«Є три моменти мого життя — до війни, під час війни, а найважчим періодом стане «після війни»

15.11.2017
«Є три моменти мого життя — до війни, під час війни, а найважчим періодом стане «після війни»

Сергій Веремеєнко (Фартовий).

Повернення до мирного життя — це ще одна війна, війна iз самим собою. «Тут, у мирних містах, дивуватися нічому не варто.

 

Війна нас навчила вірити, довіряти ближньому і поважати його, — на жаль, тут доведеться вчитися інакшим речам.

 

Бо якщо тут так жити, будеш постійним лохом, на якого дивитимуться скоса, а за рогом сміятимуться: він, мовляв, «у казки вірить», — каже боєць полку поліції особливого призначення «Київ» Сергій Веремеєнко (Фартовий).

 

Сьогоднішня наша розмова — про перехід вiд воєнного до мирного життя, а також про ідею «народної школи життя», яку готові створити учорашні вояки. 

 

«У мирному житті треба вчитися бути «гнилим»

— У реальності нас зрозуміти не так і просто, тому що насправді для цього треба побувати на фронті, треба це відчути, щоб зрозуміти, наскільки велика різниця буття — і тут себе почувати як на фронті. Це столиця, велике місто і його теж можна так сприймати. Та ні — на війні ми сприймаємо все напоготові, але з повною довірою на 360 градусів: ми довіряємо тому, хто у нас стоїть праворуч, ліворуч, — ми не ставимо собі запитань, а чи не підведе хто-небудь нас, і чи не трапиться так, що зав’яжеться бій, а за спиною нікого не виявиться, — ми про це взагалі там не думаємо, оскільки знаємо один одного, по суті, навіть знаючи тих хлопців не так і багато часу, довіряємо їм набагато більше, аніж тим, кого знаємо все життя. 
 
А в мирному житті є таке почуття, як назвали його, «синдром справедливості», — серйозна така річ. Ми, коли приїжджаємо з фронту, сприймаємо ті нелюдські норми, які для оточуючих стали повсякденністю, вже агресивно, вони нам ріжуть око. Тому що на війні ми собі брутальності та хамства не дозволяємо. Тут треба не просто думати — тут треба вчитися бути «гнилим»!
 
— Отакої!
 
— А інакше як? Нехай мені хтось пояснить на прикладі, як можна встати на ноги, щоб тебе ніхто брудом не облив і не розповів, який ти поганий і який ти несправжній. А на війні ми набули Націю, віру в самих себе, пробудивши у собі розуміння та повагу до своєї Батьківщини, і ми так багато відсіяли фальші — там. Там ми себе назвали 93% — абсолютно згодний, круто.
 
Але тут, по-моєму, ми потрапляємо у 7%. Тут усе різне. Тут же все навпаки, бо як раз 93% нас не розуміють і не зрозуміють. Тільки з тієї причини, що насправді важко зрозуміти, що можна йти вперед, долаючи страх і не замислюючись над цим, тому що так треба, тому що ти обрав цю долю і тебе ніхто не примушував. 
 
І після цього всього приїжджають хлопці додому і займають у суспільстві ту ж саму нішу, в якій вони були, — водій, пекар, слюсар, електрик, — вони повертаються до свого русла, не вимагаючи від держави, від ближніх якоїсь надповаги, не навертають на себе якихось ковдр заслуги. А реальна неповага — людям, які таких не помічають і самостійно не штовхають таких хлопців і дівчат у житті. 
 
Коли нас тут одиниці — я кажу, ми тут 7% зараз, коли 93% звідти повернеться сюди, ми почнемо прикладом своєї поведінки показувати, що добро працює, воно приносить користь, повага має статус, — і все це не напружує, все в порядку, люди. Колись у мене в гостях був Миколаївський телеканал, і я сказав, що є три моменти мого життя — до війни, під час війни, а найважчим періодом стане «після війни». Коли залишаєшся iз собою наодинці.
 
— Та всередині себе все правильно.
 
— Є чим пишатися, та й взагалі можу спокійно дивитися в очі людям. А перехід буде важким.

«Часу для фальші та брехні немає»

— Ви починали з волонтерства?
 
— Так. Потім я пішов на фронт добровольцем у батальйон поліції особливого призначення «Київ-1». Йшов до хлопців — команда класна. Мені вони сподобалися своїми згуртованiстю та духом. Я дуже поважаю Німця, командира нашої роти, — він відіграв свою роль у тому, як мені захотілося далі себе поводити. Ми з ним майже ровесники.
 
