Уже став історією доленосний всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, коли 90,32 % громадян тоді ще УРСР проголосували за проголошення незалежності України.
Якби цього не сталося, то ніякого підписання Біловезької угоди, яка фактично задокументувала розвал СРСР, не було б.
Аби пригадати ті буремні часи та винести з них певні уроки, в стінах Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова відбулася дискусія «1 грудня 1991 року, український референдум: уроки історії для майбутнього».
Її організаторами стали Міжнародний центр Балтійсько-Чорноморських досліджень і консенсусних практик та педуніверситет.
Із майбутніми педагогами та викладачами вишу зустрілися люди, які свого часу взяли колосальну історичну відповідальність: очільники української держави — Леонід Кравчук і Віктор Ющенко, а також Геннадій Бурбуліс, державний секретар РРФСР (1991—1992 рр.), один із головних дійових осіб у підготовці та підписанні Біловезької угоди.
У ХХ ст. Україна шість разів проголошувала незалежність
1 грудня 1991 року — день Великодня української ідеї, вважає третій Президент Віктор Ющенко.
«За ХХ ст., починаючи з листопада 1917 року по серпень 1991 року, Україна шість разів проголошувала незалежність — п’ять разів у нас її забирали. З одного боку — це великі національні свята, з іншого — великі трагедії, коли ми згадуємо оці п’ять держав, які не вдалися. Деякі з них протрималися 42 години, три доби, але за це було варто боротися, — каже Віктор Ющенко.
— Тому незалежність, проголошена в 1991 році, — одна з найвеличніших подій для української нації. Це наше воскресіння, яке дуже часто ми недооцінюємо, й тому досить складно зараз відбувається наше становлення».
«На жаль, ми дуже швидко зупиняємося на чомусь, — приєднується до розмови безпосередній учасник подій 1991 року Леонід Кравчук. — Був Помаранчевий майдан, але не пройшло і півроку, як ми про нього забули та почали діяти поза його вимогами. Відбувся Євромайдан, минуло чотири роки, а ми навіть не знаємо, хто був на ньому головним ворогом, хто перестріляв наших людей. Бо починали Майдан одні, а до влади прийшли інші люди, й це є відповіддю на те, чому не втілюються в життя вимоги Майдану.
Зараз навколо нас — одні супротивники: Росія, Польща, Угорщина, Румунія. Ми опинилися в оточенні країн, які постійно мають до нас якісь претензії: одні хочуть загарбати наші території, інші — щоб ми називали вулиці, як вони хочуть, і виставляли своїх героїв... як ворогів. Чому це відбувається? Бо стоїмо на колінах. От коли випростаємося... У 1991 році нам вдалося випростатися. А знаєте, як він розпочинався?»
Незалежність проголосили, проте жодна країна світу її не визнала
17 березня 1991 року Михайло Горбачов організував всесоюзний референдум зі збереження СРСР як оновленої федерації, пригадує ті події Леонід Макарович, і за це в Україні проголосувало 73% людей!
Але жити в Союзі ставало дедалі гірше й треба було зберегти Україну. Тоді вдалося переконати людей, що жити в «тій» країні рад і зберегти Україну як державу, як націю, зберегти її мову, культуру, історію не вдасться.
Тому 24 серпня Верховна Рада зібралася й прийняла Акт про державну незалежність України.
«І тут відбувається цікава річ: Акт прийняли, незалежність проголосили, а жодна країна світу нас не визнає, — згадує Леонід Кравчук. — Я починаю цікавитися через представників посольств, чому так, а вони дають просту відповідь: мовляв, у березні був всесоюзний референдум, його ніхто не відміняв, Україна проголосувала, тому ВР актом відмінити референдум не може. Тож я починаю порушувати питання про проведення вже всеукраїнського референдуму, але на той час закону про місцевий референдум не існувало. Більше того, ті, хто били себе в груди й оголошували себе великими патріотами (й зараз продовжують це робити), прийшовши на Софійську площу, сказали: «Це Кравчук придумав, бо він не хоче незалежності України, — народ проголосує проти й незалежності не буде»...
Але, хвалити Бога, тоді Верховна Рада попри те, що в залі було 380 членів КПРС (а для позитивного рішення необхідно було 226 голосів, і, здавалося, згадує Кравчук, більше 45 не назбираємо), таки проголосувала за Незалежність і проведення всеукраїнського референдуму.
Але хто думав, що Україна нарешті стала незалежною, помилявся: потрібен був іще дуже важкий шлях до Біловезької угоди.
Бо, коли створювали Радянський Союз, ніхто в документах не позначив, який механізм виходу з нього. Тож як бути, коли немає механізму? Дуже «просто»: розвалити те, з чого немає виходу.
Що й було зроблено в Біловезькій пущі: підписано документ, що Радянський Союз як суб’єкт міжнародного права перестає існувати.
«Якби СРСР залишився, нас із обійм не випустили б, — каже Леонід Кравчук. — Отакий був час, і така дорога, яку ми пройшли. Бо завжди шукали порозуміння...»
Документ, який змінив хід історії
Нащадок литовських емігрантів Геннадій Бурбуліс представляє далекоглядних політиків, і не лише російських.
Він був безпосереднім учасником подій у Біловежжі, це та людина, яка готувала підсумковий документ і один із чотирьох (із ним були також Кравчук, Шушкевич, Єльцин), кому завдячуємо виходом у світ документа, що забезпечив те відносно спокійне розлучення з колишньою імперією.
