Задерикуватий Вогняний Півень, символ року 2017-го, вже залопотiв крильми та летить у далекі далі — аби повернутися знову, коли завершиться черговий дванадцятирічний цикл.
Цікаво, якими будуть Україна і світ у 2029-му? Наразі цього не знає ніхто.
Лишається тільки стенути плечима та сказати банальне: «поживемо — побачимо».
Поки що ж ми згадуємо події, які сталися з січня по грудень 2017 року: деякі з них вагоміші, інші — не такі значущі.
Одні мали прив’язку до конкретної дати, решта була пролонгована у часі.
Якісь з цих подій трапилися в Україні, якісь — за її межами. Словом, відновлюємо в пам’яті все те, що змушувало хвилюватися, сподіватися та відчувати радість або печаль протягом попереднiх 12 місяців.
1. Початок президентства Трампа
Власне, доленосні президентські вибори у Сполучених Штатах мали місце наприкінці 2016 року, але інавгурація новообраного господаря Білого дому Дональда Трампа відбулася в січні 2017-го.
Поточний рік і є стартом його правління, за короткий проміжок котрого відбулося чимало подій. Дональда звинувачували й у співпраці з Кремлем, й у сексуальних домаганнях.
Обидва ці сюжети тільки розгортаються, тож далі буде цікавіше.
Що ж стосується відносин Америки та України, то вони в цілому є достатньо обнадійливими. Нещодавно адміністрація Трампа схвалила постачання до України летальної зброї.
Плюс глави обох держав мали зустрічі протягом поточного року. Після літнього візиту Петра Порошенка до Сполучених Штатів його американський колега зауважив таке: «Я би не сказав, що зараз Україна є найзручнішою країною для життя, але ви робите її все кращою та кращою, і я чую дуже добрі речі, тому справи України йдуть добре».
Що ж, як-то кажуть, слова б Трампа — та Богові до вух.
2. Різдво за григоріанським календарем
До речі, про Бога. Цього року Україна вперше святкувала Різдво синхронно з більшою частиною християнського світу — 25 грудня.
Відкинувши тим самим помилкове уявлення про те, що християни західного та східного обряду мають відзначати це свято нарізно.
Річ у тім, що 25 грудня Різдво празникує більшість православних церков світу, які перейшли на новоюліанський церковний календар, котрий збігається з григоріанським.
Вага цієї події — у її символізмі, а символізм — в ампутації зв’язків iз Росією, котра вперто тримається за хронологічні відмінності.
Вважаймо це ще одним кроком до наближення до Європи й цивілізованого світу, хоча й далеко не найважливішим.
3. Довгоочікуваний «безвіз»
Адже найважливішою подією 2017 року (якщо говорити про європейські прагнення України) було отримання нашою державою безвізового режиму з країнами ЄС.
Що означає як мінімум розширення світогляду наших громадян та стирання ментальних кордонів між ними та європейцями.
Загалом за останні півроку — з моменту дії «безвізу» — можливістю спрощеного перетину кордону скористалися понад 350 тисяч громадян України, повідомляє прикордонна служба.
Однак є одне «але». Європа, здається, схильна перефразувати слова Тараса Бульби, адресовані його зрадливому сину Андрію: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю».
Те, що було дано Україні, може бути в неї й віднято. Принаймні посол Франції в Україні Ізабель Дюмон прямо зазначила в інтерв’ю «Європейській правді», що Київ свідомо поставив під загрозу «безвіз» із ЄС.
4. Розчарування в Україні європейських еліт
Чим же не догодив Київ своїм західним партнерам? Якщо казати коротко, то власною інертністю, нездатністю та небажанням мінятися, а якщо конкретніше — то все тією ж сумнозвісною корупцією в найвищих ешелонах, невиконаними зобов’язаннями (зокрема, нествореним Антикорупційним судом), не доведеними до пуття реформами.
Гнітюче враження на європейців справляє розгорнута останнім часом боротьба між ГПУ та НАБУ.
