Піаністка Наталія Пасічник: Україна почала існувати в свідомості європейців три роки тому

— Яке ваше найемоційніше враження від нещодавнього фестивалю української музики «Переосмислюючи Європу: Україна»?

 

— Емоції на фестивалі настільки переповнювали, що навіть важко визначитися. Що стосується, власне, творчого контенту, а не всіх організаційних моментів, то це, напевно, гала-концерт. А саме той момент, коли, уявіть собі, 150 людей на сцені — два хори: один із них шведський, один український, і разом вони співають українською мовою «Молитву за Україну» Лисенка. І весь зал, і королівська сім’я, і всі дипломати, консули, міністри, політики встають і стоячи це слухають. Мало хто з українців міг не розплакатися там. Тобто це був, напевно, такий найемоційнiший момент. 

 

А взагалі весь цей фестиваль був дуже сильним переживанням. Тому що у Скандинавії це взагалі відбувалося вперше. В Європі є багато різних чудових ініціатив, але переважно вони базуються на українцях, що проживають за кордоном. Наша мета — просувати високу українську культуру у професійний простір Скандинавії. А це зовсім нелегко. Бо якщо, наприклад, Рахманінова чи Чайковського там грають кожного сезону в усіх концертних залах, то ні про Лисенка, ні про Косенка ніхто не знає. Тому от виникла така ідея фестивалю, яка називається «Переосмислюючи Європу». 

 

А чому «Переосмислюючи Європу: Україна»? Тому що, по-перше, Україна інтегрується в Європу. І всім європейцям, особливо старої Європи, потрібно, напевне, зрозуміти що Україна — географічний центр Європи і що з цією країною доведеться рахуватися. А другий аспект — це діти. Тому що на фестивалі виступали діти, які є переселенцями з війни на сході, і талановиті діти загалом — українські і шведські, які разом зустрілися на сцені завдяки музиці. Ці діти формуватимуть майбутнє Європи. І от так, мовою музики, яка є найбільш цивілізованою мовою, ми хотіли це заявити.

 

— Як потрапили у Стокгольм саме ті діти, хто виступав: сестрички-близнючки з Донецька Софія та Анна Кисляк, Максим Шарпар з Єнакієвого, інші?

 

 

— Влітку відбулася презентація диска Consolation (Втіха), який став першим диском української музики, записаним на одній iз найбільш реномованих європейських фірм звукозапису BIS Records. Крім мене та моєї сестри, всі інші виконавці— не українці, це одні з найвідоміших музикантів Європи, які ніколи раніше цю музику не чули. Цей диск отримав після виходу дуже багато хороших рецензій, найвищих нагород, а німецький журнал назвав це подією року. 

 

Власне, на презентації цього диска в Києві до мене звернулася громадська організація «Відповідальне майбутнє», яка займається талановитими дітьми взагалі, але в цьому випадку — талановитими дітьми, які змушені були покинути окуповані території, втікати від війни. Для мене головним було не те, що вони переселенці, й не те, що їм треба допомогти, а те, що вони грають на високому професійному рівні.

 

Тоді, власне, виникла така ідея — запросити цих дітей, український хор «Щедрик» і шведський хор, Львівський оркестр INSO. А також запросити найбільш реномованих у Швеції професійних відомих виконавців та якось це все поєднати через українську музику. І я вам скажу, що це був ключик до успіху, бо були всі складові: і діти, й українська музика, і високий професійний рівень. І все дуже гарно поєдналося.

 

— У рамках музичного фестивалю відбулася світова прем’єра твору сучасної композиторки Швеції Андреа Тарроді — концертино «Пісні неба»/Songs of the Sky, написаного спеціально для цього фестивалю , на основі української та шведської народних мелодій. Композицію присвятили вам, Наталії Пасічник?

