Ірину Міхнюк у колах атовців та їхніх сімей знають усі. Вона — голова правління Всеукраїнського громадського об’єднання родин загиблих та безвісти зниклих учасників Антитерористичної операції, ветеранів війни та активістів волонтерського руху «Крила 8-ї сотні».
Допомога воїнам та їхнім родинам, на думку Ірини Міхнюк , — це у тому числі справедливе і всеохопне законодавство, яке враховує усі їхні інтереси та потреби.
«Крила 8-ї сотні» вносять пропозиції щодо соціального захисту родин загиблих учасників АТО та військовослужбовців у різних його напрямах.
І тут Ірина Володимирівна покладається на досвід подібної співпраці зі своїм чоловіком — Олегом Івановичем Міхнюком, Героєм України, який загинув під час звільнення Луганська у селищі Новосвітлівка 20 серпня 2014 року.
До війни ветеран Афганістану, кавалер багатьох орденів i медалей Олег Міхнюк був заступником голови Української спілки ветеранів Афганістану.
Під час Революції гідності він очолював Восьму сотню Самооборони Майдану. З початком війни пішов добровольцем на фронт у складі «Айдару» — там і здійснив подвиг, ціною власного життя врятувавши бойових товаришів.
«Вкрай потрібен окремий закон щодо пільг для родин загиблих атовців»
— Олег завжди прагнув бути потрібним, намагався бути лідером. Коли я просила його «збавити напругу», він казав: «Іринко, коли стану Героєм України, тоді відійду від справ і буду відпочивати». Я відказувала: «Вистачить тебе тижнів на три». Олег завжди хотів відчувати свою необхідність, до нього постійно телефонували колишні бійці-«афганці» з проханням допомогти, впевнені у тому, що він вирішить їхні питання.
— І він також займався медико-соціальними проблемами бійців?
— Так, і був він дуже освіченим, точково осягав усі питання, знав, як розрулити будь-яку ситуацію. Це його профіль був. Я і стала займатися проблемами бійців та їхніх родин тому, що ми разом усі питання напрацьовували, я усiм цікавилася, і мені було нескладно зініціювати цю організацію. Та й хлопці, знаючи мій характер і на що я здатна, бачили мій стан після смерті Олега і самі запропонували створити організацію. Я погодилася, і , звичайно, пріоритет було надано сім’ям загиблих.
У нас у команді — несамовито віддані меті люди. Наша співдружність позначена тим, що всі ми їздили в АТО — перед очима стільки цих «картинок», які не стираються, — напевно, нашою справою повинні займатися люди, які не тільки були там, а й перейнялися, пережили, відчули, що таке війна й її наслідки, які розуміють, про що йдеться і як вирішити будь-яку проблему. Ти зустрічаєш вояків — ти їх проводжаєш, ти просто живеш цим, дихаєш з ними одним повітрям, вони різні: ти бачила їх «у мирі», ти бачила їх на війні і ти бачила їх після війни. Вони готові за Україну все віддати, але живе в мені такий біль: а що Україна їм дає? Олег пішов на такому підйомі — я розумію, що би ми вдвох зараз здійснили, це була б гримуча суміш ініціатив!
Звичайно, є проблема виплат бійцям та їхнім родинам. Бійці чомусь вважають, що я юрист і психолог, що я прописую зміни до законодавчої бази та надаю консультації. Я насправді беру закон, читаю його, — це було ще за життя Олега, — позначаю його «плюси» і «мінуси», де потрібні виправлення (схоже на аналіз профільного юриста, керуючись Конституцією та кількома законами, ти відпрацьовуєш вектор свого напрямку). Сім’ї загиблих учасників АТО, бійці, поранені — це все ніби переплітається.
Я розумію, що вкрай потрібен окремий закон щодо пільг для родин загиблих учасників АТО, а також зміни до деяких інших законів України. Я наполягаю, наприклад, на тому, що сім’я загиблого чи сім’я важко пораненого бійця, ті люди, що віддали все для війни, не мають сплачувати податок 1,5% «на війну» , — ці сім’ї постійно живуть у стані війни. Я хочу, щоб зняли цей податок iз відповідних категорій людей, які справді віддали своїй країні життя та здоров’я рідних. Натомість ці сім’ї потребують великої підтримки та допомоги від держави.
— А щодо вояків — чи досі деякі з них не можуть отримати допомогу після поранення, у тому числі й через неправильне оформлення відповідних документів?
