Коли півтора тижня тому Нестор Шуфрич заявив про вступ до лав партії «За життя», лідер цієї політсили Вадим Рабінович зазначив таке: «Народний депутат Нестор Шуфрич написав заяву про прийом у партію — сьогодні ми позитивно вирішили це питання.
Ще багато років тому, коли Нестор Іванович набив фізіономію всесильному Льовочкіну, я сказав, що це — наша людина!» — радісно повідомив він на своїй сторінці у «Фейсбуцi».
Що стосується членства Шуфрича у фракції Опоблоку (яке поки що триває), то тут Рабінович відгукнувся так: «Я не вперше заявляю, що Опоблок — зрадники! Вони зрадили інтереси виборців на південному сході України, коли голосували за бюджети двох урядів, за судову реформу, передавши її в руки Президента, за вбивче ЖКГ, рятуючи при цьому свої «вишки», телеканали, вілли й маєтки, рятуючи свої зади. Вони — політичні пройдисвіти! Тому Опоблок руйнується зсередини, вчинок Нестора Шуфрича, який покинув Опоблок і вступив до партії «За життя», — це ще далеко не останній «опоблокопад» у парламенті!» — спрогнозував Рабінович.
«Опоблокопад»
Мандри Нестора Шуфрича з партії в партію — «дрібниця, на яку не варто звертати увагу», переконаний політичний консультант Олександр Палій.
«Шуфрич шукає для себе затишніше місце, бо розуміє, що в партії, якою керує Льовочкін, він не матиме прохідного місця. Тому він починає думати, як би йому продовжити те, чим він займався останні 20 років — нічого не робити, але бути в парламенті», — говорить Палій.
Із Палієм солідарний і голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко.
«Для Опоблоку відхід Шуфрича нічого не означає. ОБ від цього нічого не втрачає. Не Шуфрич визначає рейтинги Опоблоку — він узагалі є непомітним у цьому парламенті, якщо порівняти з тим, яким він був раніше», — зауважує експерт.
Але за фігурою Шуфрича проглядається інша персона, причому персона демонічна — кум російського президента Путіна Віктор Медведчук, до якого Нестор Іванович є близьким та якому він підпорядкований.
Якщо дивитися на втечу Шуфрича під цим кутом зору, вона набуває зовсім іншої ваги. І означає те, що Медведчук перегруповує своїх людей, переносячи центр тяжіння з Опоблоку на партію Вадима Рабіновича «За життя», куди, власне, й втік Шуфрич.
Але що не так з Опоблоком — політсилою, яка виступила правонаступницею та спадкоємицею Партії регіонів?
У Віктора Медведчука є щонайменше дві причини бути незадоволеним Опоблоком.
По-перше, ця структура ніколи не була монолітом, нараховуючи три центри впливу — центр самого Медведчука, а також Ріната Ахметова та Сергія Льовочкіна. Згоди всередині цього тріо немає й не було.
Зате тертя достатньо — особливо між людьми Медведчука та рештою двома складовими.
Наприклад, «всесильний Льовочкін» i справді мав особистий конфлікт, ба, навіть бійку з Нестором Шуфричем. Було це, правда, давно — у 2009 році, але подія з пам’яті обох фігурантів не стерлася.
Коментуючи «зраду» Шуфрича, Льовочкін «помстився» колезі, прямо вказавши на те, хто є його безпосереднім покровителем.
«Шуфрич завжди був представником «Українського вибору». Він ніколи не був членом Опозиційного блоку, тому його вступ до «За життя» — це справа «За життя» та «Українського вибору», а ніяк не Опозиційного блоку», — сказав Льовочкін.
А «Український вибір» — це, як ми знаємо, мертвонароджене дитя Медведчука — проект, котрий так і не вдалося розкрутити, попри всі намагання його бенефіціара.
Тепер путінський кум переносить акцент на партію Рабіновича і має для цього (окрім внутрішніх протиріч в ОБ) також i другу причину.
Полягає вона в тому, що Опоблок дедалі більше та частіше підіграє Банковій. Власне, спільні ситуативні голосування БПП, «Народного фронту» та ОБ дозволяють розглядати останній як складову коаліції.
Така «дружба» категорично не влаштовує Медведчука. А це, в свою чергу, означає, що Опоблок вийшов з довіри у його московських спонсорів, а також втратив монополію на проросійську позицію.
Свій до свого по своє
«Кремль зрозумів, що Опоблок не справляється з ідеєю миротворчості, із захистом російської мови тощо і що потрібні нові політичні сили — такі як, наприклад, «За життя». І за наявності серйозного фінансування від Москви (а я думаю, що це — серйозна умова від серйозного бізнесмена Рабіновича) ці нові сили зможуть підсісти на ліву демагогію та орієнтуватися на лівий електорат, котрий постійно збільшується через недолугу соціально-економічну політику уряду та президента, — коментує директор соціологічної служби «Український барометр» Віктор Небоженко.
І додає: — На лівому фланзі у нас немає соціалістів, тому Кремль, думаю, вирішив розділити сили. Одна група буде обстоювати «мир у всьому світі» (і це буде Опоблок), а інша займатиметься лівою демагогією (партія Рабіновича—Мураєва). Поява в останній групі Шуфрича пояснюється тим, що у Медведчука не вийшло втиснутися між Льовочкіним та Ахметовим в Опоблок. Дрейф Шуфрича — справа непогана, адже тепер принаймні зрозуміло те, що курувати сепаратистські настрої на Закарпатті буде не він.
