Режисер і сценарист Заза Буадзе: У кiно прийшов iз лiтератури

— Заза, чому вирішили стати кінорежисером, кардинально змінивши свою долю? Адже закінчували Тбіліський державний університет, факультет сходознавства за спеціальністю «Іранська філологія. Персидська мова та література», й володієте кількома мовами. Та й батьки професійно не мали ніякого стосунку до кіно й театрального мистецтва.

 

— У кіно приходять різними шляхами, зокрема я прийшов із літератури. Завжди писав, і був час, коли мріяв стати романістом. Але в якийсь момент зрозумів, що розповідати історії — це моя професія й те головне, що я хочу робити в житті. Також зрозумів, що кіно дає саме ті інструменти, котрі мені зручні й через які мені подобається саме так розповідати. Загалом вважаю, що у своїй професії я — оповідач, і це є суть того, що я роблю: розповідати історії тим інструментарієм, які мені надає кіно. 

 

Незважаючи на те, що кіно — мистецтво колективне, є деяка закономірність: коли фільм готовий, і не важливо, чи він вийшов хорошим, чи поганим, — це завжди деяка проекція особистості режисера — його темпераменту, ритму, характеру, харизми (чи її відсутності), така собі таємниця кінематографа.

 

Тож як режисер — розповідаю історію. І немає значення, знімаю кіно за своїм чи чужим сценарієм. У французькій мові режисер — це реалізатор, тобто можна сказати, що йдеться про людину, яка реалізує задум, який до того існував лише на папері. Так чи інакше — це та людина, яка відповідає за кінцевий продукт, за фільм у цілому!

 

— Ви мали змогу навчатися за кордоном. Розкажіть.

 

— Так, після Тбіліського держуніверситету згодом (у 1987 році) поступив у Москві на Вищі курси режисерів та сценаристів. Якби тоді було стільки можливостей, як зараз, то, звичайно ж, краще поїхав би до Праги, чи Лондона, чи Нью-Йорка... Але я не жалкую про це, бо то був теж досвід, тим паче мені повезло з прекрасними вчителями, такими, як Сергій Соловйов — він був моїм наставником; потім я навіть працював у нього асистентом.

 

І в той час це була найкраща, унікальна кіношкола, бо нас ще вчили такі видатні майстри, як кінорежисер, сценарист Олександр Мітта, польський режисер Анджей Вайда, а окремі курси читали Лев Гумільов і знаменитий філософ Мераб Мамардашвілі. Зараз, якщо вірити чуткам, на цих курсах уже не те...

 

Потім були 1990-ті... Дещо пізніше отримав стипендію міністерства культури Німеччини від відомого фонду Nipkow program i поїхав у 2002 році до Берліна. Саме там відбулося моє повернення в кіно, адже в 1990-х усе обвалилося i був абсолютний колапс у «пострадянській» кіноіндустрії. 

 

— Тодi вам стало в нагоді знання мов?

 

— (Сміється). Персидська ні, а от англійська — так, тим паче що в кіносередовищі основною є саме ця мова. А в 2009 році потрапив до Середземноморського кіноінституту в Греції. І це стало можливим, знову ж таки, завдяки Німеччині, бо перший проект, який я там реалізував у 2008 році, — фільм «Абсурдистан» (який об’їздив увесь світ), у якому був сценаристом. І, починаючи саме з цього фільму, я тричі з проектами проходив сценарну май­стерню Середземноморського кіноінституту.

 

Один із них, де я і сценарист, і режисер, ще не реалізовано («Кохання вбивці»), а інший, де я автор сценарію ­(«Незвичайний грецький похорон у Карпатах») — переможець 9-го конкурсу Держкіно, котрий, надіюсь, у наступному році буде реалізовано й стане першою офіційною кінопродукцією тандему Греція—Україна, де грецька сторона має профінансувати 51 % витрат. У цій картині головну роль має зіграти Богдан Бенюк.

