За Уралом голоду не було...

Мій дід, Семашко Михайло Іларіонович, народився в Білорусії, в селищі Іванець Мінського повіту.

 

Дід любив свою батьківщину, добре знав білоруську мову, спілкувався з родичами і знайомими тільки рідною мовою.

 

За спеціальністю дід був фінансистом, 6 років викладав в аграрному технікумі в Смоловичах. На початку 1928 р. його запросили в райком партії і запропонували поміняти мову викладання.

 

Дід не погодився і сказав: «У технікумі навчаються тільки білоруси, і вони добре розуміють те, про що я їм розповідаю».

 

У діда було шестеро дітей — троє хлопців і троє дівчат. Усі хлопці загинули на фронтах Другої світової війни, а дівчата повиходили заміж за українців і поселилися в Україні.

 

Дідусь був дуже активною і небайдужою людиною.

 

У 1921 р., коли голод панував в Україні, Криму, Поволжі та Кавказі, вступив в організацію, яка допомагала постраждалим виживати в ті страшні часи.

 

Також очолював виїзну бригаду, яка потягом розвозила харчі в голодні райони. Особливо турбувала його доля дітей, тому він домігся, щоб у потязі виділили окремий вагон, у якому були б зібрані харчі спеціально для дітей.

 

Пізніше він пишався своєю експедицією, казав: «Скільки людей, а особливо дітей, ми врятували від голодної смерті». 

 

У 1930 р. дід із дружиною і молодшою донькою Оленою переїхав в Україну і поселився у місті Лубни на Полтавщині.

 

У голодні 1932-й та 1933 роки він працював у Лубнах бухгалтером у залізничних майстернях.

 

У листопаді 1932-го налаштувався організовувати загін (як це було в 1921-му) для допомоги сільським людям. Мешканців міста теж прихопив голод: робітники отримували 500 г хліба в день, а діти й утриманці — 300.

 

У багатьох сім’ях були біля будинків городи й сади — отже, в місті було легше. Катастрофа настала наприкінці листопада. Мешканців села в міста не пускали чекісти.

 

До родичів у село випускали тільки за наявності письмового дозволу. Дід зі співробітником пішов до секретаря райкому, щоб той дав дозвіл організувати загін на допомогу селянам.

 

Той відповів йому: «Не лізь не в свою справу. У селах ми ведемо боротьбу з куркулями, які заховали хліб і відмовляються платити податки. На селі йде класова боротьба, а тому не лізь куди не слід».

 

Дід домагався свого, аргументуючи, що в селах із голоду помирають діти.

 

На що секретар відповів: «Діти куркулів. А тому, якщо не хочеш сісти за ґрати, йди звідси, ніякої організації ти створювати не будеш — ми не дозволимо це зробити».

 

Донька Олена довго вмовляла батька заспокоїтися: «Ну організуєш загін, а де ти харчі візьмеш?» — «Держава має подбати про селян», — кричав той, і ще довго не міг заспокоїтися.

 

Дід не був членом ВКП(б), але всі його діти, й улюблена донька Олена в тому числі, були комуністами.

 

«Ця злочинна партія колись розвалиться, народ сам розвалить її», — переконував він.

 

Тітка Олена у листопаді 1932 р. приїхала в Дніпропетровськ до моєї мами, своєї сестри, щоб влаштуватися вихователькою в дитячий садочок.

 

Саме в цей час мого батька, Осадченка Степана Григоровича, відрядили в свинорозгосп «Ізвєстія» Білозірського району (на Донеччині).

 

У радгоспі він став заступником секретаря партійної організації. Поїхала з нами і тітка Олена, яка стала працювати в господарстві свинаркою. 

 

Це був початок грудня 1932 р. Голод наступав з усіх боків, до багатого радгоспу потягнулися люди, щоб добути хоч щось із харчів.

 

Вхід до радгоспу почали охороняти чекісти, які нікого на територію господарства не впускали.

 

Саме господарство розташовувалося на закруті річки Самара й було обгороджене високим парканом з усіх боків, а між свинарнею і берегом річки був вузький прохід.

 

Голодні люди з дітьми на руках приходили до цього проходу, щоб випросити хоча б корму для свиней.

 

Тітка Олена приносила до цього місця у відрах варену картоплю, якою годували худобу, а також шматочки гарбузів.

 

Свиням ще давали перегнане молоко, то тітка наливала його в аптечні пляшечки і роздавала голодним людям, у яких були діти. Залучала до цієї роботи й мене.

 

Дізнавшись про цей прохід, чекісти перекопали його. Тоді закоханий в Олену парубок Микола приніс дошки і перекрив рівчак, щоб і далі допомагати людям.

 

Так продовжувалося до січня 1933 р., а вже 8 січня парторг викликав мого батька і заявив: «Якщо твоя родичка буде дер­жавними харчами підгодовувати контру, ти вилетиш із сім’єю з радгоспу».

 

Батько попередив Олену — якщо вона не припинить носити голод­ним людям продукти, то вже їхня сім’я буде потерпати від голоду, коли їх виженуть із радгоспу.

 

Тітка змінила тактику, але не зрадила своїм принципам: вона почала носити харчі о 6-й ранку, коли ще все начальство спало.

 

Наприкінці квітня, коли рано світало, чекісти застукали нас із тіткою. А вже в травні нашу сім’ю виселили з радгоспу, відрядили аж у Західний Казахстан, в місто Уральськ. Там голоду не було...

 

У голодний 1947-й тітка Олена працювала завідувачкою дитячими яслами в місті Ромни Сумської області. Голодні жінки приносили в ясла своїх дітей. Були й такі, що приносили грудничків.

 

Ці діти були голодні, бо в матерів від голоду зникало молоко. Тітка Олена подавала списки малюків на одержання харчів і приписувала туди голод­них матерів, яких щоранку підгодовувала в яслах.

 

Хтось доніс на неї. Був суд. На суд прийшли матері, яких підгодовувала тітка, і виступили на її захист. Вирок був такий: звільнити Олену Семашко від завідування яслами і перевести на посаду виховательки.

 

По партійній лінії винесли догану без занесення до облікової картки. Дід, який на той час також проживав у Ромнах, так прокоментував цю подію: «Ця партія, до якої ти належиш, спроможна скоювати страшні злочини. Але настане час і для комуністів». Пророчі слова...