Не хочу я писати до 140-річчя чи до 85-річчя, чи ще якогось «річчя». Чому маю згадувати Лесю Українку лише тоді, коли підходить якась дата?...
Все це бридко, пахне нафталіном минулої епохи, занадто статичної та офіційної у своїх проявах.
А можливо, саме сьогодні хтось захоче не зважати на дощ за вікном і, огорнувшись теплою ковдрою, перечитати «Одержиму»...
Зануритись у жіночу душу та в справжнє, неприкрите умовностями жертовне кохання... Чи передивитись «Лісову пісню», чи просто перечитати її біографію, чи от, як я зараз, написати щось про НЕЇ.
Час новий вимагає мати власну думку та волю в голові, ні — не вітер, ВОЛЮ. Тобто — свободу. Навіть точніше — це завжди актуально, але колишня епоха дозволу на вольності не давала, а зараз ця воля є.
Так чому знову і знову ходити цими колами пекла, змушуючи себе робити щось з-під палиці, яку ж самі собі над головою і вішаємо?
Внутрішня свобода — це незаперечна розкіш, яку не кожен може собі дозволити. Таку, як мала її Леся Українка. Внутрішньо незалежна та впевнена у тому, що робить.
Як і її Касандра, вона своїми творами промовляла нам правду. А хто її любить, ту правду?... Тому, скинувши порох плісняви минулих правил та вибачившись перед Лесею, хочу писати про неї, про її дивовижну родину.
Щоб усі навколо теж замислились, що вона ж була просто ЛЮДИНОЮ. Але якою? Такою, як має бути людина, з тими метафізичними наповненнями, що завжди приписують людині філософи.
Так — неймовірною, так — геніально талановитою, так — не такою, як усі.
Та все ж боліло їй. І від тієї хвороби боліло. І від нерозділеного кохання боліло. І раділа вона. І насолоджувалась природою рідного краю. Все, як ми.
Тільки ось не всім дано стати, як Лесі, справжньою... неймовірно саможертовно доброю та сміливою, щоб обирати свій шлях, навіть наперекір ще сильнішій за неї матері.
Кожного разу, коли берусь писати щось про Косачів чи про Лесю Українку, — згадую, що вона б цього не схвалила... Не хотіла вона, щоб відома була її біографія, вже не кажучи про її інтимний бік.
Саме тому її інтимна лірика не була надрукована за її життя, а вийшли вірші в світ друком мало не через 50 років після їх написання, а це ж творчість ... (Не особисті листи, не факти з особистого життя).
Та все ж роблю ці дописи, бо хочу, щоб для всіх «вийшла Леся з ікони» чи то «злізла» з якогось мармурового постаменту, куди її загнали і наказали бути небожителькою.
А вона ж була не така. Ніхто за життя не смів її туди загнати, поставити в якісь межі, закувати стереотипами чи змусити діяти не по своїй волі. Вона була ЖИВА і ВІЛЬНА.
Невимовно сильна духом та слабка тілом. Людина, що з дитинства зазнала страшенного фізичного болю (та ніколи не скаржилась)!
Опікувалася здоров’ям інших, починаючи від дитинства, коли лікувала бідних селянських дітей, коли лікувала від дифтерії рідну сестру Ізидору (та вилікувала!), коли була поряд iз Сергієм Мержинським перед його смертю та розуміла, що може заразитись туберкульозом (і не боялась)... Заразилась.
Пережила його смерть та своє розуміння того, що він її і не любив. Урятувала майбутнього чоловіка Климента Квітку, змусивши переїхати в більш сприятливий для нього клімат. І все це — будучи хворою.
Три види туберкульозу давили її: туберкульоз кісток та легень був подоланий! (Неймовірно на той час). Та все ж туберкульоз нирок став вироком.
Вона жила з гаслом: «Що має бути — те буде»! Ніби сама вона промовляла словами Мавки, котрій кинули: «Божевільна! — Вільна, я вільна!» ...
Вільна від якихось стереотипів та суспільної думки, сильна — щоб мати власну, не нав’язану ніким; вільна робите те, що вважала правильним.
Чим більше заглиблюєшся в особистість Лесі Українки, тим усе сильнішим стає захоплення нею.
Так, щоб стати Лесею Українкою, вона мала всі умови. Кошти батька, а що не кажіть, щоб людина могла присвятити себе творчості, то вона має не затуманювати свій мозок дрібницями, як то — а де сьогодні взяти хліба? (Доки батько був живий, так і було). Неймовірну матір.
Розуміння феномена цієї жінки — Олени Пчілки, як по мені, і досі ще не набуло такого розмаху, як він того заслуговує.
Хоч як би там було, але вона зробила все, щоб Леся Українка відбулася в історії нашої країни.
Дивовижну родину, бо справді когось iз Косачів чи Драгоманових назвати простою сірою пересічною людиною неможливо.
Відповідне оточення, що, знову ж таки, створили її батьки для своїх дітей. Вони створили навколо них культурний простір, що дозволив розвиватись їхній думці.
Дивовижно, але Старицький, Лисенко, Красицький, Труш, Грицько Григоренко, Франко (чи варто продовжувати безкінечний список) — були просто друзями.
Щоб стати Лесею Українкою, вона отримала від долі вдосталь болю, фізичного, що загнав у ліжко, «скував липкими кайданами» та ... дав час учитись...
Вона мала блискучу домашню освіту: понад 10 іноземних мов та шалена ерудиція в історичних подіях.
Так, та сама хвороба забрала у нашої країни, можливо, першу жінку-композитора та художника-мариніста, адже вона любила малювати море...
А з іншого боку, Леся Українка змогла кинути всю силу свого генія в літературу, не забуваючи мислити музичними образами та писати мариністичні цикли поезій.
Дала невблаганна доля і нерозділене кохання, біль від усвідомлення цього помножила на ЙОГО смерть. Хіба ще щось потрібно, щоб народився драматург?..
Сама історична епоха вимагала бути сильною духом — ось-ось станеться революція, що змусить коло історії зробити новий оберт.
Леся, що читала Маркса і Енгельса в оригіналі, не визнала ці твори новою Біблією, адже багато чого потрібно було приймати на віру, а це було не про неї. Знову і тут не йде вона за «модою» — є своя думка.
Ось так: склалися зорі на небі в потрібну комбінацію, зробили передумови на грішній землі — народилася Лариса Косач, що виліпила з себе титанічним трудом Лесю Українку. Лесю — генія.
Але й жінку. Але й людину. І як би не хотіла того Леся Українка, та все ж знання та намагання зрозуміти її життя надихають.
Звичайно, тут важко позбутись суб’єктивізму і навіть, певною мірою, додумування. Але все ж є відомі нам факти (що справді були реальністю) про цю сильну жінку та її непросте життя, що дозволяють про віхи біографії стверджувати як про незаперечну дійсність.
Валерія ОНОПРІЙЧУК,
директор Музею родини Косачів
м. Новоград-Волинський