 

Узагалі, ця кіномайстерня у Греції — унікальна, вона одна з найкращих в Європі, поряд із Туринською лабораторією. Щороку по всій Європі набирається близько 20 проектів, і весь рік триває робота над ними. І щоразу мені дуже сильно везло, тому що моїми кураторами (керівниками проектів) були знамениті люди — професори Колумбійського університету, й це була для мене велика школа. 

 

В Україну приїхав на місяць, а залишився назавжди

 

— Що підштовхнуло вас у 2007 році переїхати до України?

 

— Так розпорядилася доля. У Берліні я познайомився з українським режисером Тарасом Томенком — він запропонував написати для мене сценарій. Ми довго працювали з ним. Бо тривалий час не міг працювати над його сценарієм, адже паралельно мене покликали в Грузію знімати серіал: саме в той час там уперше була організована телефабрика — це було дуже цікаво, але з часом вона, на жаль, закрилася.

 

Тож, скориставшись «вікном» у моїй роботі, Тарас запросив на місяць в Україну, аби «добити» наш спільний задум. І за цей місяць я тут познайомився з продюсером, який запропонував зняти телефільм «Гроші для доньки». Замовникам сподобалася моя робота, й мені запропонували написати сценарій і бути режисером — так з’явився наступний телефільм «Червоний лотос».

 

Якось i не помітив, як пустив в Україні коріння. (Сміється). І хоча громадянство в мене грузинське, але я резидент України. Ще й устиг стати членом Союзу кінематографістів України, тож по факту — я український режисер, і тепер тут мій дім.

 

До слова, режисером-сценаристом став у своєму першому повнометражному фільмі «Стіна» (за твором Жан-Поля Сартра), який знімав ще у Грузії, потім були телефільми, зокрема — «Сонцеколо», й короткометражка, яку профінансувало Держкіно, «І Бог зробив крок у порожнечу».

 

— «Кохання вбивці» — цікавий проект про вбивцю Бандери, агента КДБ Сташинського. Фільм ви планували зняти ще в 2012 році, залучивши голлівудських зірок. Чому така тривала затримка, можливо, відсутнє фінансування?

 

— Ця історія ще чекає свого часу й не через кошти. Одна з причин, чому вирішив відкласти зйомки, — маю завершити два мої режисерські фільми. У 10-му конкурсі Держ­кіно, що відбувся в травні, я переміг із двома проектами: до першого («Червоний. Без лінії фронту»), надіюсь цієї осені почати підготовку, а зйомки так точно розпочнуться не раніше наступного року. Це буде дотабірна історія «Червоного».

 

А загалом — задумана трилогія, фільм «Червоний» знято за третьою частиною однойменного роману Андрія Кокотюхи. І в цьому розумінні фільм повторив долю книги, бо Андрій написав спершу цю главу i не збирався писати про дотабірні події. А третю частину цієї кіноепопеї ми лише зараз почали розробляти — вона не має літературної першооснови, й це буде дуже оригінальна історія.

 

Щоправда, жоден контракт ще не підписано (на цьогорічному конкурсі перемогло більше 70 проектів), але сподiваюсь, що скоро їх підпишуть, і як тільки-но це станеться, ми готові знімати, адже вже пригледіли локації у Львові й на Волині.

 

Нагадаю, що весь цикл роботи над фільмом «Червоний» зайняв рік, що є гарним показником: знiмальний період тривав три місяці, й у наших умовах це немало, бо 45 знiмальних днів не кожен може собі дозволити. Фільм обійшовся у двадцять мільйонів гривень, із яких половину виділило Держкіно. 

— Одеська кіностудія була в занепаді до того, як взяла участь у вашому проекті?

 

— Так, сподiваюсь, що вони «піднялися», тим паче що після «Червоного» продюсерський центр «ІнсайтМедіа» зняв там ще один проект, а просто зараз ідуть зйомки іншого великого, серйозного історичного фільму. До кризи українське кіно й так було в занепаді, а в 2014 році кіногалузь ще більше обвалилася. І якби мені хтось тоді сказав, що через три роки в нас почнеться розквіт української кіноіндустрії й відбудеться неймовірний прогрес, я би не повірив.

