Якщо ви хочете побачити, де росте найсмачніший у світі чай, вам треба їхати сюди.
Якщо ви мрієте подружитися зі слонами, прокататися з вітерцем на тук-туках, відвідати фантастичний Сад спецій і найвеличнішу святиню буддистів, скуштувати неймовірно смачних ананасів, авокадо і креветок, познайомитися зі щирими і доброзичливими людьми, — плануйте подорож на Шрі-Ланку.
Тут, на острові тисячі самоцвітів, на березі океану, що нагадує пляж із рекламного ролика про баунті, зупиняється час...
Ловись, рибко, велика і різна!
Наша фотокамера ловить вечірнє сонце, а ланкійці — рибу. Риболови на жердинах — титульна сторінка ланкійської екзотики. Такого способу вудити рибу у світі більше немає ніде.
На Шрі-Ланці традиція народилася під час Другої світової. В той час панувала жорстка продовольча криза, треба було рятуватися від голоду, і ланкійські чоловіки знайшли вихід: деталі від збитих літаків і загиблих кораблів прилаштовували під своєрідні «ходулі» в океан.
На таких рибальських гніздах ловили рибу не одне десятиліття.
Потім пересіли на жердини, які виготовляли з деревини, що не боїться води. А виловлені макрель, оселедці чи сардини ішли вже не тільки до власного столу, а й на базар.
До речі, кожна рибальська жердина мала свого власника і передавалася у спадщину від батька до сина.
Так само, як секрети майстерності, адже на Шрі-Ланці вудять рибу без наживки, а вдаються до спеціальної технології посмикування вудкою...
Кажуть, нині промисел занепадає. Якщо вірити місцевим, на острові таких «жердинних» рибалок можна зустріти лише в трьох містечках. Одне з них — Коггала, на південь від Коломбо.
На пляжі, неподалік нашого готелю, рибалки виходять в океан кожного ранку і вечора. За будь-якої погоди. Беруть із собою спеціальну торбинку для риби і оптимізм.
Люди, які бережуть таку дивовижну традицію, самі стають частиною легенди...
Де росте кориця і живе крокодил
Ранкова злива змила сліди тропічної ночі, вимила до блиску дороги, щедро полила квіти, пальми і фікусові дерева. Повітря стало ще вологішим, ще свіжішим. І ми поїхали на річку Маду Ганда, у пошуках нових легенд.
Річка ця неглибока, але русло має широке, і тут, у містечку Баліпітія, на південному заході Шрі-Ланки, її води зливаються з океаном...
Купатися у Маду Ганді не варто — вода не особливо чиста і в ній живуть крокодили. Але прогулянка річкою — це емоції в стилі «сюр».
...Наш човен продирався крізь мангрові зарослі, ми бачили дивних птахів і сміливих мавп, які погойдувалися на ліанових гілках униз головою...
Бачили спеціальні дерев’яні «тини», де ловлять креветок, і привiтних рибалок. А також ледачих варанів, що розляглися на прибережних деревах.
Крокодилів, на жаль (чи на щастя?), не зустріли, зате побували на острові, де росте кориця, і нам показали, як її «вистругують»: зрізають потрібну кору, скручують її в палички і сушать під стріхою хатинки. А решту викидають «на дрова».
«На сонці корицю сушити не можна — вона втратить смак», — розповідав хлопчина, що знається на тонкощах тропічних спецій.
Він натирав наші зап’ястя олією кориці, пояснював, як нею рятуватись від недуг. «Якщо горло турбує чи голова болить — я лікуюся тільки цією олією», — пояснював, пригощаючи нас корицевим чаєм.
А потім наш човен причалив до острова Кохдува, де нас зустрічали буддійські монахи. Ми відвідали храм Кохдува, де в IV столітті, виявляється, зберігався зуб Будди.
... Коли записуєш місцеві легенди — твої руки пахнуть корицею.
Тук-тук! Хто там?
Їздити дорогами Шрі-Ланки — не щадити власнi нерви. Є підозра, що теоретично правила дорожнього руху в цій країні існують.
Але хто ж вам скаже правду, що про них тут давно не прийнято говорити, що ті правила закопали десь на острівці посеред тропічної річки і забули.
Ланкійські водії їздять так, як Бог на душу покладе. Обганяють один одного, коли завгодно, де завгодно, гальмуючи і повертаючи там, де інтуїція підкаже.
Як вони умудряються виживати в такій системі координат — Будда його знає. Перевагу має той, у кого сильніший гудок.
А тепер уявіть, що вся ця кольорова фантасмагорія рухається «навпаки» — на Шрі-Ланці правосторонній рух, кермо «не з того» боку, словом — тук-тук. Так-так, саме — тук-тук.
Це найпопулярніший транспорт на Шрі-Ланці. Якщо вам треба таксі — беріть тут-тук. Це такий собі мотоцикл iз сидінням для пасажирів і критим дахом.
