...Напередодні нового 1971 року в зимову темінь вийшла Алла Горська — художниця, одна з натхненниць шістдесятників — і не повернулась. Через декілька днів її знайшли зарубаною.
У якомусь темному льоху, за містом. Кримінальна справа почала набухати від брудних фантасмагорій радянських слідчих.
Це було продумано-подвійне убивство: фізичне знищення і спроба осквернити божественну суть.
Ту, яка вільно, закинувши нога на ногу, пахкала сигареткою на Володимирській і цим страшенно дратувала кадебістів.
Ту, яка приїжджала в Мордовію до перших постхрущовських в’язнів.Ту, яка була самим Життям.
На похованні друзі увінчали Горську короною з червленого гілля калини і до свого зимового одягу прикріпили китички — ніби краплі невинно пролитої крові.
Це моторошне брутальне вбивство, учинене руками КДБ, вимагало української символіки. Не прикраси, а чистого образу, який має закарбуватися в пам’ять.
Потім були відома картина Опанаса Заливахи і вірш Стуса «Ярій, душе. Ярій, а не ридай». Алла Горська стала символом.
У романі Степана Процюка «Травам не можна помирати», який вийшов у видадавництві «Легенда» цьогоріч, вся наша історія поневолення переломлюється через образ Жінки. Безкровне тіло матері скрадається вулицями столиці і заглядає у вікна.
Там колишні сільські хлоп’ятка й дівчатка, а сьогодні ситі й літеплі інженери, лікарі, вчителі. У 33-му мати віддала їм останню краплю молока, а коли його не стало, то годувала дітей власною кров’ю. Кров’ю 33-го року.
І ці нещасні підранки епохи прагнуть забути смертельне приниження голодом. Заодно свою маму і свою мову, як страшний сон.
...70-ті у Києві і 70-ті в провінції, на кшталт Дубна чи Полтави, — різниця невелика. І Київ, і Полтава дихали спорідненою провінційністю. А ще — добрячими випарами алкоголю, наче цими випарами добрий радянський люд намагався щось витіснити, затиснути у підсвідоме.
...Пам’ятаю як ще маленькою ходила в кіно і там часто, перед фільмом, запускали антиалкогольну короткометражку.
Якусь грубо збиту сатиру. І в романі «Травам не можна помирати» доблесні радянські дружинники «підмітають» київські вулиці від п’яничок.
В основному — робочого люду, який, покинувши сільську стріху, активно ставав до бетономішалок, цегельних нош і заповнював вулики-гуртожитки.
Там буйно квітнув суржик, який або розщеплювався, як гоголівська душа, або схилявся до чистоти російської.
«Лебеді материнства» покинули край. Образ матері у Степана Процюка — це образ сакральної жертви. У жертви немає сили. Вона не може змусити своїх дітей любити себе.
Заповіт «можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину» гусне в порожнечі фізіологічного серця. І тільки мати не втрачає віри.
Тільки мати бачить насподі порожнечі невидиму жаринку-іскру.
До героїв роману «Травам не можна помирати» приходять ті жінки, які здатні їх розбудити. До сліпо-глухонімих гречкосіїв не приходить Жінка-воїн із срібним півмісяцем у вухах.
Вони не спроможні її побачити. Приходить Мати. І щемко, зі страшним солодом нагадує про провину. Не педагогічно? Це ще м’який варіант. Гірше, коли не приходить. Тоді ти — мертвий.
А так є надія, що хтось із роду «гречкосіїв» може стати травою... Як хлопченя, кость од кості радянських батьків, що випадково мазнуло краєм ока сцену самоспалення Василя Макуха Гірника на київській вулиці й почуло: «Слава Україні!».
Жінка зi срібним півмісяцем у вухах приходить до лицарів. Вони ще не знають, хто вони є, та Жінка-воїн знає. Шлях, на який вона вказує, часто веде до загибелі. Але воїн — це доля.
Інколи приходять жінки-омани. Як прийшла до Миколи Комарницького. Зродивши у своїй душі шизофренічну реальність, він притягнув до себе таку жінку-перевертня.
...Хто приходив до Івана Світличного, Валерія Марченка, Олекси Тихого, Василя Стуса, Олександра Охрімовича?..
...Іван Миколайчук титанічно пручався смерті. Тому його образи на екрані такі живі. Але вони дались митцеві важкою ціною.
Хтось пам’ятає — «пане, на вас сіла муха», хтось — інше з його життя. Мені ж прикипіла давня розповідь письменника Євгена Пашковського. Коли він, молодий, та режисер Михайло Саченко прийшли провідати передсмертного Миколайчука до лікарні.
Ну і принесли із собою подарунок — горілку. Водяру. А Миколайчук подивився на них і сказав тихо, без докору: «Е, хлопці, не цього я від вас чекав».
Марних зустрічей не буває. Хтось віддає, а хтось бере, всотує, аби потім знову віддати. Ми не знаємо, коли і як «проростає» слово-зустріч.
У романі «Травам не можна помирати» маємо панорамне й образне тло добра і зла радянських сімдесятих. Воно страшне у Процюка. Він — майстер макабричного полотна.
Страшні картини радянської дійсності у психічних лікарнях, що їх використовували для приборкування дисидентів. Страшна деградація душі покутського селянина. Страшна у своїй сповільненій неминучості.
Проте реальність страшніша за літературу. У Процюка кордони добра і зла чітко означені. Добро — нагороджене, бо назване. А зло — покаране. Бо також назване.
В реальності кордони добра і зла відкриті. В реальності Лазар Каганович, один з організаторів Голодомору, прожив понад 90 років. Добре їв, м’яко спав, «різався» в доміно у вічні хвилини дозвілля. Я не знаю, що ворушилось у його підсохлих горішках мозку. Явно не покаяння. Радше класичне: «Какуюстранупросралі...»
Уляна ГЛІБЧУК,
письменниця, журналістка
