Третина українців живе у сільській місцевості. Це понад 13 млн. громадян, які все ще сподіваються, що держава про них не забуде і створить належні умови життя та розвитку на селі.
І хоча тенденції урбанізації домінують у більшості розвинених країн, фундаментом економічного зростання, зазвичай, ставали саме комплексні земельні та аграрні реформи.
З одного боку, це пояснюється тим, що в умовах повного забезпечення продовольчими ресурсами держава на ранніх етапах розвитку може витрачати валюту не на імпорт продовольства, а на закупівлі необхідних для модернізації економіки технологій та обладнання.
З іншого боку, з розвитком села у місцевих жителів з’являються кошти, щоб підтримувати платоспроможний попит на товари промислового виробництва.
Тобто, саме заможні селяни в подальшому стають одними з ключових споживачів та «інвесторів» національної промисловості.
Але важливіше навіть не це. Розвиток села дає можливість повною мірою використати той колосальний людський потенціал, що є в державі і який раніше штучно придушувався фактичним безправ’ям селян.
Успішна аграрна реформа не просто забезпечує економічне зростання. Вона створює «соціальні ліфти» жителям сіл, через які вони зможуть дати своїм дітям якісну освіту, створити їм адекватні стартові умови для повноцінної участі в економічному та політичному житті країни.
Однак усе це можливо лише в тому разі, коли основою аграрної реформи будуть не привілеї для земельних магнатів чи сировинних агрохолдингів, а фермерські господарства.
В іншому разі селяни так і залишаться безправними, не будучи реальними господарями на своїй землі та не маючи реальної перспективи.
Чому потрібно робити ставку на фермерські господарства?
Успішність фермерських господарств підтверджується безліччю прикладів як у розвинених країнах Заходу, так і на Сході.
У Польщі, яка сьогодні демонструє стрімке економічне зростання, основою агросектору є саме фермерські господарства, у користуванні яких — майже 80% усіх сільськогосподарських угідь.
Більше того, статтею 23 польської Конституції закріплено, що «основою аграрного устрою держави є сімейне господарство», що й реалізується потім у державній політиці нашого сусіда.
Конституцією Італії визначено, що держава на законодавчому рівні сприяє перетворенню латифундій та розвитку малих і середніх господарств. Подібний підхід зустрічається в ЄС повсюди.
Інший приклад зі Сходу. Усі «азійські тигри», які у 70-80-х рр. ХХ століття демонстрували блискавичні темпи зростання, у 50-60-х починали саме із земельних реформ на підтримку фермерських господарств.
І як це не парадоксально, але автором цих реформ був Вольф Ладежинський — виходець з України, що емігрував від більшовицького терору до США.
Для прикладу, в Японії держава примусово викуповувала землі в місцевих латифундистів, щоб потім продати її селянам на пільгових умовах із 30-річною розстрочкою.
При цьому були введені обмеження на максимальну площу фермерського господарства та на подальший продаж землі в інші руки. Так було перерозподілено близько 40% сільськогосподарських угідь країни.
І дуже показово, що ця абсолютно «неринкова» з точки зору ліберальних економістів реформа втілювалась у життя владою Сполучених Штатів.
Там же, де системних реформ на підтримку дрібних фермерів проведено не було (Філіппіни, Малайзія тощо), становище селян по факту залишилося напівфеодальним.
Розуміючи цей світовий досвід, нам потрібно міняти не вивіски чи гасла, а саму суть, уклад українського села.
Будь-які красиві теоретичні моделі, запозичені в ім’я «вільного ринку», не матимуть значення, якщо селянин знову буде змушений здати свою землю в оренду чи продати черговому олігарху, не відчуваючи за собою підтримки держави.
А так сьогодні, на жаль, і виглядає мета «державної політики» влади — «викурити» селян зі своїх земель, демотивувати їх займатися фермерством, а потім ввести «ринок землі», щоб викупити все, що залишилося від вимираючих сіл, в інтересах олігархів.
Цього допустити не можна! Саме тому Радикальна партія розробила комплекс заходів, щоб докорінно реформувати аграрну сферу та відродити заможне село.
І виграти від такої реформи повинні не сировинні латифундисти та олігархи, а саме фермерські господарства!
Перший крок — зміни до Конституції та закріплення першочергової ролі фермерських господарств в аграрній політиці держави.
Радикальна партія пропонує внести до ст. 41 Конституції України доповнення, що «Основою аграрного устрою України є фермерське господарство».
Відповідний законопроект №6236 підтримали 174 народнi депутати майже з усіх фракцій та груп парламенту.
За досвідом Польщі та низки інших розвинених країн, ми пропонуємо зафіксувати ключовий напрям аграрної політики України на роки вперед.
Це поставить чіткі рамки будь-яким чиновникам — від Міністерства АПК до голів сільрад — і дасть можливість фермерам апелювати просто до Конституції в захисті своїх прав.
