Доброволець спішить на допомогу: як активісти допомагають хворим у прифронтовій зоні

Жителі Донбасу, які перебувають на підконтрольній російським терористам території, не живуть, а виживають, проте сил щось змінити не мають.

 

 

Надто велике ярмо на них накладено, хоча варто зазначити, що у цю пастку вони потрапили самі.

 

 

І, за великим рахунком, уся причина їхніх негараздів — це нездатність об’єктивно думати, не піддаючись маніпуляціям російської пропаганди та тягареві стереотипів iз минулого про «братній народ і дружбу».

 

 

Що стосується жителів територiї Донбасу, підконтрольної українським військовим, то тут ситуація теж не з найкращих.

 

 

Люди сидять без роботи, підприємства не працюють.

 

Особливо це стосується людей, які живуть поблизу лінії розмежування. 

 

Візьмемо для прикладу селище Первомайське, що за три кілометри від Донецька.

 

Люди тут живуть за рахунок пенсій, гуманітарної допомоги, своїх присадибних ділянок.

 

Лише кілька мешканців працюють у бюджетних установах: сільській раді, клубі, фельдшерському пункті. Здається, що тут дивного?

 

Типова ситуація, як і в мирній частині країни. Проте є одне «але». У мешканців прифронтових територій зовсім немає вибору.

 

Вони не мають змоги піти на схід чи захід, адже тут прожили усе життя. Та й нікуди їм іти. Ці люди стали заручниками ситуації.

 

У тилу ще ремонтують дороги, ходять автобуси, працюють лікарі, які готові прийти на допомогу. На Донбасі геть протилежна картина. 

 

Усі більш-менш великі медичні центри чи державні установи розташовані у Мар’їнці, Селидовому, Покровську, тій же Авдіївці.

 

Людям, які живуть за тридцять кілометрів від них, дістатись туди практично нереально. Немає сполучення транспортного, дорожнього.

 

Щоб найняти автомобіль, ніяких грошей не вистачить. Вони просто ізольовані й стали заручниками ситуації, яка поступово погіршується.

 

Люди помирають від серцево-судинних болячок, захворювань нирок, печінки, щитовидної залози й інших.

 

Ситуацію намагаються виправити громадські організації, та результати поки що невтішні.

 

Одними з тих, кому справді не байдужі люди, хто не ділить українців на західних і східних, є Андрій Білоног.

 

Це відомий волонтер, боєць-доброволець, який свого часу був частинкою Французького легіону.

 

Воював у Пісках, Мар’їнці. Вже тоді він співпрацював iз місцевими військовими медиками. Через своїх знайомих діставав дорогі ліки, які були потрібні для хворих бійців. Минув час, він постійно зіштовхувався на передовій і прифронтових селах iз відсутністю медицини або її низькою якістю. І вирішив боротися з цим явищем по-своєму.

 

— Я сам медик за професією, і мені серце крається, коли я бачу в селах біля Авдiївки, Пісків населення, якому вкрай потрібна медична допомога. А її немає. Тут подекуди працюють місцеві фельдшери, проте що вони можуть зробити, коли в людей — виразка шлунка, серцево-судинні захворювання, інші болячки? Таких людей потрібно везти у Покровськ чи Курахове. Хворі не мають за що купити ліки.

 

Тому і сидять удома, приймають різні трави і таблетки, які просто трохи полегшують симптоми хвороби. Бувають випадки, коли прифронтові села обстрілюють. Люди дзвонять у «швидку», а вона не їде. Лікарі бояться за своє життя. І таких аспектів безліч. Тому я вирішив створити організацію «МедЕкс», яка б за можливості надавала вузькопрофільну допомогу жителям», — розказує Андрій. 

 

«Спочатку було важко. Ліків немає, персоналу теж, — продовжує розповідь. — Потроху почав все збирати докупи. Знайшлися люди, які вирішили допомогти, повірили у мене. І процес пішов. Ігор Ященко, волонтер із Запоріжжя, який займається аналогічним медичним проектом, лікує зуби безплатно усім солдатам на війні. Допоміг з автомобілем. Волонтери з Італії та інших країн Європи почали присилати ліки, обладнання. Громадські активісти Раїса Шматко та Віктор Крівель допомагали технічним медичним обладнанням.

 

Віктор Крівель, будучи в Дніпрі, всіляко агітує місцеве населення, щоб не чекало, що влада зробить країну сильнішою. Самим потрібно вливатись у лави борців. Відновлювати інфраструктуру Донецької та Луганської областей. Дитячі садочки, дороги. Щоб жителі тимчасово окупованих територій мали можливість побачити добробут і повстати проти російського окупанта. І таких людей багато, просто десятки, сотні. Усі вони вірять у започатковану справу. Їм небайдужа доля людей, які перебувають на Донбасі».

 

Ні для кого не є секретом, що смертність у так званій зоні АТО серед мирного населення катастрофічна, розповідає Віктор Крівель.

 

Вона в десятки разів перевищує аналогічні показники в мирній Україні.

 

«Ми викликаємо лікарів iз мирної частини країни, які працюють саме по цих вузьких профілях, тобто кардіологів, ортопедів, невропатологів, терапевтів. Усі вони з лікарською ліцензією, великим досвідом роботи. Місцеві лікарі всі виїхали з прифронтових територій. Вони бояться за своє життя. Та й мізерні зарплати не притягують», — каже Віктор.

 

Завдання представників «Мед­Ексу» — забезпечити лікарів усім необхідним для роботи: ліки, транспорт, їжа, умови перебування.

 

Їдуть допомагати свідомі патріоти, які не отримують за це коштів, а просто допомагають людям, військовим. 

 

Ганна Степанівна, яка не хоче називати прізвище, розповідає: «Живу за кілька кілометрів від Донецька і самої лінії вогню. Це майже закрита зона. Автобуси тільки двічі на тиждень приїж­джають із Селидового. Щоб в інший час доїхати, потрібно наймати автомобіль. Це коштує дуже дорого. Ліки — ще більше. Що робити в такому випадку? Вмирати? Ці хлопчики привезуть лікарів до нас, дадуть частину ліків. Ще й одяг вживаний роздають. Звичайно, що ми раді цьому...» 

 

Виручають «медексівці» і військових. «На передовій є військові медики, які можуть рану перев’язати, при застуді допомогти. Та на більше їх не вистачає, — констатує Віктор Крівель. — Що стосується госпіталю, то туди не всі йдуть, тільки коли вже критична ситуація.

 

Хлопці бояться, що їх госпіталізують або взагалі демобілізують. Адже багато хто з них при мобілізації сказав неправду про свій стан здоров’я. Грижі, проблеми з суглобами, ті ж серцеві болячки. Тому вони радо ідуть на контакт iз нашими лікарями. Тим більше що ніхто їм не нав’язує лікування».