Війна на Донбасі стала своєрідним каталізатором неймовірного патріотичного піднесення в країні.
Вона, як і події Революції гідності, викристалізувала потужний суспільний пласт серед української молоді, яка натхненно стала на захист рідної землі, впряглася в теперішнє оновлення влади й реформаторські процеси.
Серед тих, кого вогнем та кулями випробовував Майдан, а потім АТО, є чимало юнаків і дівчат, котрі нині жадають більшого, аніж бути рядовими бійцями згаданих «фронтів» боротьби за нову Україну.
До вишів здобувати сучасні військові знання приходить чимало контрактників. Серед них багато учасників АТО. Ми вирішили довідатися: хто вони такі, колишні бійці з передової, які окоп змінили на навчальні аудиторії.
Він і армія — це назавжди
Із першим героєм знайомимося у Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації (ВІТІ). Сержант Костянтин Чорний — другокурсник факультету військового управління.
Родом iз Вінниці, 29 років. До війни працював адміністратором у Києві в царині продажу офісної техніки. Строкову служив у Львові спецпризначенцем.
— До війська знову потрапив, коли призвали у другу хвилю мобілізації, — розповідає Костянтин. — Щиро вдячний сержантам і офіцерам, які під час строкової служби нас добряче «ганяли». Були марш-кидки, стрільби на полігоні з різної зброї, відпрацювання тактичних навичок. Підготовка далася взнаки через кілька років. Я не був новачком — навіть учив мобілізованих, як правильно стріляти із РПГ та АГС, коли проходив перед відправкою в АТО двомісячний вишкіл на Яворівському полігоні.
Купивши бронежилет, Костя, після полігонного тренінгу, разом із побратимами вирушив у серпні 2014-го в напрямку Сватового.
Його підрозділ спецназу прикомандирували до складу 51-ї окремої механізованої бригади.
Він мав виконувати завдання неподалік Іловайська. Але хлопці не доїхали 8 кілометрів до міста, як там «закипів котел»...
— Ми мали провести певний відволікаючий маневр, аби покращити нашим військам умови виходу з оточення. Проїхали Моспине, Старобешеве — дорогою виникало вдосталь проблем. Крім того що заблукали, ще й постійно «роззувалися» БМП, — згадує ці спекотні дні співрозмовник. — Неподалік села Стила, що під Докучаєвськом, потрапили під вогонь «градів». Обійшлося без значних утрат, але виник певний хаос, дехто відмовлявся далі їхати. Видовище ще те, коли бачиш, як велика колона, ховаючись у соняшниках, гігантською «гусінню» шукає виходу із пастки.
Згодом по ній знову вгатили, і ще сильніше: били з усіх калібрів. Колона розсипалася, почався бій, більше схожий на спланований розстріл. На скупчення людей і машин прицільно прилітали «урагани», «гради», міни. Ворог лише у нас знищив 8 одиниць техніки, було зо два десятки загиблих, серед них близькі мені люди, декого взяли в полон...
Наступного ранку батальйон намагався змінити локацію. Зорієнтувалися на місцевості, позбирали поранених і о п’ятій вирушили. Але знову почався розстріл.
Чорний їхав машиною розвідки, потім лишився у «хвості» — для прикриття. Щойно повернулися, як впали міни, випущені з «Василька». Кілька осколків поцілили в Костю.
Один iз них попав у голову — врятувала звичайна залізна каска. Тоді кевларових бракувало. На згадку про той випадок у нього та ще чотирьох побратимів залишилися шрами.
Виявилося: вони їдуть у пастку. Назустріч рухалися два цивільні легковики. Їх зупинили. Люди навперебій оповідали, що вояки ледь не дісталися ворожих позицій.
— Зайшли в найближче село. Побачили напівзруйнований елеватор. Там були «Газель», ВАЗівська «дев’ятка» і два джипи. Вигадали наклеїти на них, як своєрідне маскування, наліпки «Увага: діти!» і так виїхали до Комсомольського. Навколо снував ворог. Дорогою бачили руїни, спалені танки, іншу техніку, воронки, скалічені тіла... Зустрівся боєць — він ішов із затисненою в руці гранатою: більше зброї в нього не було. Сказав, що лишився один з роти. Нам пощастило добратися до бази підрозділу Нацгвардії, — оповідає фінал власної іловайської історії теперішній курсант. — Потім — лікування, реабілітація...