Їдете з вітерцем, вдихаючи запах океану, зливи, газових вихлопів, тропічних квітів, милуючись краєвидами і майстерністю водіїв, що мчать поруч iз вами на автобусах, мопедах, скутерах...
Боже, бережи цю благословенну країну і нерви недосвідчених туристів.
Історія зі слонами
Зранку ми купали в річці слона. Мили йому вуха і хобот, терли спину шкаралупками кокосових горіхів. Слон бризкав на нас водою і не хотів відпускати.
«Ви знаєте, що слон може набрати в хобота 6 літрів води, — запитав маленький хлопчик, — а важити може від 5 до 7 тонн? Як думаєте, скільки важить наш слоник?»
Наш вимитий слоник мружився від щастя і був задоволений, як... слон.
Оминути слонів на Шрі-Ланці неможливо. Для туристів це одна з наекзотичніших пригод.
На острові є кілька заповідників, де з тваринами можна подружитися: погодувати маленьких слоненят, викупати їх у річці, проїхатися верхи.
Є навіть музей, куди ми заїхали дорогою в Канді й послухали цікаву розповідь про цих тварин. Кілька століть тому слонів на Шрі-Ланці було майже стільки, як людей.
Але в середині минулого століття їх залишилося менше сотні... Розчищаючи територію острова під нові ресторани і готелі, колишні колонізатори нищили природу, не шкодуючи тварин.
І тому слони опинилися на межі вимирання. Щоб зупинити цю жахливу тенденцію, в 1970-х роках створили заповідники, і відтоді слони на Шрі-Ланці під захистом держави.
«Канді» — означає «гора»
До Канді виїжджаємо вдосвіта. Дорога серпантинна — поволі піднімаємося в гори. Океан залишився позаду, за вікном авто — зовсім інша Шрі-Ланка.
Халупки, пальми, джунглі, буддійські ступи, буйволи, рисові поля, де походжають красиві білі птахи кока, а глузливі мавпи скачуть iз пальм просто на дахи будиночків. Містечка прокидаються, сонце не обіцяє пощади...
Школярки в білих строях чекають на зупинці свого автобуса, жінки перебігають дорогу, розвіваючи ранкову імлу легкими сарі, чоловіки край дороги пивними кухлями п’ють свіжий сік із ківі, а продавець ананасів розкладає свій крам просто при дорозі.
Зустрічаємо також поліцейських, десь на черговому серпантинному повороті у затінку пальми вони бесідують з водієм мопеда.
І навіть виписують щось схоже на штраф (невже???), але розмовляють і посміхаються навзаєм так, ніби діляться фірмовими рецептами соусів карі. Може, й справді про страви говорять? Хто їх, ланкійців, знає...
Маха Нува — Велике Місто. Так ланкійці називають Канді. Місто лежить на горі, а сингальською «канді» — це і є «гора».
Тут багато парків, садів, є штучне озеро з островом, яке створив останній король Канді Шрі Вікрема Раджасінгхе.
Багато будівель залишилися з колоніальних часів, коли Шрі-Ланка (тодішній Цейлон) належала Англії.
Тут найбільший в Азії ботанічний сад, де ростуть дерева, посаджені відомими людьми планети. І тут, у Канді, можна відвідати найвеличнішу святиню буддизму — Храм зуба Будди.
Коли 540 року до н. е. померлого Будду спалювали, з попелу нібито дістали чотири зуби і рознесли світом «на сувеніри».
Один зуб залишився в Індії, звідки у 371 році на Цейлон його привезла принцеса Хемамала, донька тодішнього правителя острова. Подейкували, зуб мав (і далі має) магічну силу, наділяв всемогутністю.
Ланкійці вірять, що допоки реліктовий останок самого Будди залишається в них на острові — буддизму нічого не загрожує.
Тож зуб оберігають, як можуть. Він захований у «коконах» із різних інкрустованих діамантами шкатулок, у Золотій ступі, за сотнею замків.
Історичний Зуб виносять раз на рік — у серпні, у час повного місяця, поклавши до золотої шкатулки у формі лотоса.
Видовище, кажуть, грандіозне: вулицями Канді рухаються сотні акробатів, танцівників, музикантів.
Ідуть слони у яскравих попонах із дзвіночками. Тисячі людей стікаються до Храму, аби побачити дійство.
Ми на нього не потрапили. Однак саме в Канді нас наздогнав інший повний місяць — листопадовий. Ланкійці святкують кожну повню, у них це так званий Пойя день.
Вбираються у білі святкові одежі, ідуть до храмів, читають святі писання, медитують, думають про вічне... У Храмі зуба Будди цього дня було дуже людно, біло, святково.
Коли цвіте ваніль...