Як каже вищезгадана Ізабель Дюмон, «люди, які стояли біля витоків цих атак на антикорупційні органи, не відповідають тим амбіціям, які ми бачили в період Майдану. Ці представники влади не гідні тих українців, які віддали своє життя за майбутнє України».
Ще жорсткіше висловився з цього приводу один з авторів агентства «Блумберг»: «Схоже, що президент Порошенко відмовився від боротьби з корупцією, від будь-яких амбіцій на економічне зростання, фінансування ЄС чи МВФ (…) Ніякий дружній тиск на нього не діє. Якщо українці струсять з себе апатію і зроблять iз Порошенком те саме, що і з Януковичем (інакше той піде на перевибори у 2019 році), такої помилки повторено не буде».
Через свої помилки Україна несе не лише репутаційні втрати: нам уже частково відмовлено у наданні макроекономічної допомоги, відтерміновано надходження чергового траншу від МВФ. Проте чи дійсно все так погано?
5. Реформи: медична, освітня, судова, пенсійна
Заплановані реформи цього року в Україні тривали, проте кожна з них нагадувала, радше, бочку, де меду та дьогтю намішано порівну.
Одна з найочікуваніших (через демографічнi особливостi України) реформ — пенсійна — буцімто вдалася. Принаймні Прем’єр-міністр Володимир Гройсман радісно відзвітував: «Нова пенсійна система забезпечить підвищення пенсій для 9 млн. пенсіонерів. Відходить у минуле пенсія 949 грн. З 1 жовтня — мінімум 1452 грн.».
Проте основна проблема подібних перетворень полягала (й полягає) у тому, що вони не підкріплені фінансово. І це не єдина їхня вада.
Як кажуть фахівці, «пенсійна реформа — це мікс маніпуляцій із соцстандартами і розмірами пенсій для того, щоб підвищити і страховий стаж на догоду МВФ, і соцстандарти на догоду електорату». Тим часом електорату догоджали не лише новими пенсіями.
6. Підвищення мінімальної зарплати
Уже вдруге (але не востаннє) за короткий проміжок часу в Україні зростає мінімальна зарплата. Якщо з 1 січня 2017 року «мінімалка» збільшилася до 3200 гривень, то з 1.01.2018 вона зросла до 3273 гривень.
Очікується, що у 2019 році мінімальні виплати сягнуть близько 4,5 тис. грн. Добре це чи погано? З одного боку — добре.
Але з іншого — нарощування фонду заробітної плати обертається сильнішим податковим тиском на працедавця, котрий змушений — задля мінімізації витрат — закладати нову «мінімалку» у вартість своєї продукції або своїх послуг.
Все це — ази економіки, і, як зазначив урядовий радник та колишній віце-прем’єр Польщі Лєшек Бальцерович, ще перше (минулорічне) підвищення стало для нього неприємним сюрпризом.
«Бідність усувається шляхом прискорення економічного зростання, а прискорення економічного зростання потребує прискорення реформ», — сформулював він секрет успіху.
А тим часом світ жив за своїми законами, й не лише економічними.
7. Вибори у Франції та Німеччині
Щоб трохи відволіктися від України, до якої ми ще повернемося, згадаймо, як у 2017 році проходили вибори у двох великих європейських країнах, двох «китах», на яких тримається Євросоюз.
7 травня на президентських виборах у Франції переміг Еммануель Макрон, а пропутінська кандидатка Марін Ле Пен перегони програла.
Тим часом вересневі вибори до німецького Бундестагу вже в четвертий раз принесли перемогу канцлеру Ангелі Меркель, котра зуміла провести до законодавчого органу блок ХДС/ХСС, але з найгіршим результатом за останні 70 років.
Слабенький успіх на виборах обернувся для Меркель поки що невдалими спробами сформувати коаліцію — аналітики навіть натякають на можливість дострокових виборів у цій країні.
Втім, наразі статус-кво зберігається, і Німеччина та Франція мають на чолі лідерів, котрі ставляться до України зі щирою симпатією та засуджують російську агресію.