— А скільки вам років?
 
— Сорок. І я пишаюся, що був удостоєний честі показати, що у цієї країни є ми, і ми нікого сюди не пустимо. 
 
— Є люди своєї філософії, а у вас ще влучніша позиція — Фартовий вимірюється Фартовим. 
 
— Можливо, тому що надто багато пощастило за ці три роки. І це навіть не везіння, я не знаю, як його визначити, але часом траплялися моменти, коли доводилося замислюватись, що присутнє, окрім нас, на цій планеті ще щось...
 
— На війні всі вірять у Бога.
 
— Кожний по-різному. У мене був час, коли не хотілося спілкуватися з капеланами. І вони молодці в тому, що розуміли це. І не засуджували, не переконували. Ніхто з хлопців на фронті не каже фрази: «Я не боюся», — і це правда, це факт, немає тих, хто не боїться, з цим просто можна тимчасово змиритися. А його чути, коли те, чого ми боїмося, летить, свистить і пахне, — і цей запах смерті став рідним, як би то не було, запах пороху для нас є запахом смерті з присмаком землі. Особливо коли ти біжиш десь, стрибаєш, падаєш...
 
— Бачила з вами такий телесюжет.
 
— Так, є таке. І ти не знаєш, коли й що на тебе чекає, тому у ці моменти ти щирий, ти справжній. Немає часу для фальші та брехні. Саме життя надає тобі такі умови, де ти не можеш припустити цю фальш, ти не можеш припустити цю брехню, ти не можеш грати, тому що ця гра обернеться вже тим, що ти уявити навіть не можеш, — «дерев’яний макінтош» і зворотного виходу звідти немає. Знову ж таки, приїжджаєш на «велику землю», — інакше це не назвеш,— і бачиш, що у нас — два різні світи, на сто відсотків, хто би мене у чому не переконував, — сприймаєш тут усе зовсiм інакше. 
 
Дуже хочеться, щоб люди почали вірити у те, що є у країні ті, хто йде на війну не через корисливість якусь, а для того, аби щось змінити, адже хочеться жити спокійно, вільно, нормально. Ми не житимемо спокійно, якщо не братимемо участь у тому, щоб зупинити цю чорну страшну біду, яка може дати кореневу систему і розвиватися далі, бо саме ставлення людей, їхня поведінка дає передумови до цього.
 
— Допоки у нас люди не почнуть розуміти, що вони в тилу, а там, де фронт, — там кінець нашого мирного життя.
 
— Та не хочеться ж, щоб люди це розуміли! Ми ж для чого на війну пішли? Щоб вони цього не пізнали ніколи в житті! Щоб матері, дружини та діти ніколи не почули, як лопається скло від ви­буху міни, як осколки літають квартирою, щоб, не дай Боже, у під’їзді не стояв крик через те, що хтось просто там пішов на небеса... Ми для того й на війну пішли, аби люди тут ніколи такого не відчули! 
 
— Український прапор, який розвівався спочатку над Донецьком, а потім над Горлівкою, багатьох переконав: любиш Батьківщину — полюби стократ більше.
 
— Так. Патріотичні вчинки завжди на часі. Мені зателефонували друзі й запитали: «Фарт, у нас є такий движ, робимо?» Кажу: «Чекаю, двері відчинені». Усе, друзі приїхали, привезли, що треба, ми покликали всіх, кого могли, тому що нам хотілося, аби при запуску прапора були присутні ті, хто стоїть по лінії фронту поруч iз нами. Нам удалося Захарченка зачепити.
 
Пам’ятаєте, як сепаратисти стріляли по «броньованих» гелієвих кульках, які несли наш прапор? Найприємнішим було те, що акція принесла користь. Люди в Донецьку заговорили про неї, ми бачили їхню реакцію, хоч і невелику, — а ситуацію реальну в Донецьку я знаю від своїх друзів, які в мене там є, і ми дуже цінуємо деколи їхню допомогу. 
 
— Скільки ви пробули в Авдіївці?
 
— Два роки майже. Ще були Гранітне, Старогнатівка, Волноваський район, Амвросієвку ми застали, Савур-Могилу, довелося брати участь у відбиванні 79-ї аеромобільної бригади разом з іншими бригадами, коли вони потрапили у кільце... Чотири роки життя були призначені не для себе, а для благої мети. І розумієш, що зараз ти звідти йдеш у цивільне життя і будеш наданий собі, а в суспільства не буде нагальної потреби в тобі, — це дуже відрізняється від попереднього життя і неможливо з ним змиритися.