Більше того, це задасть модель ринку землі, який рано чи пізно буде запроваджений.
Ми абсолютно переконані, що успішність ринку землі можна буде вимірювати лише тим, скільки відсотків сільськогосподарських угідь опиниться у власності фермерських господарств. Цифра у 80%, яка є в Польщі, має бути нашим орієнтиром.
За даними Євростату, у Польщі налічується близько 1,4 млн. ферм, 76% з яких — господарства розміром до 10 га, а 55% — господарства з площею земель до 5 га.
Загальна ж сума продукції, що виробляється польськими фермерами, перевищує 22 млрд. євро на рік.
Запровадження ж «ринку землі» без продуманої системи підтримки фермерів, захисту їх прав на рівні Конституції, законів, політики уряду та чесних судів, без розвитку кооперації та стимулів до поглибленої агропереробки перетвориться на тотальний пограбунок села олігархами, які мають доступ до влади.
Серед законодавчих ініціатив, що спрямовані на реальну підтримку дрібних фермерів, варто особливо відзначити запропоновані мною, моїм заступником з економічної політики Віктором Галасюком та нашою командою законопроекти №5300 та №5301 про відродження тваринництва та розвиток сільськогосподарського підприємництва на селі.
Вони передбачають введення 3% аграрно-сировинного збору для експортерів сільськогосподарської сировини (пшениці, ячменю, кукурудзи, ріпаку, соєвих бобів тощо) і подальше спрямування цих коштів через спецфонд Держбюджету фермерським господарствам, які є власниками до 20 голів рогатої худоби.
Через ці законопроекти ми забезпечимо дотації до 5 тис. грн. на рік на утримання кожної корови для індивідуальних фермерів i малих господарств.
Таким чином, iдеться саме про підтримку конкурентоздатності дрібних фермерських господарств у контексті відродження українського тваринництва загалом.
Економічні важелі обмеження експорту сировини, зі свого боку, стимулюватимуть її переробку всередині країни та експорт готової продукції.
Окремо варто наголосити, що саме тваринництво створює не тільки більше доданої вартості, ніж рослинництво, а й забезпечує значно більшу кількість робочих місць в економіці.
Ці законопроекти — справжній порятунок села. Адже, згідно з даними Держстату, впродовж останніх 25 років поголів’я великої рогатої худоби скоротилося майже в 7 разів: з 24,6 млн. голів до 3,8 млн. голів, у тому числі поголів’я корів — у 4 рази: з 8,4 млн голів до 2,2 млн. голів.
Це справжня катастрофа! Як наслідок, дуже негативна динаміка спостерігається й у виробництві основних видів продукції тваринництва.
За останні 25 років виробництво м’яса скоротилося майже вдвiчi: з 4 млн. тонн до 2,3 млн. тонн, а виробництво молока — вдвiчi: з 22,4 млн. тонн до 10,6 млн. тонн.
Тому йдеться не лише про підтримку фермерів та розвиток села, а й про забезпечення продовольчої безпеки країни та добробуту всього українського суспільства!
Підтримка кооперативного руху як другий етап аграрної реформи
Утворення самих фермерських господарств — це лише початок. Вони повинні також отримати всебічну підтримку держави: від податкових стимулів та дешевих кредитів до інформаційної та освітньої допомоги.
Але й самі фермери мають учитися відстоювати власні права, не лише індивідуальні, а й колективні. І тут чудовим механізмом (так би мовити, наступним етапом розвитку сільського господарства) має стати кооперативний рух.
Фермери, не розділені по своїх хуторах, де кожен сам за себе, а згуртовані у кооперативи — кредитні, обслуговуючі, виробничі, зможуть згодом не лише виробляти сировину, яку в них за безцінь купує завод олігарха, а й побудувати власну інфраструктуру з власним виробництвом харчової та іншої готової продукції.
Це має бути нашою головною метою — щоб фермер відійшов від банального продажу сировини, а сам її переробляв, мав свої точки збуту та без посередників доставляв готовий товар кінцевому споживачу. Держава не зможе чарівною паличкою все це утворити. Хоча створити базові умови — саме її відповідальність. До того ж фермери мають навчитися кооперувати між собою, як це роблять їхнi колеги в Європі, Канаді, США та інших розвинених країнах.
Варто зазначити, що Україна вже має успішний досвід кооперації. Активним її апологетом був сам митрополит Андрей Шептицький, за підтримки якого на Західній Україні було утворено сотні успішних кооперативів.
А чи не головним теоретиком кооперативного руху також є українець, видатний економіст та міністр фінансів УНР Михайло Туган-Барановський.
Відверто кажучи, самоорганізація та кооперація людей знизу, в громадах — це те, що було притаманно українцям від Запорозької Січі до Майдану. І що завжди приносило результат.
Роки радянської окупації трохи стерли з пам’яті наші схильності до самоврядування, але зараз їх варто відновлювати як у політиці, так і в економіці.