Сонце ховається за плодами мускатного горіха, потім перебігає за дерево кориці, зупиняється біля грона горошинок духмяного перцю, проглядає крізь листя дерева какао, де зріють колоритні плоди.
Фантастичне відчуття, коли бачиш какао-боби вперше в житті. І тебе тут же пригощають банановим какао-напоєм.
У Саду спецій хочеться поселитися і жити. Таких ароматних, цілющих прянощів, як на Шрі-Ланці, точно немає ніде. І чай із місцевими спеціями смакує особливо.
Імбир, кардамон, дикий ананас, червоний кокос, лайм і каучук, куркума, гвоздика, сандалове дерево...
Сандалове дерево, виявляється, найдорожче у світі, а найцінніші — 30-річні рослини: саме з такого «віку» сандалове дерево починає віддавати ефірну олію.
З диво-рослин на Шрі-Ланці роблять приправи до страв, виготовляють лікувальні мікстури і косметику. Наш провідник знає про ланкійські спеції «все і більше» і охоче ділиться своїми знаннями.
Ба більше — влаштовує справжнє шоу біля кожного куща, дерева чи плода. «Чи ви знаєте, що чорний і білий перець — це одне й те саме?
Просто білий перець — недозрілий перець, а чорні горошинки — вже дозрілий! Обидва пікантні, придатні до найрізноманітніших страв. Ви любите готувати?»
Звісно ж, ми готуємо залюбки. Син недавно заповзявся зробити домашню кока-колу, з «живих» складників, знайшов рецепт в інтернеті і запитав: «А що таке ваніль? Можете мені її показати?» Син дістав обіцянку, що «колись таки побачить ці прянощі».
«Ваніль? Ходімо зі мною! — усміхається наш колоритний провідник і підводить нас до зелених ліан. — Ось вона! Але цвіте ваніль у січні, пізніше зрітимуть плоди. Ви ж приїдете до нас у січні?»
Ну що ж, доведеться їхати ще раз, аби побачити квіти ванілі. А поки що забираємо з собою рідкий екстракт ванілі і коричневий порошок, забираємо разом зі спогадами про цей незвичайний сад, веселого провідника і масаж з олією кокоса, який нам дарують на згадку про мистецтво Аюрведи. Але то вже інша історія.
Галле: селфі з історією
Тут можна вивчати історію світу без конспектів і підручників. Варто лише неспішно прогулятися давніми мурами, рівненькими вуличками, читаючи на табличках назви, залишені ще голландцями.
Зайти до музеїв з їх багатим матеріальним свідченням минулого. Послухати океан, що б’ється далеко внизу об ці гранітні мури, що пережили віки.
...Форт Галле. За легендою, саме звідси цар Соломон вивозив ланкійські самоцвіти і цінну слонову кістку. Колись місто, що періодично змінювало свої назви і господарів, було великим портовим і торговим центром, купці з різних сторін світу кидали тут якорі своїх суден, щоб обговорити за кавою спільні інтереси.
А коли 1587 року тут заякорилися португальці, то звели фортецю, яку упорядковували і добудовували вже голландці, що прийшли в Галле 1640 року.
1796 року місто захопили англійці, хоча акцент новітні колонізатори зробили на іншому пункті на карті — Коломбо, розвиваючи його як портовий центр.
Тому значення Галле з приходом англійців зменшилося. Однак історія має схильність розставляти власні акценти. І нині гранітний форт, що добре зберігся до наших днів, внесений до Списку ЮНЕСКО, як «унікальний міський ансамбль, що демонструє взаємодію європейської архітектури і південноазійських традицій».
Діти тропічного сонця
Жодного разу ми не почули, аби хтось тут підвищував голос. Або, не дай Боже, сварився. Гніватися — ознака поганого тону, вважають ланкійці.
Навіть не зовсім приємні для співрозмовника речі треба промовляти спокійно і лагідно. Ці люди нікуди не поспішають.
Не гнівають Бога надмірними вимогами особистих благ. Уміють втішатися тим, що мають.
А найчастіше мають небагато. Більшість живуть дуже скромно, а часто — в умовах, наближених до жебрацьких. Але якщо маєш халупку і дах над головою — ти вже щасливий.
Немає значення, що було колись. Не варто перейматися тим, що буде потім. Важливо те, що тут і зараз. За таким алгоритмом живуть ланкійці.
Живуть у передчутті вічної нірвани і поклоняються Будді. Їдять соковите манго та найсмачніший у світі ананас, запиваючи кокосовим молоком. І п’ють цейлонський чай. Часом можуть дозволити собі келишок «араку» — кокосового бренді.
Ловлять рибу і готують рис із соусом карі. Надають перевагу гострим стравам і лікуються мистецтвом Аюрведи. Носять сарі та саронги, їздять тук-туками і мопедами — в хаотичній системі дорожніх координат.