«Ми готові навчати дорослих, дітей, бабусь, дідусів — усіх, кому цікаво жити»

— Тобто є своя сформована місія.
 
— Так. Три роки війни — це зовсім немало. І є бажання зайнятися своєю справою. На жаль, у нас згас рух ДТСААФ, — це теж шматок «совдепії», проте прибираючи її, давайте чимось замінимо все, що приносило користь. Той же ДТСААФ був корисним. Нас, дітей, учили чомусь, — вчили життя, вчили водити автівки, давали якусь підготовку перед армією. Прошу дуже: давайте цю нішу тоді хлопцям, які готові приділяти цьому увагу та навчати інших! І тим хлопцям із «передка», які ненавченими пішли на війну, а повернулися з досвідом і досягненнями.
 
Ось це була б, на мою думку, нормальна народна школа, куди б із великим бажанням приходили дорослі й приводили б iз собою дітей. Мені цікаво, чи навчають дітей жити у школах? Що життя — не тільки ноу-хау, інтернет і ще якісь досягнення. А що існує життя без телефону, без інтернету, життя без сірників, без води, коли ти опинився взагалі в чужому місті без засобів до існування, без друзів i знайомих. У нас, здається мені, про це забули вже... 
 
І ще: час навчати людей на хороших прикладах. Якщо ми не можемо пишатися «слугами народу», то давайте будемо пишатися тими хлопцями, які з’їхалися звідусіль на війну. Може, на війні нам занадто багато хотілося хорошого після цього всього. Саме тому тут нам усе так ріже око. Хоча до війни ми жили, як усі, і не були святими, і до людей спиною оберталися. Але зараз краще себе душа відчуває.
 
Рух, сучасний аналог колишнього ДТСААФ (назву треба вигадати, геть оцю «совдепію» з наших думок), варто поширювати на всю Україну. У нас є група людей, яка готова втілювати цю ідею, ми готові навіть у лісі якийсь табір створити, і навіть жити там готові. Ми готові приймати туди дорослих, дітей, підлітків, бабусь, дідусів — усіх тих, кому цікаво жити, кому хочеться навчатися новому і чимось надихатися. 
 
Хотілося б, щоб до нас приїжджали і допомагали навчати життєвим прикладам той же Мочанов, — він розповідав би молоді, як правильно керувати автомобілем, що крутий водій — це не той, хто форсить на дорозі, а той, хто переживає передовсім за автівку, яка їде збоку, і за пішохода; і той же Вірастюк — він розповів би, що таке спорт і яку шкоду можна завдати собі, якщо ним займатися неправильно. І, я думаю, вони приїжджали би до нас, тому що, наскільки я знаю цих людей, — а це війна нас познайомила, — це досить прості хлопці. Хотілося б навчити молодь, що «понти» — це неправильно, соромно і це ламає усе справжнє.
 
Я вважаю: має знайтися компанія, яка буде готова за цей проект узятися і підтримати нас, бо без підтримки нічого не вийде. У нас є ідея, ми її рік шліфуємо. Це те, що принесе користь усім хлопцям після війни, місце, куди можна буде приїхати і видихнути. Саме видихнути. Приїхав — і потрапив туди, куди хочеш потрапити. Це буде живе спілкування, відкрите для всіх.
 
Є бажання зняти будиночок, і в цьому будиночку, де будемо на ноги вставати, втілити у реальність те, що надумали ми з друзями. Там нас людей двоє-троє точно житиме, а взагалі є команда з п’яти хлопців, з якими пройшли немало, і віримо ми один одному стовідсотково, і розуміємо один одного з півслова. 

«Ми — покоління вулиці»

— Скажіть, чи ви типовий донеччанин чи нетиповий? 
 
— Мені радше за все дав жилку БАМ. Коли півпланети будувало БАМ, мої батьки поїхали туди зі мною. Мені був рік, поїхали на Північ і двадцять років там прожили, до того ж поруч із земляками — там багато було людей iз Донецької області (ми й досі спілкуємося). У 1997 році я повернувся на Батьківщину. Батьки живуть у Донецькій області. Я дуже вдячний батькові за його холодне ставлення до життя, воно мені прищепило самостійне почуття відповідальності, навчило розраховувати на самого себе.
 