— Нещодавно дружина одного пораненого бійця, проблемами якого займаються волонтери, казала мені, що її чоловік досі не отримав виплату за поранення. Зараз юристи допомагають йому зібрати та оформити певні документи. Але є певні перепони: наприклад, змінився командир роти, треба провести розслідування, зібрати доказову базу. Багато хто з хлопців стомився від цього і не хоче боротися. Поранені бійці лікуються, а вже потім вдаються до оформлення та збирання документів.
До цього мають бути залучені освічені люди, які вміють звертатися до інстанцій і знають весь механізм цього від початку і до кінця — коли допомогу надає освічений юрист, який має у цьому досвід, то питання вирішується позитивно. До того ж тут спрацьовує людський фактор: командир начебто і хоче допомогти, проте боїться брати відповідальність на себе, бо на той момент, коли було поранено бійця, він не був на цій посаді.
І деякі подібні історії тривають iз 2014 року. Дуже багато змінилося: і формування батальйонів, і з’явилися інші військові підрозділи... Тому тут кожен випадок треба окремо розглядати. Переважно допомагають юристи-волонтери. Юридичний супровід нашої організації створюють досвідчені юристи, а допомагають студенти-юристи — написати лист, запит, звернення.
Зараз є пропозиція внести закон про сім’ї загиблих учасників АТО: на даному етапі наша країна налічує досить багато людей з категорії «сім’я загиблого», проте у нас немає єдиного закону підтримки мам, дружин, батьків та дітей. Знову ж таки, в законах прописано: «учасники бойових дій», «учасники АТО» — це розповсюджується і на їхні сім’ї; ми ж, сім’ї загиблих воїнів, нас не зараховують до «сімей бійців АТО», у нас просто статус сім’ї загиблого — це окремий статус. А у законі написано, що це категорія, на яку розповсюджується його дія. Пільги, які є у бійців АТО і у їхніх родин, не розповсюджуються на сім’ї загиблих учасників АТО.
А це вже формат роботи юристів, які пишуть закони, які вносять поправки в цю законодавчу базу. Я пропоную: давайте зберемо всі закони, дія яких розповсюджується на родини загиблих, виокремимо з них пільги та об’єднаємо їх в одне ціле. Ми ініціювали та внесли деякі пропозиції до місцевої програми «Турбота — назустріч киянам» «для підтримки сімей загиблих», — та знову ж таки, ми це самі зробили. Ми пропонуємо, юристи відпрацьовують, прописують, та ініціатива йде від нас, від громадських діячів та від самих сімей загиблих, оскільки ми знаємо нашу проблему — і так має бути.
До речі, у нас багато сімей, які не мають статусу, — «ну то й що, як вояк помер в АТО»? Адже смерть, пов’язана із захворюванням на війні, не передбачена законодавством. Хоча законопроект про це написаний.
— Якби у нас насправді все в країні було підпорядковано тому, що йде війна, то ніхто з обивателів і не думав би мірятися пільгами та преференціями з військовослужбовцями. Адже ніхто з мирних жителів не хоче отримати компенсацію за поранення, чи не так?
— Я би взагалі залишила пільги для підтримки сімей загиблих і, звичайно, для бійців, які отримали поранення. У Києві понад 22 300 учасників бойових дій — і це тільки у Києві! Є багато хлопців, які не можуть отримати гроші за поранення. До мене прийшов один боєць і каже, що волонтери дуже довго пробивали йому грошову виплату за поранення, яке він отримав у 2014 році, та пільги, — а йому пишуть, що це побутова травма! Кажуть: «Облиште, ви вже «дістали» комбата!» І вони не можуть вибити хлопцеві гроші за поранення. А сім’ю підтримувати потрібно, хлопцеві лікуватися треба.
Юристи-волонтери вибивають йому квартиру, тому що в нього маленька дитина. Дуже багато таких випадків. Я просто не розумію таких речей. Я бачу стан цих хлопців, які, до того ж, воювали у першому ешелоні, тобто «на нулі» і «в мінусі» стояли, — вони постійно напружені, вони постійно перебувають у стані війни, це витримає не кожна людина.
А скільки у нас помирає хлопців вже після того, як вони звільнилися зі служби, — від хвороб! Через проблеми зі здоров’ям вони вмирають уже тут, і сім’я не отримує жодних коштів за втрату рідного.