Ховаються від сонця під парасолі й мають рожеву мрію — відбілити власну шкіру. Бо біла шкіра — це дуже красиво, кажуть вони. І посміхаються, посміхаються...
Це не «американський стандарт», коли усмішку вмикають до ситуації, бо так прийнято. Посмішки ланкійців щирі, душевні. Як у дітей. Вони самі — як діти, яких хочеться обiйняти. Так багато в них сонця, світла і тепла.
Як роса на чайному листку...
На листку чайного куща — краплі тропічного дощу. Дощ впав зненацька і закінчився за мить. Красива ланкійка в сарі проводить нас у сад, де квітне чай.
Розповідає, які саме листочки і в який термін важливо зняти з чайного куща, як правильно їх сушити, як подрібнювати; пояснює, що зелений чай і чорний чай — це те саме, тільки зібране і підготовлене в різний термін. І чому чай у пакетиках — це просто пил... Хоч і смачний.
А ще є чай білий — елітний, його на Шрі-Ланці продукують зовсім мало, тому він дорожчий, але смак його — неповторний. Ланкійка посміхається. «А зараз я покажу вам піч, де чай підсмажують на каучукових дровах. Жодної хімії, запевняю вас!»
Віримо. Тут, на фабриці чаю неподалік Канді, зберегли всі старовинні традиції приготування цейлонського чаю. Колишня колоніальна назва острова залишилася в назві цього традиційного напою: від 1972 року країна отримала нову назву — Шрі-Ланка, а чай... нехай буде цейлонський. Це бренд. Історія, яку не зміниш.
Ми пили чай iз красивих порцелянових чашок і думали про те, що ані втома від тривалих переїздів, ані шалені перепади висот і часових поясів не можуть стати на заваді, якщо мрієш на власні очі побачити, як квітне чай...
До речі, з вікна літака Шрі-Ланка схожа на чайний листок. І це здається цілком логічним. І символічним...
ДО І ПІСЛЯ ЦУНАМІ
Висока хвиля біди
Цей пам’ятник стоїть майже на березі океану, неподалік селища Пералія в Південній провінції Шрі-Ланки.
Саме тут у грудні 2004-го дев’ятиметрові океанські хвилі наздогнали переповнений пасажирський потяг, що прямував зі столиці острова Коломбо до південного міста Галле.
Загибель потяга стала найбільшою в історії світу залізничною катастрофою. Із 2000 пасажирів потяга загинуло майже 1600.
А загалом природна катастрофа, що зачепила Шрі-Ланку, забрала життя понад 50 тисяч острів’ян. Майже половина з них — діти...
На Шрі-Ланці є кілька таких меморіалів. Вони зосереджені переважно на південно-західному узбережжі острова, яке найбільше постраждало від цунамі 2004 року.
Хоч минуло майже 13 років, наслідки смертоносної стихії ще можна зустріти в багатьох селах і містечках.
Зруйновані, почорнілі від плісняви, невідбудовані досі будинки... Змінена берегова лінія, яка вже ніколи не відновить колишні контури.
26 грудня 2004 року наш знайомий Чанудл гостював у свого друга, який живе в глибині острова. Це його врятувало... Страшні кадри хлопець бачив лише у телевізорi.
Їх можна побачити сьогодні на світлинах у Музеї історії цунамі біля містечка Хіккадува.
Неподалік, на березі штучного озера, стоїть 19-метровий пам’ятник Будді, який збудували японці в пам’ять жертв цунамі.
Збудували зі щирою вірою, що скульптура буддійського Бога захищатиме острів від наступних катаклізмів. Будда підняв праву долоню і ніби говорить хвилі «стоп!»
Найбільше вражає факт, що нікого не попередили про небезпеку! Навіть після того, як сильний землетрус струсонув океан у районі індонезійського острова Суматра і гігантські хвилі накривали по черзі узбережжя Індонезії й Таїланду, навіть коли біда рушила в бік Шрі-Ланки і Мальдівів, — не пролунав сигнал небезпеки.
А було принаймні кілька годин на порятунок. Учені не мали змоги забити на сполох, бо в Індійському океані відсутня система такого сповіщення.
У Тихому океані — є, а в Індійському на момент катастрофи такої можливості не було.
Більшість людей натомість заворожено вдивлялися в синю далечінь. Велетенська хвиля котилася на берег без звичних білих бурунів. І люди думали, що це таке красиве небо... А невдовзі небо впало на землю.
Цікаво, що англійський письменник-фантаст Артур Кларк, який жив на Шрі-Ланці й став свідком цунамі, передбачив катастрофу в одному зі своїх романів.
За десять років до трагедії Кларк описував, як велетенська хвиля вривається на острів і затоплює вулички міста Галле. Сам письменник жив неподалік, у містечку Унаватуна, там і досі можна побачити його будинок неподалік океану.