В особі Мураєва, котрому 41 рік, Шуфрича, якому — 51, та 64-річного Рабіновича ми бачимо три покоління п’ятої колони Кремля. У цьому є певна спадкоємність, тим більше що між молодим Мураєвим та старим Рабіновичем не вистачало певної середньої ланки. Нині ця ланка виникла в особі скандального, цинічного, але доволі оригінального політика Нестора Шуфрича. Що з цього вийде — сказати тяжко, надто вже карикатурно все це виглядає», — говорить Небоженко.
«Кремль більше не робить однозначної ставки на Опоблок — як робив колись ставку на Януковича. Москва віддає перевагу тому, аби розкладати яйця в різні кошики. А відтак у Шуфрича немає жорсткої установки працювати виключно на Опозиційний блок. Тим часом Рабінович зацікавлений, щоб у нього була партія не лише Рабіновича, а й когось іще — в цьому полягає його інтерес», — додає Олександр Палій.
У виграші, таким чином, опиняються Москва, Медведчук та Рабінович. Перша — тому що урізноманітнює методи досягнення цілей, другий — тому що знайдено спосіб нівелювати політичне фіаско з Опоблоком, а третій — через можливості нової розкрутки (фінансової, зокрема) себе і своєї політичної сили.
Делегуючи Шуфрича до лав «За життя», Медведчук намагається закріпити за собою бренд цієї партії, аби з її допомогою знову виграти тендер на звання путінського улюбленця.
А відтак цілком імовірно, що до виборів 2019 року «За життя» доросте до звання головного кремлівського лобі, маючи для цього і достатню матеріальну підтримку, і непогану медійну базу, котру забезпечить «співвласник» партії Євген Мураєв, в активі якого є канал Newsone.
Що стосується того, як довго триватиме подібне «смачне життя» Віктора Медведчука, то тут, що називається, можливі варіанти.
Олександр Палій вважає, що нині Медведчук потрібен для комунікації між істеблішментом України та Росії, яка все-таки відбувається. Але в майбутньому «кримінальне переслідування Медведчука не виключено, хоча зараз він виконує роль зв’язкового з Путіним (і таких каналів лишилось дуже мало), а «послів» не чіпають», — зауважує Палій.
Фесенко ж вважає, що «відносно Медведчука не можна сказати, що він перебуває в зоні абсолютного комфорту — дискомфортним є вже одне його прізвище. Але простір для маневру в нього зберігається. У 2014 році він завів своїх людей до парламенту через Опоблок, а зараз може завести через Рабіновича. Зрештою, все залежатиме від політичної кон’юнктури. Та все ж ситуація 2002 року більше не повториться», — переконаний експерт.
Хто наступний?
Отож для частини учасників цієї гри все складається непогано, чого, проте, не скажеш про решту.
Окрім Шуфрича, Опоблок теоретично можуть залишити й інші «медведчуківці», а саме — Василь Німченко, Ігор Шурма,Тарас Козак і Михайло Папієв.
Незадоволеними своїм нинішнім статусом в ОБ є також Олександр Вілкул та Вадим Новинський.
Останнього, вочевидь, особливо радо вітатимуть у будь-якій іншій орієнтованій на Кремль структурі — тісні зв’язки Новинського з Російською православною церквою створюють йому преференції на кастингу політгравців.
І якщо всі вище перераховані особи візьмуть за приклад вчинок Шуфрича і залишать Опоблок, там, швидше за все, розпочнеться нова підкилимна боротьба — тепер уже між Ахметовим та Льовочкіним.
Обидва політики «будуть товктися на тому самому електоральному полі, будуть просувати «мир в усьому світі», хоча зараз, коли Сурков домовляється з Волкером, ця ідея себе вже вичерпала. Але альтернативи їй поки що не придумано, та й не можуть Льовочкін та Ахметов — люди у дорогих костюмах — зображувати, як це робить Рабінович — пристрасть до злиденних кіл суспільства», — іронізує Віктор Небоженко.
А Олександр Палій зауважує, що «частина «пост’януковичівського» електорату все ще зберігається. Вона невеличка, але за неї триває боротьба між різними політичними угрупованнями, котрі орієнтовані на Росію і які є один одному конкурентами».
Натомість Володимир Фесенко вважає, «що на наступних парламентських виборах Опоблоку вже не буде. Буде дві або навіть три іншi партії — замість нього. Хоча малоймовірно, щоби всі вони пройшли до парламенту. В кращому випадку пройде якась одна».
Цілком можливо, що Ахметов і Льовочкін мирно та «полюбовно» домовляться про те, хто із них залишиться зі старим брендом, а хто «відбрунькується» у власний проект.
При цьому шанси залишити за собою Опозиційний блок вищі у команди Льовочкіна, оскільки «фронтмен» цього гурту Юрій Бойко є більш активним та більш упізнаваним, аніж «флагман» ахметовців Олександр Вілкул.
До того ж Бойко має ще й президентські амбіції і входить до п’ятірки лідерів, які розгорнуть між собою змагання за посаду глави держави.
Хай там як, а зрозуміло, що шляхи опоблоківців розходяться i на вибори вони підуть різними колонами. Чи не тому, бува, члени цієї фракції підтримали проект нового виборчого кодексу, який передбачає (окрім упровадження відкритих списків) також i зниження прохідного бар’єра, що дає шанс дрібнішим партіям?
Таким, зокрема, як партія Сергія Тарути «Основа», котра також націлена на електорат колишніх «регіоналів» і може виступити додатковим «плавзасобом» для бажаючих покинути опоблоківський «Титанік».
Тож вибір для тих, хто шукатиме собі зараз нову політичну пристань, є. Головне, звісно, не помилитися із правильним «капіталовкладенням» і обрати того покровителя, котрий забезпечить більші дивіденди. Але це вже проблеми колишніх «опоблоківців», чи то пак колишніх «регіоналів». Їм їх і вирішувати.