 

Судіть самі: 24 серпня вийшов «Червоний», розпочавши низку показів вітчизняних фільмів, адже до грудня 2017 року в прокат вийде загалом... 13 стрічок, створених при підтримці Держкіно i знятих за останні три роки! Революцією було те, що на цей рік на створення та розповсюдження національних фільмів держава виділила 500 мільйонів гривень!

 

— За якими принципами держава фiнансує, можливо, є якісь пріоритети?

 

— Фінансування відбувається по-різному: дебюти, дитяче кіно держава фінансує стовідсотково, а в інших випадках на фільм виділяють не більше половини його вартості. Але скоро ситуація зміниться в кращий бік — після того як один із законів про кіно влітку був прийнятий і підписаний Президентом.

 

Щоправда, він ще не запрацював, бо для цього парламент має прийняти з півсотні нормативних актів. І ця бюрократична робота зараз триває, а Пилип Іллєнко як голова Держкіно намагається прискорити цей процес. Так-от, згідно з новим законом, державна частка фінансування фільмів передбачає вже... 80%!

 

На 2018 рік була заявка на 2,2 млрд. гривень, але на кіноіндустрію виділять лише 520 млн. гривень, а це значить, що отого ривка, на який ми сподівалися в кіновиробництві, не буде як мінімум ще рік! Зазвичай в Україні конкурсний відбір кінопроектів проводять двічі на рік (взимку й навесні), але наразі зимовий конкурс навряд чи відбудеться, бо з таким бюджетом сенсу в ньому немає. 

 

— Для показу фільмів потрібні кінотеатри. Чи достатня кількість сучасних кінозалів в Україні?

 

— Їх ганебно мало! По всій Україні лише 400 екранів: маю на увазі таку кількість кінотеатрів, їх набагато менше, адже в деяких кінотеатрах є по 10 екранів. Наприклад, у тій же Польщі їх близько двох тисяч. І оця нова програма й план на наступний рік передбачали ще й це: Держкіно планувало фінансувати в селах та маленьких містечках відкриття кінозалів, проте цього не буде зроблено найближчим часом. 

 

— Нещодавно ви завершили зйомки фільму «Позивний «Бандерас». Про що він, хто знімався?

 

— Так, днями я завершив його монтаж. Це військовий детектив: дія фільму відбувається протягом трьох днів у вересні 2014 року — це саме ті дні, коли в Мінську відбуваються мирні переговори. У цей час на фронті затишшя, але проросійський диверсант готує диверсію. А наші герої — військові контррозвідники — повинні встигнути, виявивши «крота-диверсанта», аби завадити його намірам — зірвати переговори й обвинуватити в усьому українську сторону.

 

У зйомках, крім артистів, брало участь дуже багато реальних бійців із 57-ї мотопіхотної бригади, яка надавала нам ще й військову техніку. Має бути досить реалістична картина, адже як бійці приїжджали до нас на зйомки з фронтовим запахом, зброєю й у запиленому обмундируванні, так їх і знімали. Одразу після зйомок ці хлопці знову вирушали на фронт, в Авдіївку...

 

Знімали ми його два місяці (травень-червень) в Одеській і Херсонській областях та трохи в Києві й поблизу нього. Але спершу проїхали всю лінію фронту, починаючи від Маріуполя, аби майбутня «натура» в тилу була близька до того, що ми побачили на сході. Бюджет стрічки — близько 40 мільйонів гривень: цей фільм — переможець 9-го конкурсу. Тож коли є безперебійне фінансування, то й ми працюємо ефективно, а не як раніше бувало, що зйомки фільму тривали 3-5 років. У прокат стрічка має вийти весною 2018 року, й першими глядачами стануть фронтовики-артисти!