У нас трапилося, що ми отримали з фронту труну. А сім’ї, у яких хлопці вмирають через проблеми зі здоров’ям, проживають втрату тут. Сім’я може уся викластися, витягаючи ветерана з лабет хвороби, а коли не виходить, вона залишається сам на сам зі своїм горем. Хіба держава тут ні до чого? Я вважаю, що все лікування таких бійців повинна брати на себе держава, а не родина, волонтери та побратими.
«Я, доросла жінка, ніколи не зрозумію болю доньки»
— У моєї молодшої дочки Ганнусі, їй чотирнадцять років, тато — життєвий еталон чоловіка, ми жили з ним як за кам’яною стіною, — продовжує пані Ірина. — Нам зараз психологічно важко. Я ніколи не зрозумію її болю, оскільки я доросла жінка і, Богу дякувати, у мене живі батьки. І коли батько гине за Україну, — тут зовсім інше розуміння. У нашому дворі, де ми прожили багато років, де народилася моя донька, мешкають діти з Луганська і Донецька. І моя дитина не каже, що вона із сім’ї загиблого, що вона донька Героя, — вона пишається цим тільки в душі, тримає це в собі. А це велика проблема держави і нашого суспільства. І далеко не в усіх навчальних закладах у дітей виховують патріотизм та почуття причетності до новітньої історії через долі своїх однокласників.
Треба розвивати прийняття та розуміння деяких ситуацій. Я дивлюся на свою Ганнусю — у неї тато загинув, вона переживає, — але виникає така ситуація, що наші діти соромляться проговорити, що вони належать до сімей загиблих, вони зайвий раз бояться це посвідчення показати, — коли дитина отримує за втратою годувальника пенсію, їй надається пенсійне посвідчення, — щоб їх не принижували в тих же «маршрутках», щоб не казали: «Що ти за пенсіонер?». Дитину такі запитання просто принижують, і я вважаю, що «там, нагорі», мусять знати про цю проблему.
Мою сім’ю і подібні родини загнали у такі рамки, коли ми не стаємо тією категорією людей, які були здатні пожертвувати своєю родиною заради України, а стаємо «пільговиками у черзі за мирним життям».
Я хочу, щоб усі люди перейнялися тим болем, відчуттям втрати, порожнечі, незахищеності, тими проблемами, у яких живуть родини загиблих воїнів. А зараз ми спостерігаємо деяке «зациклення» на межі з заздрістю — через наші пільги та виплачені нам кошти за смерть рідної людини.
«Хлопці звинувачують Олега в тому, що він втратив страх»
— Мабуть, вам простіше і легше перебувати у товаристві вояків, які зараз на фронті і які знали Олега Івановича?
— Я нещодавно була у Старобільську на третю річницю «Айдару», і там же була Самооборона Старобільська і наша Друга штурмова рота, ми туди разом з’їздили четвертого травня. І я чудово розумію, що в бійців ще картина загибелі Олега досі стоїть перед очима. Хлопці звинувачують його у тому, що він втратив страх! Думав, що з ним нічого не трапиться. Вони досі тамують на нього чоловічу образу, що він пішов неправильно, він не мав загинути, а мав бути зараз iз ними. Кажуть мені: «Олег загинув — це 90% усіх нас, а ми разом — це усього 10%».
В якийсь момент він перестав берегти себе... Знаєте, коли страх смерті минає, коли ти розгортаєш плечі, відбувається те, чого ти навіть не очікуєш... Ми боролися, щоб Олег отримав звання Героя України. І він отримав Зірку Героя 21 серпня 2015 року. Я дякую всім, хто долучився до цього, підтримав та оцінив отримання Олегом Міхнюком (посмертно) такого високого звання та нагороди.
Наші хлопці були всі раді, коли я принесла їм Зірку Героя, — вони плакали. Кожний з них узяв Зірку і потримав у руках. Наскільки для них це було важливо. На день загибелі Олега — 20 серпня — вони були в Києві, біля нього, на Лук’янівському військовому цвинтарі. Дуже багато хлопців приїхали вшановувати його пам’ять. Невдовзі й пам’ятник має бути готовий — із зображенням парашута на всю стелу. Хоча я не хочу ні з ким ділитися пам’яттю про рідну людину, але й не можу написати на пам’ятнику слова як від дружини та від родини, оскільки Олег — публічна людина. Хлопці кажуть, що гаслом Олега було «Україна понад усе!»
— З війною в душі важко жити — а без неї неможливо. Я зовсім не спілкуюся з «мирняками».