Костянтин собі й побратимам клявся: «Якщо вийду з Іловайська живим, ніколи у військо не повернуся». Але згодом, коли поминали загиблих, немов щось всередині перемкнуло...
І Чорний перевівся в 128-му окрему гірсько-піхотну бригаду — вона саме їхала в Дебальцеве. Потiм — участь у боях під Чорнухіним і Нікішиним, навколо блокпосту «Балу» — до останніх днів цього пекла.
— За півтори-дві сотні метрів від ворога стояли. Щодня бачив огидні «сепарські» фізіономії, — каже сержант. — Проте в Дебальцевому було менше розгубленості, дезорганізації — підрозділи ефективніше виконували завдання, хоча ворог кинув проти нас навчених офіцерів та бойовиків. Тепер вступив до ВІТІ, бо, зрештою, відчув, що я і армія — це назавжди.
«Знання — це ніщо без прагнення щось зробити чи змінити»
А от курсанти Військового інституту КНУ ім. Т. Шевченка — молодший сержант Богдан Пророков та старший солдат Володимир Бурих — здобувають фах військових психологів.
Богдан строкову служив у 2013-му танкістом. Сподобалося відчувати гордість за форму, колектив і Батьківщину.
Тому підписав контракт у 17-й окремій танковій бригаді, яку ще називають Криворізькою. Під час війни на сході України вона вела бої у секторі «Б», зокрема за Іловайськ.
— Звісно, як військових нас готували до бойових дій. Але до останнього моменту не вірив, що воюватиму проти російської агресії, реально застосовуватиму отриманий на полігонах танкістський гарт, — розказує Богдан Пророков. — У лютому 2014-го виїхали охороняти військові склади на Кіровоградщину. Маховик війни дедалі розкручувався... Знаєте, по телевізору бачити розвиток таких подій — це одне, а от споряджати боєкомплект танка й готуватися будь-коли виїхати — зовсім інша справа.
Його рота пройшла нелегкий бойовий шлях. Хлопець фактично переосмислив ставлення до життя через переживання драматичних подій та випробувань, здатних як зламати, так і загартувати людину.
Богдан був старшим механіком-водієм танка й досі є адептом статутної норми творчого підходу до виконання завдань. Його стихія — варіювання можливостями, імпровізація.
Найбільше запам’ятався штурм Шахтарська, хоча він був невдалим і кривавим.
— Варто розробляти систему ґрунтовної психологічної готовності військових до справжньої війни, як і здатності надавати собі та товаришам меддопомогу. Таких фахівців бракує. Відчуваю, що стану одним iз них, — зауважує другокурсник. — Вірю в перспективу нашої армії. Для людей iз бойовим досвідом вона стала дечим більшим, аніж просто місцем служби. Тут кожен знайшов свою унікальну мотивацію.
Володимир Бурих три роки був контрактником у 169-му Навчальному центрі. Згодом захотів спробувати себе в інших родах військ, де більше екстриму і відповідальності.
Тому службу продовжив у 138-му Центрі спецпризначення (протидії диверсіям та терактам), де значну увагу приділяли практиці, зокрема боротьбі з диверсійними групами.
— Нашу частину однією з перших залучили до АТО, — говорить Володимир. — Я потрапив туди в третю ротацію восени 2014-го. Дислокувалися в Краматорську, але завдання виконували по всій прифронтовій смузі. Супроводжували колони зі зброєю та технікою. Згодом охороняли спецтехніку й постійно були з нею. Обладнання дуже цікавило ворога, і ми очікували на увагу диверсантів. Тутешнє населення підказувало, коли чужинці довідувалися про місця розташування українських військ, техніки, зброї. Було зрозуміло: відбувається розвідка. Тоді ми терміново згорталися і змінювали дислокацію. Нашим завданням був не бій з ДРГ, а збереження доволі дорогої й важливої апаратури та людей, які на ній працюють.
«Кочова» служба навчила виживанню й гуртуванню. Деколи хлопці були самі, без суттєвого прикриття, і така відповідальність допомагала швидко дорослішати.
— В армії існує нестача психологів, які знаються на особливостях бойових станів. А відбір кадрів у військо є перспективним полем роботи психологів, — віднедавна ці виклики стали особистими і для мене, — зазначає третьокурсник. — Але і знання — це ніщо без прагнення щось зробити чи змінити. Принаймні в багатьох iз нас воно є.
