Фарби осінньої палітри покривають дерева Маріїнського парку.
В унісон природі дещо меланхолійно звучить саксофон літнього за віком музиканта, який доброзичливо посміхається у відповідь на вітальну вдячність містян.
Барвистий колорит дня та заклопотані відпочинком кияни налаштовують на спокій і душевну рівновагу мирного життя. Раптом назустріч крокують зосереджені юнаки у військових одностроях.
Одразу розумієш закономірність такого явища і стрімко повертаєшся у сумну реальність країни, якій нав’язав брудну війну російський агресор.
Повертається щем у серце від усвідомлення того, що вже тривалий час партнери у Старому й Новому світі необачно зволікають із наданням Україні такого необхідного озброєння і військової техніки.
Та чомусь не поспішають жосткіше тиснути на Кремль через посилення або впровадження вже ухвалених відносно Росії секторальних і персональних санкцій.
Мета Москви — підірвати довіру до України
Сподівання на місію спецпредставника США Курта Волкера поки що перебувають у режимі очікувань, незважаючи на лояльну риторику американського дипломата стосовно України.
Відчувається, що президент США і його адміністрація ще перебувають у пошуку оптимальної для національних інтересів і великого капіталу цієї країни зовнішньополітичної стратегії.
Ізоляціонізм чи повноцінна реалізація місії глобального лідера у контексті трансатлантичного партнертсва — в основі такого пошуку.
Від його результатів залежатиме значною мірою й перспектива української справи.
Адже очевидним є крах доктрини Тіллерсона—Лаврова встановити світовий порядок на двох за принципом «щоб і вовки були ситі, і вівці цілі».
З огляду на загострення безпекової і суспільно-політичної обстановки у європейському та глобальному вимірах, а також обрання у Буденстаг ФРН 90 депутатів прокремлівської неонацистської партії «Альтернатива для Німеччини», така ж доля невдовзі очікує і на стратегію м’якої сили Ангели Меркель.
Риторичним є питання про роль у сучасному світі ООН та її керівних органів. Перефразовуючи Уїнстона Черчiлля, є підстави стверджувати, що «ООН із Храму миру перетворилася на трибуну для пустослів’я».
А поки що Кремль, користуючись суперечливою позицією Заходу, організував шельмування України з приводу освітнього закону.
Логічна законодавча діяльність офіційного Києва із відродження української ідентичності через реформування освітнього сектору держави відповідно до європейських стандартів, викликала у низки членів ЄС та ПАРЄ безпідставну критику, що подекуди межує із недопустими до суверенної країни ультимативними вимогами та втручанням у внутрішні справи.
Саме так можна кваліфікувати демарш президента Румунії із відмовою офіційного візиту в Україну, погрози офіційного Будапешта, що інспірують сепаратистські настрої серед угорців Закарпаття та непристойну метушню польських, болгарських, молдовських і грецьких представницьких кіл.
До цього ж ланцюжка варто додати і брутальну заяву в ПАРЄ президента Чеської Республіки Земана відносно приналежності Криму до Росії та компенсаційних виплат Кремлем Україні за півострів.
Без сумніву, на такого наступника не міг очікувати великий чех Вацлав Гавел, який чудово усвідомлював загрозу нації і країні від агресивної політики Москви та кон’юнктурних загравань iз нею.
Сам же факт того, що Путін використовує у своїх шахрайських операціях такого одіозного політика, як Земан, є свідченням того, що в диктатора справи кепські.
Очікуваними стали ґвалт і спроба зірвати роботу парламенту 17 жовтня через неухвалену низку законопроектів про депутатський імунітет, антикорупційний суд, нові умови виборів, медичну реформу вочевидь інспірованих Кремлем так званих опозиційних сил старої і нової хвилі, а також проросійських клакерів медійного середовища, що прямо чи опосередковано об’єдналися в реваншистську «п’яту колону».
І чомусь зовнішній і внутрішній тиск на Україну «дивним чином» збігся в часі з ескалацією терористами бойових дій на східному фронті.
Ще античний філософ Платон одним із перших помітив, що «влада за демократії може дістатися тому, хто підіграє натовпу».