— Старша дочка у нас торік вийшла заміж, і я не хочу, щоб її чоловіка мобілізували до війська. Я не витримаю того, що ляже на плечі моєї дочки, бо знаю, як це — чекати, переживати, не спати... А коли були 2014-2015 роки, коли на війну йшли добровольці, звичайно, мені було складно та й досі складно спілкуватися з людьми, які не пішли тоді на фронт, але я намагаюся багатьох зрозуміти.
— Ви вмієте стріляти?
— Так, умію. З багатьох видів зброї. Коли після сорока днів по загибелі Олега я поїхала в АТО, хлопці запропонували: «Постріляємо?» Ну і дістають мені Стечкіна. Кажу: «Смієтеся?» Ми поїхали на полігон, я стріляла з кулемета, а вони там дивувалися, коли мішені розглядали. Мене Олег учив багатьох речей, і це в мені живе. Я і раніше добре стріляла. Я зливаюся, я стаю тим зарядом, тією кулею, яка летить уперед, до мети.
«Закони повинні працювати для людей»
— Саме тоді, коли ви після сорока днів по загибелі Олега Івановича їздили до Старобільська, й почали займатися вирішенням проблем сімей загиблих?
— Там вже на той час зібралася низка документів саме айдарівських бійців, які загинули у червні, липні та на початку серпня. Хтось був не оформлений, хтось оформлений, проте неправильно велася документація, наприклад, у мене в документі було вказане прізвище — не «Міхнюк», а «Михнюк». І після сорока днів я приїхала сама, та, взявши документи від інших сімей загиблих, ми їздили, відновлювали, виправляли помилки, вносили уточнені дані про загиблих хлопців та їхні родини.
— От якби так прицільно і влучно вирішувати проблеми вояків у нашому так званому «гібридному мирі»...
— Я приїжджаю до сімей, у мене просять допомоги дружини загиблих воїнів з дітьми, які не мають статусу сімей загиблих. А я не можу дивитися їм в очі, мені соромно, що у мене є пільги, а в них — немає. Більше я переживаю за дітей. Я не розумію, як пояснити дитині, у якої тато пішов на війну і не повернувся, — зараз у родичів немає статусу сім’ї загиблого і нагород посмертно, — і хто її тато був, поясніть? Морально — це як? Коли акт розтину показав, що у його крові було знайдено алкоголь...
На війні бувають різні ситуації, і за те, як поводяться бійці, нести відповідальність мусить командир. У чому винна сім’я? Чоловік пішов в АТО і загинув, і для дітей і рідних він, на мою думку, вже герой. Як дітям пояснити, що насправді сталося? Є очевидні речі, які не потребують пояснення, але потребують поваги.
Ми на судах, коли боремося за земельні ділянки у Биківні, розмовляємо з місцевими жителями, і вони кажуть: «Ось, ви зіпсуєте генофонд, вдови до нас заселяться». А тепер вони кажуть: «Ми із вдовами сперечатися не будемо, не можна цього робити». А коли вони кажуть: «А що, ваші чоловіки за шматок землі пішли воювати?» — я даю відсіч: «Та твій навіть і за шматок землі не пішов!»
— Скільки людей будуть поселені в Биківні?
— Зараз для сімей загиблих видані 92, і 49 ділянок оформлюють. А там ще є ділянки в «афганців», є ділянки сімей Небесної сотні і є ділянки інвалідів-паралімпійців. І зараз суди тривають. У биківнянців таке гасло: «Не дамо вирубати легені Києва!» На моїй ділянці — чотири сoсни, і я кажу: жодної сосни я особисто не чіпатиму! А зараз моя ділянка роз’їжджена уздовж та впоперек — хтось для себе дорогу зробив...
Неприємним є такий момент: втративши своїх близьких, а хлопці-вояки — здоров’я, ми ще продовжуємо боротися за те, що нам належить. А взагалі ми самі ініціюємо собі пільги і захист. Самі прописали, хтось зініціював, підхопив. Найскладніше, що в процесі законотворення ми не можемо об’єднатися, запросити тих, хто працює саме з цими напрямами, озвучити їх і видати хороший продукт одразу ж.
Хтось прописує законопроекти, постанови, проте вони не враховують усі проблемні моменти. А законотворчі ініціативи — це правильно прoпрацьовувати інформацію, брати її з середовища, розуміти, як і для кого працюватиме закон чи якась постанова, щоб одразу ж прибрати всі нюанси, які можуть гальмувати документ, через що люди потім не можуть скористатися дією законів. У державі закони повинні працювати для людей.