«Згадуючи історію, нечасто вбачають зв’язок 1917 і 1991 років, — розпочав гість із Росії. — Але ми, старше покоління, цей зв’язок відчуваємо фактично все своє життя. Розпад радянської тоталітарної системи, що була в людській історії однією з найзловісніших, був зумовлений родовою травмою 1917 року. Бо неможливо створити здорове й повноцінне суспільство, міцну й поважну державу, якщо в її основі було закладене насилля, зневага до особистості та власної історії.
Пишаюся, що 8 грудня 1991 року разом із Єльциним від 150-мільйонного російського народу підписав документ, який змінив хід світової історії. Ми були сповнені не лише натхнення від значущості звершеного, а й певними тривогами: чи впораємося з історичним викликом, який здійснили? Нас із Єльциним окриляв всеукраїнський консенсус, який було продемонстровано 1 грудня на референдумі. Якби цього не сталося, то не було б ні Біловезької угоди, ні тих звершень, випробувань, тріумфів, засмучень, які ми всі пережили за ці 26 років».
Наразі Геннадій Едуардович працює як колега-радник у нещодавно утвореному (рівно рік тому було проведено перший форум) Міжнародному центрі Балтійсько-Чорноморських досліджень і консенсусних практик (куди входять 15 колишніх президентів країн Балтійсько-Чорноморського простору) та його базовій, публічній інституції — Балтійсько-Чорноморському фонді.
«Із того, як кожен із нас формує історію самого себе — із відповідальності за вибір, за свої ідеї й мрії, — складається історія держав, — вважає Геннадій Бурбуліс. — Цим маємо керуватися щодня. Сьогодні ми не лише радіємо від тих звершень, які нам вдалося разом здійснити у 1991 році, а й дуже сумуємо від тих трагічних випробувань, котрі останні роки переживають наші країни. Зло не може бути довгим і воно не може тріумфувати вічно, воно — вразливе й завжди є продуктом слабких, заздрісних і невпевнених у собі. І коли одного разу, зробивши проступок із юридичної та моральної точок зору, ці люди при владі не можуть спокійно жити, а шукають вихід, як би войовничо вони зовні не виглядали».
Бити по мішку чи по віслюку?
Модератор цієї зустрічі Віктор Ющенко пригадав мудрий вислів «залізної леді» Маргарет Тетчер: «Якщо ви не можете дати відповідь на безпекове питання, то ви ні на що не можете дати відповідь!»
І дійсно, історія п’яти українських суверенітетів ХХ ст. якраз і вчить: якщо ви не можете захистити свою декларацію, ви програєте незалежність!.. І це стосується будь-якої європейської країни.
«Безпекове питання, — наголосив Віктор Андрійович, — найактуальніше на сьогодні, адже ми втратили 7% національної території, на наших землях «катається» більше 500 російських танків і більше сотні їхніх артилерійських крупнокаліберних установок, багатотисячна армія вояків російських регулярних військ і найманців із різних кінців Росії».
Нас привчили, що в нас немає війни, а лише АТО. Але згадаймо мудрість Арістотеля: «Якщо ви допускаєте неправильне визначення дефініцій — наступний крок з усунення цієї причини буде обов’язково помилковим, бо ви будете стукати не у двері, а в глуху стіну й вона вам ніколи не відкриється».
От і путінська Росія намагається переконати світ, що то, мовляв, внутрішній конфлікт, і потрібен формат, де з одного боку будуть представники Української держави, а з іншої — терористичного угруповання...
«Хтось із політиків каже, що це конфлікт регіональний, а хтось — геополітичний, — продовжує роздуми Віктор Ющенко. — Якби в цій дискусії брав участь Вінстон Черчилль, думаю, що він сказав би приблизно так: «Шановна європейська націє, а ви не зауважуєте, що від Балтії до Чорного й Каспійського морів стоїть висока, широка металева завіса, яка розділяє в Європі дві протилежні політики та ідеологеми: феодальну самодержавну Росію й європейську демократію, котрі ніколи не вживуться, бо це два різні світоглядні погляди. І ваша проблема — не регіональна східного Донбасу, а геополітична».
І якщо це буде визнано, то зразу визнається, що цей клопіт, проблему можна лікувати тільки геополітичним інструментарієм! І не захарченки повинні сидіти на іншій стороні столу переговорів, бо вони не є джерелом війни, вони — ніщо. Джерело агресії сидить у Кремлі! Тож, Європо, давай визначатися: ми будемо бити по мішку чи по віслюку?!
Мені прикро, коли в Європі мене запитують, по кому дзвонить дзвін, і я щоразу відповідаю: «По вас...». Цілісність сьогоднішнього світу розвалюється не лише через те, що танки проходять фізичний кордон. Ви можете бути за тисячі кілометрів, але у вас не буде спокою, бо агресію (не менш руйнівну, ніж це роблять танки) зараз можна творити й на відстані. І консолідації, яка була характерна для європейської сім’ї, ще декілька років тому, зараз бракує».
«У війні перемагає не зброя — три чверті перемоги творить дух. І все починається з нас: і на Донбасі чи Криму нас узяли не новою зброєю чи потужною армією... І від того, який у нас буде сформовано дух, буде й відповідь на питання, чи здатні ми відстояти свою землю й політичний суверенітет», — підсумовує Віктор Ющенко.
Аксіомою є те, що історію потрібно не просто знати, а ставитися до неї відповідально, а ще треба обдумано творити сучасну історію: сісти за «круглий стіл», щоб домовитися, як припинити війну й жити завтра.
І як не погодитися з Леонідом Кравчуком, який наприкінці зустрічі сказав: «У нашій державі є чотири величезні проблеми, без вирішення яких ніякий прогресивний поступ вперед є неможливим, а тому треба: завершити війну, здолати корупцію, побороти бідність (60% живе за її межею) й вирішити безпекове питання!»