 

— АндреаТарроді — це одна з найзнаменитiших шведських композиторів. Її твори виконувалися на останньому BBCProms, в нашому Konserthus буде скоро цілий тиждень фестивалю, присвяченого її музиці. Тобто зараз це шведське топ-ім’я. Вона досить молода, але вже дуже-дуже реномована. І коли вона шукала інспіраціїдля свого нового твору, я запропонувала їй декілька українських народних пісень. Я надіслала їй з десяток, і вона обрала маловідомі пісні. Вибрала «Сизокрилий голубоньку» — досить мало знану пісню. Та шведську пісню, яка називається «Чисті зорі». І вона їх дуже гарно поєднала та присвятила мені.

 

І на фестивалі «Переосмислюючи Європу: Україна» було перше виконання цього твору. Це, звичайно, була подія, яка привернула увагу людей iз професійного світу, для яких було важливо почути новий твір знаної композиторки. Спеціально на фестиваль приїхав молодіжний академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії INSO. Андреа Тарроді була на репетиції і відзначила високу професійність цього оркестру, що для мене було дуже приємно.

— За роки проживання у Швеції чи зустрічали ви хоча б кількох музикантів або людей інших спеціальностей, які б знали, що «Щедрик» — це Леонтович, це Україна?

 

— Ні, не зустрічала. Я вам скажу, що ви їх і зараз не дуже зустрінете. Тому що Україна, на мою думку, почала існувати в свідомості європейців три роки тому. А до того вона була як «вільний придаток» до Росії. Абсолютно ніхто не знав, що у нас є Леся Українка, Іван Франко. Їхнi твори навіть не перекладені англійською, я вже не кажу про шведську. І, звичайно, про нашу музику ніхто теж нічого не знав. А звідки вони мали про це знати? Їх ніхто цим не турбує. 

 

Якщо російська культура пропагувалася століттями, то українська, навпаки, століттями принижувалась. Леонтовича застрелив агент КДБ, у Барвінського спалили всі його твори, когось заслали у Сибір. Скажімо, у Мирослава Скорика три покоління були у Сибіру. Леонтовича не знають, але знають писанки, знають гопак, знають борщ, вареники... Тобто культуру, яку дозволялося мати. А якщо йдеться про високу культуру, то її ж практично ніколи не дозволялося мати. І зараз часто можна почути тезу, особливо з російського боку, але не тільки що Україна — це країна сільської культури, без великих митців, яких знає світ. 

 

Українських митців не пропагували. Україна, коли стала незалежною, теж їх не пропагувала, вона й зараз їх не дуже пропагує. Державної стратегії пропагування своєї високої культури у світ, а перш за все в Європу, немає. Тому в мене виникла ідея створити Український інститут у Швеції, щоб хоча б якось, хоча б трішки відчинити двері до високої української культури. Ми показуємо, як без бюрократичної системи, без адміністративного якогось ресурсу і без копійки фінансування можна працювати на дуже високому рівні поряд з іншими інституціями, які є державними і дуже вагомими. Ми, тобто наш Український інститут, є членами Європейської спілки культурних iнституцій. 

 

Уявіть собі, тринадцять інституцій: польські, французькі, італійські, іспанські — і ми. Звичайно, ми не можемо з ними зрівнятися. У них і державне фінансування, й адміністрітивні ресурси. Проте ми у цьому кластері, в якому сьогодні працюємо, напевне, візьму на себе сміливість сказати, одна з най­ефективнiших інституцій.

 

Стільки фестивалів, стільки заходів, як ми проводимо, причому, знову повторюся, без державного фінансування чи ресурсної підтримки, — це, звичайно, великі зусилля наших працівників та волонтерів. Є тенденція весь час нарікати на державу і чогось від неї чекати. Я не належу до цієї категорії. Вважаю, що кожна людина на своєму місці мусить зробити щось, що вона може. Звичайно, було б дуже добре, якби була стратегія, яка дiяла на державному рівні, але поки її немає — ми працюємо.

 

— У Швеції люди знають, що в Україні йде війна?

 

— Я сподіваюся, що про це знають у цілому світі. Коли в Україні розпочався Майдан, то Україна була на перших шпальтах усіх газет. Тому, звичайно, знають. Мені здається, проблема в тому, що тільки й знають, що в нас зараз іде війна. Але не знають, що у нас, наприклад, знімають зараз дуже гарні кінофільми, що у нас пишуть дуже гарні твори: і музичні, й літературні. Я думаю, що саме над цим нам треба працювати перш за все. Тому що це, як говорять про культуру, — м’яка сила. Але це дуже потужна сила, тому що країна асоціюється з культурою. 