Мати у мене — друг, перша довірена особа, з нею я можу поговорити на будь-яку тему. Вона дуже багато пережила, особливо, не буду приховувати, ті ж буремні дев’яності роки, коли все було важко і молодь виховувалась на вулицях. Ми жили вулицею, ми покоління вулиці. Слава Богу, вистачило розуму зберегти гідне життя, адже в основному хлопці нашого покоління або скололися, або їх вбили, або вони потрапили у негідні ситуації. Проте вулиця немало і давала, я у сьомому класі покинув школу і пішов працювати.
 
З сьомого класу заробляв гроші, оскільки це були якраз ті часи, коли батькам не платили зарплат на державних підприємствах, державі було відверто наплювати, як живуть люди. Так що не Росії вчити, як ставитися до народу, нації — ми їхню «любов до народу» на собі відчули, і шрамів залишилося немало... Мої батьки — українці. Народилися всі в Донецьку, і мама, і батько, і бабусі-дідусі, чим я пишаюся, і для мене це становить основу справжнього життя, тому що ми не маємо права те, що належить нам, дякуючи Богу, комусь віддавати.

«Круто, коли чоловіча команда вміє читати один одного»

— Вояки на фронті одночасно воюють із сірістю у мирному житті. 
 
— Люди повинні жити для блага людей. Небесна сотня дала велику здорову душу країні своїй і кожному з нас. А те, що це майбутнє на даний момент не збігається з реальністю, майже за чотири роки, то це поки що біда наша, наша проблема і провина. Тому що ми це поки що не довели до логічного кінця. Але будемо доводити. У нас хороші вчинки мало стали висвітлювати. У нас війна — третій-четвертий план, другий сюжет, назвемо це так. Перші сюжети у нас інші. Та поки йде війна, першим сюжетом у новинах принципово має показуватися те, що там відбувається.
 
Ми повинні говорити правду про цю війну, оскільки правда на нашому боці і є такою, що ми не ганьбимо нашу націю, ми не порушуємо ніяких конвенцій, ми намагаємось, хоч як би нам хотілося поводитися навпаки, не реагувати на ворожу стрілянину, на їхні бомбардування. Але ми хочемо, щоб була відповідність і стосовно нас. Одна людина з 58-ї бригади, яку я дуже поважаю, ми були разом у Авдіївці, наші хлопці пліч-о-пліч iз ними стояли, сказала грандіозно красиву фразу: «Ми Батьківщину любимо по-справжньому, але ми хочемо, щоб Батьківщина нас так само любила в особі держави, важелів Батьківщини, які нами кермують, дають потік напряму віри: у кого вірити, у кого не вірити». Ми вже всі настільки заплуталися...
 
Я чесно кажу: зараз, не дай Боже, вибори, а Бог його знає, за кого голосувати... Нібито є окремі особистості, за яких хотів би проголосувати, — а як же цілий партійний рух, там і лайна буде достобіса, а вигрібати народу. Ми стомилися цю гречку сортувати. Хочеться, щоб усе було по-справжньому. А такі люди є, не все втрачено. Відсів усе-таки відбувся. Війна відсів показала. Війна навіть показала, хто досі носить маску добра та віри і поводить себе так, неначебто він усіх нас розуміє, сприймає, обійняти усіх хоче, увесь «передок», і від А до Я — усі регіони, стражденні області, а потім на нього поглянеш з іншого боку, придивишся поближче, — то краще би і не придивлявся... Та нічого, сірість — вона піде з нашого життя. 
 
— А як вийшло, що ви, боєць, оформлені у батальйоні як слюсар 1-го розряду?
 
— Коли я прийшов до батальйону, був саме перехідний момент, коли подали всі документи, і мені довелося проходити усю спецперевірку. Ми тоді узяли на себе таку ношу, що не кожна людина ризикне. Тоді ми і не замислювались, наскільки по-дорослому це все проходило. Багато є що згадати, а в голові холоне від певних моментів. Після звільнення мені у документах так і напишуть «слюсар 1-го розряду», я не бойова одиниця документально.
 
Тоді ж перехід пішов iз міліції в поліцію і набір штату був закритий у батальйоні, і поки все це пройшло, поки все перездали, більше року минуло, а я вже півтора року прослужив. І перший час у мене не було абсолютно ніякої зарплатні, я був просто волонтером-добровольцем, виконував «свої людські обов’язки», перебував у зоні АТО, маючи у розпорядженні останню сторіночку свого паспорта, де вказано, що я як громадянин України безпосередньо зобов’язаний боронити цілісність своєї країни. 
 
— Але ж ви від початку вбивали ворогів.
 