Особливо це стосується Ангели Меркель — учасниці «нормандської четвірки», котра після тривалої перерви поки що не відновила зустрічі.
8. Початок місії Курта Волкера
До речі, про нормандську четвірку, а точніше, про ту паузу, котра взята у її роботі.
Поки президенти України, Росії, Німеччини та Франції «відпочивають» від спілкування, спецпредставник Держдепу США Курт Волкер, по суті, перебрав на себе місію, яка раніше була покладена на цей «квартет».
І саме тому Волкер заслужив на право бути однією з «миттєвостей» цього року — принаймні якщо говорити про український вимір.
Від першої ж поїздки у зону бойових дій на сході України Волкер працює над тим, аби кровопролиття припинилося якомога скоріше.
«Як я зрозумів, це не заморожений конфлікт, а гаряча війна. А ціна небезпечно висока — людські життя», — заявив посланець Держдепу, побувавши на Донбасі.
Поважати його можна вже навіть за одну цю фразу, адже, навіть за версією української влади, на сході країни триває війна, а не АТО.
Наразі Волкер раунд за раундом продовжує перемовини з помічником президента РФ Владиславом Сурковим, сподіваючись вийти на бодай якийсь результат.
А тим часом — хоча і йдеться про речі неспівставні — в Україні виникла напруга у стосунках не лише з Москвою, а й із Варшавою.
9. «Проблемна» Польща та її претензії до України
На жаль, 2017 рік став роком відчутного погіршення українсько-польських стосунків. Щоправда, наприкінці року візит до Харкова президента Польщі Анджея Дуди дещо пом’якшив напругу, але не дезавуював її повністю.
Власне, про припинення конфронтації та словесних пікіровок говорити зарано, доки у Польщі при владі перебуває консервативна партія «Право та справедливість», котра й визначає зовнішньополітичну «погоду».
Саме її представники перманентно актуалізують дражливі моменти спільної історії, говорячи про «геноцид на Волині» та забороняючи Україні вшановувати бійців УПА.
З подачі польських консерваторів нині складаються списки персон «нон-ґрата» — з числа українців, котрім заборонено в’їзд на територію Польщу.
І поки Польща «задкує» від дружби з Україною, в іншій частині Європи відбувається гучне «розлучення», пов’язане з бажанням Каталонії вийти зі складу Іспанії.
10. Референдум у Каталонії
Рік, що минає, був багатим на події в Каталонії. Буквально за кілька днів до свят у регіоні відбулися дострокові парламентські вибори.
Їх проведення санкціонував Мадрид, щоб врегулювати гостру політичну кризу, яка виникла після референдуму про незалежність на початку жовтня.
Тоді, як ми пам’ятаємо, 90 відсотків учасників плебісциту щодо відокремлення Каталонії від Іспанії вибрали суверенітет.
Прем’єр Іспанії Маріано Рахой відмовився визнати референдум. Європейська спільнота засуджувала як каталонських сепаратистів, так і іспанську владу, котра застосувала щодо учасників референдуму надмірну силу.
«Каталонська ситуація поставила Європейський Союз і його членів у незручне становище. Блок захищає основоположні демократичні права на свободу слова і свободу зібрань та права окремих осіб на голосування. Але в той час як Європейський Союз може бути союзом демократичних держав, він також є, перш за все, союзом суверенних держав. ЄС побоюється заохочення сепаратистських сил, які загрожують розбратом», — писала по гарячих слідах газета The New York Times.
Зараз ситуація в країні залишається і напруженою, і невизначеною. Адже на згаданих вище виборах перемогли симпатики незалежності, а це означає як мінімум вихід проблеми на нове коло.
Хоча, звісно, що таке проблеми Каталонії порівняно з «бідами», які пережила наприкінці листопада самопроголошена «Луганська народна республіка»?
11. «Переворот» у «ЛНР»
А в «ЛНР» мало чи не стався державний «переворот». «Республіку» ледь-ледь не захопила її «посестра» «ДНР».