 

От, наприклад, скажу, чому французів важко переконати в тому, що Росія робить щось не так. Для них Росія асоціюється з Достоєвським, Толстим, Дягілєвим, Чайковським. Ми асоціюємося з війною, тому на підсвідомому рівні нас асоціюють iз проблемами. А було б добре, щоб нас асоціювали з тим, чим ми можемо гордитися.

— Чи просто було зареєструвати Український iнститут у Швеції?

 

— Зареєструвати організацію — це ж найлегше, що може бути, це у нас питання п’яти хвилин. Найважче — це щоб організація дійсно працювала. І наша, вже три роки, дійсно працює, причому, як я вже розповіла, на дуже високому професійному рівні. Це — ініціатива людей, яким не байдужа Україна, які працюють після своєї роботи, благодійно. І люди ці переважно є шведами. І люди ці є високого рівня професіоналами. І Бог посилає нам таких не байдужих до України людей, які готові вкладати свій талант, своє вміння у розвиток цієї організації, тому що вони бачать результат. 

 

Усі працюють на волонтерських засадах, нічого за це не отримуючи. Так усе поки що функціонує. Але, звичайно, ми чекаємо на створення Українського iнституту, яке було оголошено 3 роки тому Міністерством закордонних справ. Цей процес затягнувся надовго, та я сподіваюся, що колись це таки відбудеться. І якщо це буде ефективна організація, то ми якось інтегруємося. Але поки у них цей процес отакий довгий, ми вже маємо напрацювання.

 

— Яку програму-мінімум роботи напланували на найближчий час для Інституту?

 

— Минулого літа разом з Острозькою академією ми запустили (і, звичайно, будемо це продовжувати) першу групу з вивчення української мови як іноземної. Ця академія є однією з найбільш реномованих в Україні. Це був перший навчальний заклад у Східній Європі. А в роки Радянського Союзу на місці цієі академії з XV століття був міський смітник. 

 

Нині академія — це один із найкращих європейських університетів, один з небагатьох українських, про які знають за кордоном. І от цього літа там була перша група іноземців, які вивчали українську. Вони були захоплені. І ми продовжуємо далі, тому що українську як іноземну мало хто поки що вивчає, вивчають переважно російську. Але це вже змінюється. Навіть у Києві зустрічаю все більше іноземців, які розмовляють українською, а не російською.

 

Ну і далі продовжуватимемо з нашими проектами, які ми будуємо на довгострокову перспективу— це Фестиваль анімаційних фільмів, вже згаданий Фестиваль української музики, Фестиваль українського кіно. Тобто це проекти, які повторюються з року в рік, привчаючи скандинавську публіку до того, що українська серйозна культура є натуральною складовою європейської культури.

 

— Розкажіть детальніше про Нордичний фестиваль українського кіно.

 

— Це єдина поки що в Скандинавії платформа, яка представляє українське сучасне кіно. На наступний рік це вже буде 4-й фестиваль. На першому, пам’ятаю, дуже переживала, бо ніхто не вірив, що хоч хтось прийде на покази, Україна направду не асоціювалася з фільмом узагалі. Були дуже приємно здивовані повними залами. Зараз уже про нас знають. 

 

Цього року показували «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем’яненко, новий фільм Ахтема Сеітаблаєва «Чужа молитва», фільм «Червоний» Зази Буадзе за романом Андрія Кокотюхи. А ще нам дозволили показати фільм, прем’єра якого в Україні, здається, ще на той час не відбулася, тільки на Одеському кінофестивалі — це фільм «Іній» литовського режисера Шарунас Бартас про війну на Донбасі. На Стокгольмський кінофестиваль, з яким ми почали співпрацювати, був відібраний фільм «Стрімголов» української режисерки Марини Степанської.

— Розкажіть про свою музичну кар’єру, як часто і де можна почути ваші концерти? 