— Про це істина замовчує. Я вбивав усіх своїми помислами,своїм духом і своїм поглядом, хай це буде так. Наскільки я приніс користь і наскільки в мені були упевненими хлопці-бійці, з ким я служив, — це вже цінувати реально їм. 
 
— А бойові нагороди є у вас?
 
— Ні. Є у мене тільки заохочувальні значки, так назвемо, це те, у чому відзначили мене друзі, ті, що йшли зі мною пліч-о-пліч, це волонтери-друзі, це угорська громада нагородила, — нас возили до Угорщини, я вперше побував за кордоном, — там нас нагороджувала президент Світового конгресу українців, там нас дуже добре зустріли, вражень стільки залишилося...
Статус — воно й насправді значення не має. Не потрібні мені ці медалі — Бог з ним, ми знали, що робимо. Так, неприємно, так, є осад у душі, я не буду вдавати, що для мене немає значення, що не відзначили якимось чином якесь моє досягнення... Але вдавати з себе ображеного не буду. 
 
У період, коли міліція переходила в поліцію, ми там приносили користь, і ми там про це навіть не думали, чесно. По-перше, сам винен у тому, що треба було телефонувати і наполягати, переконувати, що хочу бути легальним вояком, а не простим партизаном-добровольцем, волонтером, — «визначайте мене, як хочете», так я їм і говорив. Я йшов не по зарплатню. Але коли ми віддаємо себе з головою біді, для чого існує адміністративний ресурс, хіба не для того, щоб перейматися проблемами людей? Окрім нашого Німця, у нас цим ніхто не переймався.
 
Я пишаюся ротою Німця. Людина зуміла підібрати настільки підходящих за характером вояків, що ми були і є різними, але навіть коли були роздратованими один на одного, ніколи не продовжували неправильної поведінки. Ми робили паузу, а потім із розумінням підходили по-іншому до цього питання. І це реально круто, коли чоловіча команда вміє ось так добре читати один одного. І це «круто» зробив Німець. Добро працює!
 
Офіційно у слюсаря 1-го розряду десь майже рік була зарплатня від 4 до 5 тисяч гривень на місяць. Це без бойових, бо ми не є бойовою одиницею. І у нас немає у законі можливості, щоб отримати мені УБД, щоб мої батьки відчували, що їхній син робить щось справжнє, щоб до них якесь інше було ставлення.

«Ми можемо набагато більше, аніж собі уявляємо»

— Зі скількох видів зброї ви стріляєте?
 
— Стріляю чи можу стрельнути? Із чого доведеться, із того і вистрелю, чесно кажучи. Мозок вмикається, ти інтуїтивно робиш те, чого до цього не знав. Дивишся на ближнього і робиш так у реальності, щоб тобі не було соромно перед ним потім, що ти здрейфив і тобі стало страшно. Нам по сорок років, там же пацани поруч, а як я почуватимусь, якщо мені стане страшно, я злякаюсь, а пацан, який мені у племінники годиться, таке зачебучить, що я потім буду себе усе життя неповноцінно відчувати. З усього, з чого можна, і стрельну. І заведемо, і поїдемо на чому треба, може, навіть і злетимо, якщо, не дай Боже, доведеться. 
 
— Бойових поранень не маєте?
 
— Ні. Можна припустити контузії. Живий, здоровий, усе нормально. За станом здоров’я став почуватися навіть краще, аніж до війни, тому що розуміння того, що ти фізично маєш бути готовий до всього, війна прищепила. І спасибі тому ж «Київ-1», тому що я зміг переступити межу і зрозуміти, що можемо набагато більше, аніж собі уявляємо, — і в житті взагалі, і в плані виживання, і щодо фізичних зусиль та подолання страху. Ми здатні, знаючи, що зараз можемо загинути, зі спокійною душею і ні грама не нервуючи, продовжувати робити свою справу. Для мене важливим є те, що дуже багато з’явилося справжніх друзів. 
 
Ми зобов’язані впливати на оточуючих: давайте, хлопці, подивимося правді в очі, давайте побудемо хоч би два-три дні на тиждень справжніми, щирими, давайте хоча би раз на день зробимо добро. Добро працює! І хоча ми відходимо зараз на цивільне життя, я завжди допомагав війську, я завжди допомагатиму йому, і моя самостійність буде поділятися на дві частини у житті — поки буде ця біда, половина мого життя буде присвячена подоланню цієї біди. А другу половину будемо реалізовувати там, де ми будемо потрібні.