Наш читач пам’ятає, які пристрасті вирували в середовищі сепаратистів у зв’язку з відстороненням від посади Ігоря Плотницького та передачі керма в руки тимчасового лідера «еленерівців» Леоніда Пасічника.
Експерти тішилися можливістю вибудувати декілька версій відносно того, що означає така «ротація».
При цьому більшість оглядачів вбачала у ній втому Кремля від власних маріонеток.
«Ідея об’єднання так званих «народно-бананових» «ЛДНР» потихеньку обростає м’ясом. З точки зору Кремля, управління самопроголошеними республіками можна істотно спростити, об’єднавши їх воєдино. В такому випадку Москва істотно скоротить витрати на адміністрування «народних республік», оскільки не буде необхідності дублювати всі органи держвлади: так звані міністерства, відомства, прокуратури тощо», — зазначав політолог Тарас Березовець.
Що ж, втрата інтересу з боку Росії до нею ж народжених квазі-держав є дуже знаковою та важливою подією року. Між іншим, варто приділити один абзац і самій Росії, котра також має, чим згадати 2017 рік.
12. Висунення Путіна у президенти та 100-річчя Жовтневої революції
«У той час, як світ відзначає сторіччя Жовтневої революції, Росія знову перебуває під владою царя», — написав журнал The Economist, помістивши на обкладинку листопадового номера Володимира Путіна. Точніше колаж із ним, де президент Росії постає в образі самодержця РФ.
Царем, щоправда, Путін себе ще не проголосив, а от вічним президентом майже затвердив. Нещодавно глава Російської Федерації оголосив про намір поборотися за посаду президента на виборах, котрі відбудуться в березні 2018 року.
А оскільки немає сумнівів у тому, що Путін вкотре пролонгує свою каденцію, він матиме всі шанси увійти до пантеону політичних довгожителів, адже його правлінню піде вже 18-й рік.
Очевидно, що кремлівський вождь ментально відчуває себе справжнім монархом, і саме тому цьогоріч у Росії досить прохолодно поставилися до столітнього ювілею Жовтневої революції.
«Століття революції 1917 року ставить у незручне становище російське керівництво, яке радіє його світовому значенню, але в корені не сприймає будь-яку ідею повалення влади», — писала принагідно французька Le Monde.
Що ж, боротьба за владу була і є головним двигуном світової політики — Україна також не стоїть осторонь даного тренду, і саме тому є привід повернутися на наші терена.
13. Пригоди Саакашвілі
Починаючи з останньої чверті 2017 року, українська влада тішить своїх прихильників та противників яскравим шоу, де у головній ролі — екс-президент Грузії та екс-«губернатор» Одещини Міхеїл Саакашвілі.
Втім останній сам обрав собі таку роль — почасти жертви, почасти агресора. У цьому довгограючому серіалі стільки епізодів, що їх неможливо вмістити в один абзац.
Позбавлення громадянства та прорив українсько-польського кордону, спроба затримання за «замах на повалення державного ладу» й тріумфальне звільнення, повторне затримання і суд, «Міхомайдан» та «Марш за імпічмент» — усе це глави однієї історії, котру спільними зусиллями пишуть президент Порошенко, з одного боку, і його колишній приятель Саакашвілі — з іншого.
Чим завершиться ця історія — поки невідомо, остання її сторінка ще не вийшла з друку. Але, швидше за все, на цій останній сторінці буде невтішний висновок про те, як легко втратити всі набутки, ганяючись за примарою всегомогутності. Причому це стосується усіх фігурантів — і тих, зокрема, котрі ще не заявили про свій вихід на сцену.
14. Падіння рейтингу Порошенка
А на сцену вже готується вийти Юлія Тимошенко. Події, про які йшлося у попередньому пункті, обвалили рейтинг чинного Президента.
Якщо передостанній замір виводив у лідери майбутніх перегонів Петра Порошенка, то нині глава держави поступається місцем лідерці «Батьківщини».
