й іншими «тиграми»?
От і індекс інвестиційної привабливості України цьогоріч так само повільно досяг історичного максимуму — синхронно зі здобуттям жаданого безвізу.
Назвемо й іншу еволюційну прикмету — економіка пожвавлюється, причому її «світла» частина, оскільки кількість реєстрованих безробітних зменшилася із 1,5% працездатного населення торік до 1,3% 2017-го (абсолютне скорочення у цифрах — майже 59 тис. осіб).
Чи говорять ці сигнали про те, що ми вже сформували канали успішної протидії кремлівській агресії в немілітарній сфері?
Без сумніву, адже провальна гуманітарна політика домайданної доби, і не лише на терені, який називають електоральною базою лівих та «регіоналів», а й загалом у державі, якраз і призвела до дифузії путінізму в подієві поля України.
І кожен, хоча б малий успіх, але з історією подальшого нарощування, критично важливий як засіб блокади й протидії гібридному наступу путінців.
Кампанію з дискредитації України на світовій арені ведуть, не шкодуючи грошей
Навіть у лиху годину війни, коли про контроль цивільних над воєнною організацією держави говорити нібито не зовсім «комільфо», сам очільник оборонного відомства генерал армії України Степан Полторак ратує за найскоріше формування відповідної законодавчої бази і усталення системи такого демократичного контролю за європейським взірцем.
До кінця 2018-го цим відомством керуватиме цивільна особа, ними будуть і заступники міністра. І це теж свідчення української гуманітарної еволюції.
У цьому контексті пригадується надзвичайно цікавий виступ першого заступника міністра оборони України Івана Руснака на Семінарі Роуза-Рота на тему «Гуманітарна і військова ситуація на Донбасі».
Там він зауважив: Москва за будь-яку ціну прагне зірвати євроінтеграцію Києва, що стає дедалі успішнішою.
Причому воєнна сила тут — лише тло, відгомін справді титанічних зусиль Кремля на інформаційному фронті, що має дві провідні складові.
Перша — розхитування до стану некерованості внутрішньої ситуації в Україні. І друга — кампанія з дискредитації України на світовій арені, яку ведуть уперто й не шкодуючи грошей із уже добряче похудлої путінської казни.
Тому Іван Руснак влучно і справедливо наголосив: роль невоєнних методів тиску на противника, зокрема через гуманітарний елемент, зростає.
Повернути дезорієнтованих, але небезнадійних
Важливо говорити про те, як держава забезпечує постачання води та енергоносіїв, тримає під контролем екологічну ситуацію і продовольчу безпеку, налагоджує медобслуговування, опікує дітей, пенсіонерів та людей з обмеженими можливостями на донбаському терені.
Життя вздовж лінії зіткнення сповнене ризиків, і настрої місцевого люду — немов оголений нерв, що потребує захисної оболонки.
Тут іще багато дезорієнтованих, але небезнадійних. Якщо вони повірять в Україну, без ілюзій на миттєве диво й «щуче веління», то цією вірою допоможуть повернути майже 43 тисячі квадратних кілометрів окупованої російськими силами частини Донбасу.
Очевидно: наші союзники у світі сподіваються, що Україні таки вдасться вирішити кризу на Донбасі у ненасильницький спосіб.
Приміром, під час конференції, що відбулася влітку в Лондоні за участі дипломатів ЄС, Канади і Японії, а також Прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана, висловлено політичну підтримку курсу української влади й запевнення в готовності поділитися досвідом економічних реформ.
Саме вони можуть зробити головне — дадуть українцям перспективу. Причому настільки реальну і безальтернативну, що від неї буде невигідно й нелогічно відмовлятися.
Саме зростаюча економіка, практична боротьба з корупцією та успішна гуманітарна політика кращим чином закоркують будь-які «голоси» сумнівів, породжені путінською риторикою.
Міністр закордонних справ Канади Христя Фріланд доречно сказала: «...треба не втратити досягнень та надбань Майдану. Ми віримо в політичну значимість того, що відбувається в Україні. Це поле битви за демократію у світі».
— Критично важливо, особливо на теренах — колишніх вотчинах «регіоналів», зростити місцевих лідерів, чий авторитет базується на українській патріотичній платформі. Рецепт успіху громади — будь-якої, на Київщині, Херсонщині, Харківщині чи Луганщині — є один: бути разом з Україною, — зауважив керівник Головного департаменту з питань гуманітарної політики адміністрації Президента України Юрій Рубан.
— Треба чітко уявляти загрози і загалом характеристики такого феномену, як сепаратизм. Він розвинений у багатьох країнах, і сама наявність його проявів не означає, що це привід до катастрофи. Під проявами маю на увазі такі явища, як земляцтво, різновиди певної ідентифікації великих і малих спільнот. Просто варто не допускати, щоб у глобальному масштабі ці речі давали тріщину в фундаменті нашої державності. Донбас у російському сценарії виконує специфічну роль. І одна з них — блокування інтеграції України до європейського економічного, політично-ціннісного простору, унеможливлення формального влиття в НАТО.
— Юрію Григоровичу, а як гуманітарна складова впливає на безпекову ситуацію в Україні загалом і в районі АТО зокрема?
— Це війна гібридна в усіх сенсах, передовсім саме в гуманітарному. Вона випробувала на міцність, на креатив, на адекватність країну, людей у ній і владу, якщо правильніше — лідерів. Може, не так швидко, але вони знаходили відповіді на такі запитання, на які мало хто у світі знав, що справді сказати. Приміром, формат військово-цивільних адміністрацій наразі, попри понад три роки війни, попри те, що, ймовірно, буде інший правовий контекст нинішньої АТО, довів ефективність на цьому етапі.
І цей багатоаспектний досвід буквально формує наш «імунітет» як держави. Гуманітарна катастрофа, слава Богу, для Донбасу не вселенська, але локальні спалахи є. Вони безпосередньо пов’язані з актами агресії: вбивствами, обстрілами житлових кварталів, промислових, інфраструктурних об’єктів російсько-терористичними силами.
— Чи навчилася Україна перемагати в інформаційному протиборстві?
— Україна не закривається інформаційною завісою, як Росія, що творить паралельну реальність. Навпаки, ми намагаємося бути відкритими до світу. Але маємо загрози, які треба ідентифікувати й давати їм раду. Інформаційний суверенітет України тут — актуальний правовий інструмент, що тільки формується. Дуже важливо не кинути на самоті українців окупованих Донбасу і Криму в тому інформаційному російському киселі, яким їх насильно «годують».
Ключові в цьому завданні — технічний та комунікаційний інструментарії, творення довіри до цінностей, які обрали українці і за які вони воюють.
Нам потрібні сценарії миру і перемоги як успіху проекту під назвою Україна. Це засіб переконання, причому навіть кращий, ніж зброя, хоча це питання тривалішого часу. І в цьому — важливий нюанс.