В українській моделі демократії йдеться про маргінальних популістів і демагогів, частина з яких ретельно приховують громадянство Росії та інших недружніх Україні держав.
Мета таких скоординованих Москвою акцій очевидна — підірвати в української та світової спільноти довіру до України, змінити її євроатлантичний вектор та повернути в орбіту впливу наступниці Золотої Орди — Російської Федерації.
Але певні країни близького зарубіжжя — члени ЄС і НАТО, як колишні окупанти частини українських земель, даремно розраховують, що Кремль, у разі чого, дозволить їм «відкусити від українського пирога».
Бо, незважаючи на натовську парасольку, існує реальна загроза того, що ці «мрійники» будуть наступними об’єктами збройної агресії російської псевдоімперії.
Проте є обережний отимізм у тому, що НАТО й ЄС не дозволять таким ренегатам практично діяти на шкоду інтересам не лише поважних міжнародних організацій, а й України.
Водночас напрошується запитання: чи не були поспішними і лише політично вмотивованими ухвалені ЄС і НАТО рішення стосовно членства у цих організаціях таких країн?
Євроатлантична спільнота нарешті має зрозуміти, що при належній підтримці Заходу саме Україна може стати потужним і надійним форпостом протидії експансії «русского міра» на південно-східному фланзі НАТО.
Викладене та інші події новітньої історії України дозволяють вважати, що внутрішній і зовнішній спротив процесу утвердження української державності та української ідентичності буде посилюватися ще тривалий час, а інколи досягати критичної межі.
Успішність заходів Української держави з протидії такій стратегічній загрозі залежатиме від здатності очільників своєчасно мобілізувати наявний ресурс та забезпечити стійку єдність суспільства для його застосування у боротьбі із зовнішнім ворогом та внутрішніми колаборантами.
Війна є єдиним обов’язком, який володар не може покласти на іншого
Німецький історик Ернст Юнг зауважував, що «виграти війну можливо лише за рахунок тотальної мобілізації, що передбачає напруження не частини, а всіх сил нації для перемоги».
В Україні відбулася лише часткова мобілізація наявного потенціалу через нав’язаний ЄС і США курс подолання агресії Кремля лише політико-дипломатичними зусиллями.
Однак нормандський формат загальмував, мінські домовленості не працюють через ігнорування їх Москвою.
Питання задіяння миротворчої місії ООН на Донбасі повисло у повітрі. Окремі «розумники» на Заході висловлюють побажання відносно пошуку нового формату «гасіння пожежі» на сході. Але конкретних пропозицій так і не надали.
Хоча інструмент відновлення суверенітету і територіальної цілісності України перебуває на поверхні.
Для уникнення тривалих дипломатичних піруетів, неефективних перманентних консультацій та особливо людських жертв в Україні необхідно, щоб підписанти Будапештського меморандуму (США, Росія, Великобританія, Франція, Китай) виконали сповна взяті на себе зобов’язання.
Вони ж для припинення терористичної діяльності ОРДЛО повинні, як і у випадку з радикальними ісламістами ІДІЛ, задіяти механізм міжнародної військової коаліції.
Інакше ситуація ризикує набути сирійських масштабів (чого і бажає Кремль) та спричинити колосальні втрати серед військових і мирного населення не лише в Україні, а й частині країн Східної і Центральної Європи.
Потребує нагального вирішення питання зняття Заходом ембарго на постачання Україні оборонної летальної зброї. Адже українська армія поки що не володіє потужною зброєю стримування і відсічі агресору.
А частина бюджетних коштів, що виділяється на розробку і виробництво вітчизняної зброї, як свідчать розслідування НАБу, безсоромно розкрадається представниками вищого керівництва МО України.
З цього приводу Верховному Головнокомандовачу варто було б узяти до уваги настанову Макіавеллі: «Війна є єдиним обов’язком, який володар не може покласти на іншого». Поза всяким сумнівом, припинення російської агресії і встановлення миру в Україні — справа компетенції і політичної доброї волі постійних членів Ради Безпеки ООН.