Сам же Порошенко отримує «срібло», а от «бронза» дістається або фронтмену «Океану Ельзи» Святославу Вакарчуку (за версією групи «Рейтинг»), або керівнику Опоблоку Юрію Бойку (за версією КМІСу).
Щоправда, за даними КМІСу, 39,1% респондентів ще не визначилися, за кого голосуватимуть, та й розрив між лідерами симпатій не такий великий (7,9% за Тимошенко проти 6,5%).
Іншими словами, Президент України має шанс відновити недавній статус-кво.
Якщо, звісно, він та його оточення не будуть так бездарно витрачати шанси, які колись випали на їхню долю.
15. Програна боротьба з корупцією
Власне кажучи, коли на початку листопада тривали ексцеси довкола затримання Саакашвілі, котрого розлючений натовп вирвав iз рук правоохоронців, соціум висловлював обурення не стільки цим конкретним епізодом, скільки ситуацією в цілому.
«За чотири роки СБУ не знайшла підстав, часу і натхнення затримати або бодай потурбувати Медведчука, Ахметова, Новинського, Бойка, Шуфрича, Кернеса і подібних персонажів, яких легіон.
Спецслужба робить вигляд, що не знає про російський паспорт мера Одеси Труханова і британський — Насірова. Десятки мерів-сепаратистів iз міст Донбасу на волі і при владі. Натомість бачимо відео з вулиці Костельної, з якого видно, хто є головним ворогом державності», — писав на своїй сторінці у «Фейсбуку» журналіст Вахтанг Кіпіані.
І поки «ворогів» шукають не там, де треба, українське суспільство дедалі глибше розчаровується у здатності влади вести боротьбу з корупцією та сепаратизмом.
Якщо говорити про соцопитування, то ще одне з них (проведене КМІСом та фондом «Демократичні ініціативи») засвідчило глибоке незадоволення «реформами», і це є домінуючим настроєм українців: 85,9% з них вважають боротьбу з корупцією повністю або переважно неуспішною.
При цьому більшість з них (60,3%) покладає відповідальність на Президента і лише 36,9% — на суди.
Те, що суди в Україні є цілковито залежними, далеко не новина. Проте останній суд у справі вбитого журналіста Веремія перевершив цинізмом усе, що сталося цього року.
16. Справа Крисіна
Свого часу вбивство журналіста Гонгадзе призвело до початку акції «Україна без Кучми». Засудження «тітушковода» Юрія Крисіна, винного у смерті кореспондента газети «Вести» В’ячеслава Веремія, до 4 років умовно також підняло градус суспільної напруги.
25 грудня на Майдані Незалежності збиралися активісти, котрі вимагали справедливого суду для вбивці журналіста.
«Його кришують ті люди, які зараз при владі. Це видно по всіх вироках по Майдану, тому що досі немає жорстких дій і жорстких вироків, не знайдено всіх організаторів, їх не посадили, — зазначив брат депутата Мустафи Найєма Масі.
На жаль, ця справа стала символом року, що минає, а також символом цинічного та безвідповідального ставлення прокурорсько-суддівської лінії до злочинів, скоєних під час Євромайдану.
17. Фільм «Кіборги»
Останньою миттєвістю 2017 року можна вважати фільм-сенсацію «Кіборги», котрий за перші два тижні прокату зібрав 15,75 млн. грн., що є рекордом для вітчизняного кінематографа.
Однак справа не лише в грошах. Тут йдеться також про суцільний символізм. Про те, що «ще не вмерла Україна», яка (попри все!) живе, бореться, сподівається та вміє робити гідні речі — зокрема, якісне кіно, що змушує плакати навіть найстійкіших чоловіків.
А також про те, що пам’ять про героїв — оборонців Донецького аеропорту — невмируща, і це, мабуть, головне… А щодо всього іншого, то, як писав дисидент Анатолій Лупиніс, «життя триває, точиться війна». Але перемога точно буде за нами. Рано чи пізно, але неодмінно буде.