Саме тому Радикальна партія вважає другим ключовим пріоритетом аграрної реформи — після підтримки фермерських господарств — саме розвиток кооперативного руху.
Нашими депутатами разом iз колегами з інших фракцій уже зареєстрована нова редакція Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» (законопроект №6527).
У ньому передбачається значне розширення свободи для кооперативів у своїй діяльності, скасування зайвих обмежень та надано можливість утворення кооперативних об’єднань — так званих кооперативів другого рівня, які поширені в усьому світі.
Поглиблена агропереробка — третій пріоритет аграрної реформи
Здешевлення кредитів, запровадження податкових, митних та інших інвестиційних стимулів для поглибленої агропереробки на селі — те, що в рази посилить позитивні ефекти розвитку фермерства та кооперації. Для цього Радикальною партією розроблено Промисловий пакет реформ. Він дозволить перетворити Україну з сировинного додатку успішних країн та експортера робочої сили на потужного виробника та сучасного інноватора.
Усі країни світу конкурують за інвестиції та робочі місця, таланти й технології, сировину та ринки збуту. В цій боротьбі вони використовують потужні механізми та інструменти розвитку: індустріальні парки, технопарки, СЕЗ, банки розвитку, спеціальні податкові та митні режими, прямі бюджетні дотації.
Україна в цій грі поки що не активний учасник, а простий спостерігач. Ми пропонуємо, як нашій країні стати чемпіоном у конкуренції за інвестиції. Посилити наш аграрний потенціал індустріальним масштабом та ефективністю.
Для цього, по-перше, ми пропонуємо пакет інвестиційних стимулів для нових виробництв i через механізм індустріальних парків (п’ятирічні податкові канікули з податку на прибуток + 5 років половинна ставка, зняття імпортного мита та розстрочка на 5 років імпортного ПДВ на виробниче обладнання, подовжений до 360 днів строк повернення виручки експортерів, міжнародний арбітраж...), передбачений ЗПУ №2554а-д і 2555а-д, які вже прийняті Радою в першому читанні.
В індустріальних парках можна буде найефективнiше організовувати агропереробку.
По-друге, зняття поборів iз промислових інвестицій: трирічна розстрочка імпортного ПДВ (ЗПУ №6514) та зняття ввізних мит (ЗПУ №5276) з усього виробничого обладнання.
До речі, ми з моїм заступником з економічної політики Віктором Галасюком уже вибороли в «бюджетному пакеті-2018»розстрочку імпортного ПДВ на виробниче обладнання на 24 місяцi. І це лише початок.
По-третє, ми пропонуємо перегляд ставок мит в інтересах української промисловості — щоб сировину і компоненти було вигідно імпортувати, а готову продукцію — експортувати, а не навпаки.
Від такого підходу виграють усі: фермери та виробники отримають прибутки, держава — інвестиції та податки, територіальні громади — нову інфраструктуру, робочі місця й бюджетні надходження, українці — роботу, вищі заробітну плату та пенсії.
Філософія розвитку: люди вирішують усе
Звичайно, самих змін до законодавства замало. Має бути системна державна політика в цьому напрямі, і не лише економічна, а й інформаційна та освітня.
Наші люди сьогодні зневірені. Вони не довіряють не тільки владі, а й одне одному. У таких умовах не лише про кооперацію не може йтися, а й про будівництво держави загалом.
Саме тому нам потрібна комплексна державна програма, що полягала б у поясненні цінностей та суті кооперації, методичній і консультативній допомозі зi створення кооперативів, їх економічній підтримці державою, щоб у людей відновилася довіра до «спільної праці» та впевненість у власних силах.
Треба розуміти, що гроші, які зароблятимуть як фермерські господарства, так і кооперативи, залишаться у громадах.
Ці кошти не будуть виведені в офшори, щоб хтось купив собі нову яхту. Жителі громади використають їх для будівництва власної інфраструктури знизу, без бюрократії та корупції.
Наша держава зробить економічний прорив лише тоді, коли спочатку закладе його фундамент через відродження села.
І тут важливо пам’ятати, що ключовими є навіть не економічні показники, а люди, які стоять за будь-якими цифрами.
Якщо їхній спосіб життя, їхні світогляд та ментальність стануть менш патерналістськими, якщо люди згадають, що значить бути господарем на своїй землі, що значить бути власником, — лише тоді реформу можна буде вважати успішною.
Я і наша залізна команда Радикальної партії переконані, що Україні треба не дюжина олігархів, які володітимуть, зокрема, і нашою землею, а мільйони чи навіть десятки мільйонів дрібних власників як землі, так й інших економічних активів.
Це й буде основа для міцного середнього класу! А наша аграрна реформа стане для цього міцним фундаментом.
Фермерство+кооперація+агропереробка — формула успіху українського села та агропромислового комплексу, яка закладена в основу шостого розділу «Розвиток села» Антикризового плану розвитку економіки, розробленого Радикальною партією.
Олег Ляшко, лiдер Радикальної партії
