Минулим майбутньому не зарадиш: на чому мають будуватися відносини Україні та Польщі

Останнім часом розпалюється чергова криза в українсько-польських стосунках. Основна увага концентрується на подіях минулого ХХ століття.

 

Зокрема, йшлося про поведінку колишньої польської влади щодо Західної України в період 1918-1939 рр. і про пам’ятники полеглим у боях за незалежність своїх держав на територіях теперішніх України і Польщі, відповідно.

 

Українські ЗМІ логічно засуджують те, що міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський, м’яко кажучи, дивно повів себе перед музеєм «Тюрма на Лонцького» у Львові, не зайшов у музей і в результаті не вшанував пам’яті жертв репресій всіх окупаційних режимів (польського, нацистського і радянського).

 

Виходить, що теперішній міністр закордонних справ Польщі став на бік польських урядів періоду тоталітаризму.

 

Але ж за останні 100 років щонайменше 6 разів змінювалася політика польських урядів! То де ж політично пан Вітольд Ващиковський?!

 

Крім цього, невже він не оцінив українського демократизму, коли йому випало відвідати Львів без заїзду до української столиці Києва?

 

У цьому контексті хотілося б згадати, коли міністр закордонних справ України відвідував якесь місто Польщі без заїзду до Варшави?

 

Друге, про що знову активно заговорили, це те, що складні сторінки українсько–польської історії, зокрема, минулого століття, мають бути досліджені українськими та польськими істориками.

 

У цьому контексті складно зрозуміти підхід польської сторони, яка «наїхала» на відомого українського історика Володимира В’ятровича, який фахово володіє українсько-польською історією минулого століття.

 

Раніше нам вказувала Москва, який науковець має представляти нашу націю. А тепер — Варшава?

 

 Крім цього, українські та польські історики об’єктивно не можуть вирішити суто статистичної проблеми.

 

Рiч у тiм, що в минулі часи в усій теперішній Західній Україні владу на місцях призначали або «обирали», як правило, з того етносу, якому належала влада, або з провладно налаштованих інших етносів (тепер їх називають колаборантами).

 

У випадку, коли Західна Україна входила до складу Польщі, така місцева влада ретельно фіксувала всі події, спрямовані проти польського населення.

 

І, мабуть, через свою зайнятість, — не завжди фіксувала події проти інших етносів, зокрема, українців.

 

Часто в цих подіях «стирчали вуха» третіх країн. Носії інформації про події тих часів ще є. Але більшість iз них уже відійшла в інші світи.

 

А через кілька років уже не буде тих людей, які безпосередньо пережили складні події українсько-польських відносин.

 

Саме тому так сильно різниться кількість пам’ятників загиблим борцям за свою Батьківщину: приблизно 200 польських в Україні і приблизно 20 українських у Польщі.

 

За таких обставин, коли сумнівною є базова інформація, практично не можливими є достовірні дослідження і висновки будь-яких науковців-істориків.

 

Отже, врегульовувати і розвивати українсько–польські стосунки треба виваженим політикам, які мають приймати рішення для майбутнього обох народів.

 

При цьому слід раз і назавжди припинити мірятися: завжди неповною кількісною інформацією, літрами пролитої крові, гектарами площі, кількістю спалених хат тощо. Нам нема чого ділити.

 

Варто би виходити з такого принципу: будь-яким з’ясуванням (особливо — недостовірним) минулого не зміниш, а майбутньому не зарадиш. Цим мають керуватися й українські політики, і польські.