 

— Знаєте, минулого року в мене була ситуація, коли потрібно було порахувати, скільки днів я провела поза домом. І я нарахувала 240. Тобто поза домом я проводжу більшу частину року. Зараз, можливо, трішки менше, тому що все-таки присвячую значну частину діяльності Українського інституту. Але, все ж, і тепер часто подорожую у зв’язку з виступами. Щодо Києва, то можу сказати, що на літо я отримала пропозицію у Філармонії зіграти концерт з оркестром «Київська камерата». 

 

— Наталіє, а як, власне, розпочався ваш порив до музики?

 

— Батьки у мене — не музиканти. Тато — професор психології, мама — професор математики. Спочатку вони віддали мою старшу сестру в музичну школу. Зараз вона є дуже відомою оперною співачкою, проживає у Варшаві. А мені тоді було 3 роки, я дуже любила сестру, вона була найголовнішою особою для мене в дитинстві. І я не могла змиритися, що сестра піде в музичну школу, а я — ні. Оскільки в 3 роки у музичну школу не брали, то я почала приватно займатися з її вчителькою. Із 5 років, коли можна було йти у підготовчу групу, почала займатися в музичній школі. 

 

Я дуже не любила звичайну школу. А музична школа для мене була оазисом у житті. Настав момент, коли я вже цю школу просто не могла витерпіти та переїхала до Львова, де вступила в музичну десятирічку при консерваторії. Там ситуація була набагато краща: не було політінформації, нас не відправляли в колгоспи, а якщо ти ще й їхав на якісь всесоюзні чи міжнародні конкурси, то звільнявся від усіх непотрібних предметів. 

 

У підлітковому віці вже настає такий вирішальний момент: або ти не можеш без цього жити, або просто займаєшся для душі. Я не могла без цього жити. Я вважаю, дуже щасливі люди, які мають у своєму житті високу музику, можуть цим професійно займатися і ще й мають щастя за це жити. 

 

Під час навчання в консерваторії я почала їздити на Захід на різні майстер-класи, конкурси. Першим був конкурс Шимановського в Лодзі. Після цього мене почали запрошувати на різні фестивалі, концерти. І от на одному з таких фестивалів у Швеції я зустріла свого чоловіка, з яким ми разом уже 24 роки. І Швеція стала для мене другою батьківщиною. 

 

— Якщо говорити про улюблену музику, яка мелодія вам першою спадає на думку?

 

— Першою на думку музикантові спадає мелодія того твору, над яким він у даний момент працює. А якщо говорити про улюблену музику... Мій улюблений композитор — Бах. Я розділила би всю музику на дві частини — Баха та решту музики окремо. І я навіть колись жартувала зі своєю донькою, що я б дуже хотіла, щоб на моєму похороні грали арію сопрано і флейти з 2-ї частини «Страстей за Матвієм». В Україні це звучить не зовсім смішно. Прощання з людиною — ніде не смішно. Але у Швеції не ховають одразу на другий чи на третiй день після відходу людини в іншосвіт, а чекають місяць. Похорон проходить в атмосфері концерту, якось гідно, без надриву. Оскільки я так тоді сказала, то думаю, що саме ця музика є для мене чимось особливим, а найкраще — у виконанні моєї сестри.

 

— Який твір у вашій музичній кар’єрі вам було виконувати най­складніше?

 

— Найскладніше?! Думаю, що кожен музичний твір у той час, коли починаєш над ним працювати, є най­складнішим. Але, напевно, можу сказати, твір Джорджа Крама — американського композитора ХХ століття — він ставив дуже незвичні вимоги до піаніста. Він вимагає не тільки артистичного вміння, а деколи майже еквілібристичного — під час гри декламувати, кричати, свистіти, співати, одночасно граючи і в роялі, і на роялі. Це дуже цікавий твір. Він складний iще й тим, що композитор записував ноти на нотному стані у вигляді, на­приклад, хреста, кола нескінченності й тому подібне, тому це неможливо грати по нотах, як більшість сучасних творів; його треба вивчити напам’ять. Скоро в мене має бути запис цього твору. І, звичайно, він ставить зовсім інші вимоги до піаніста.