Коли «виростуть благородні москалі»?
Але для торжества української справи обов’язкової корекції потребують особливості національного характеру українців та викорінення зi свідомості ще значної частини вітчизняної еліти ганебного синдрому колоніальної доби — кочубеївщини і пушкарівщини.
Ще під час повалення більшовицькою Росією УНР цинічний натхненник зухвалої військової операції Лев Троцький у відомій інструкції комісарам, яких направляли в Україну, рекомендував враховувати, що «українцям властива безмежна довірливість і поступливість та відсутність єдності, що гублять їх завоювання».
Хоч як прикро це визнавати, але зазначене властиве на ментальному та генетичному рівні й українцям сьогодення. Що й не дивно, бо впродовж кількох століть різні окупаційні метрополії прищеплювали українському етносу рабську психологію, комплекс меншовартості, розколювали його та нацьковували один на одного за давньоримською традицією «поділяй і владарюй».
У сучасній Україні на збереження таких рис працює розшарування суспільства, депресивні настрої від нереалізованих очікувань та інформаційно-пропагандистська діяльність зовнішнього ворога і «п’ятої колони».
Бо організована і проплачена з кремлівської казни політичними лузерами так звана протестна акція люмпенізованих та асоціальних елементів під українським парламентом — із арсеналу гібридної війни Росії та її маріонеток проти України.
Зайве говорити, що лише згуртованість громади, мудрість її провідників та доблесть синів і дочок Вітчизни забезпечать Україні можливість гідно витримати підступний удар путінської агресії та перемогти.
Надактуальним залишається питання щодо рішучості владних інституцій нарощувати у правовому полі заходи із подальшої українізації унітарної держави.
Спостерігаються спроби реалізувати в Україні ідею побудови так званого культуралістичного суспільства, яке, за словами Ангели Меркель, з тріском провалилося в Європі.
У цій доленосній справі українська сторона почала діяти за принципами «крок уперед-два кроки назад», поступаючись національними інтересами під тиском рудиментарних амбіцій сусідніх країн.
Ідеться про спроби ревізії вже ухваленого парламентом і підписаного Президентом України Закону України «Про освіту», шляхом вразливих компромісів із Польщею та Румунією.
На черзі, очевидно — домовленості з Угорщиною та іншими позивачами.
Як демократична европейська держава, Україна враховує інтереси партнерів і в гуманітарній царині.
Але неприпустимо поступатися у фундаментальних питаннях, що може становити реальну загрозу руйнації стратегічного курсу на відродження нації і держави. Потрібно враховувати наявність прихованих намірів «друзів» України навмисно гальмувати українізацію у власних інтересах.
Тому у важливих для національної безпеки питаннях Україна зобов’язана дотримуватися принципу верховенства національного законодавства, як це і передбачено у державах розвиненої демократії (США, ФРН, Франції, Великобританії, Ізраїлю).
Оцінюючи стан та перспективи українізації, розумієш, що головним і непримиренним противником відродження ідентичності твоєї нації, безумовно, є путінська Росія, до неприйнятних компромісів з якою закликають створений на замовлення Москви американцем Полом Манафортом «Опозиційний блок» та інші маріонетки Кремля.
Запитуєш себе, чи можливе в осяжному майбутньому співробітництво України з Росією на рівноправних і взаємовигідних засадах?
Свого часу з цього приводу мудро і далекоглядно висловився голова директорії УНР Симон Петлюра: «Прийде час, коли виростуть і благородні москалі, що від Пушкаря відвернуться, як від українського дегенерата».
У стислій тезі головного отамана геніально сконцентровано проблеми і перспективи українсько-російських відносин історичної давнини та сьогодення.
Повідник української революції вірив у можливість порозуміння з оновленою, без більшовиків, Росією.
Віра ж сучасного покоління українців може бути реалізована лише за умови відсторонення від влади в Росії націонал-шовіністичного клептократичного режиму Путіна та повернення під повну юрисдикцію України тимчасово окупованих територій Донбасу і анексованого Москвою Криму.
Василь БОГДАН, експерт iз питань безпеки, генерал-лейтенант
