Гра зі співом: у Київському театрі оперети відбулася прем’єра сезону і дебют

«Театр у кишені, або Всі ролі зайняті» — так назвав свою дебютну роботу режисер-постановник Максим Булгаков.

 

 

Вистава стала продовженням ескізу, з яким Булгаков переміг на минулорічному Міжнародному конкурсі-лабораторії Musical Art Project, головною нагородою для переможців якого було запрошення поставити повноцінну виставу в Національній опереті. 

 

 

Зрозуміло, що репертуарна вистава суттєво відрізняється від ескізної роботи. І не лише більш складною сценографією та костюмами.

 

 

Режисер розширив сюжетну лінію, поєднавши дві комічні опери Моцарта — «Директор театру» та «Бастієн і Бастієна» (в ескізі було представлено лише другий твір). 

 

 

Згадані моцартівські опуси не є операми в класичному розумінні, а представляють собою жанр зінгшпілю, що в перекладі з німецької означає «гра зі співом».

 

Цей жанр був дуже популярним саме в часи Моцарта та Сальєрі.

 

І хоча лібрето для зінгшпілю зазвичай будувалося на прозаїчно-побутових сюжетах, для них також характерними були й елементи казковості, численні приховані підтексти.

 

Більш того, в зінгшпілях навіть допускалася критика тогочасних суспільних реалій. Тобто, з огляду на особливості Європи XVIII століття, жанр був, без сумніву, прогресивно-демократичним. 

 

Узявши за основу п’єси Стефані («Директор театру») та Вайскерна і Шахтнера («Бастієн і Бастієнна»), Максим Булгаков створив свою історію.

 

В підсумку вийшла майже класична «вистава у виставі», коли герої першого сюжету на очах глядачів миттєво перевтілюються і розігрують ще один спектакль.

 

Усупереч моді, режисер не став переносити дію у наш час, хоча подекуди в діалогах і монологах проскакували сучасні слівця та інтонації.

 

Проте прихований підтекст для глядача в основному передається не словами, а більш образними художніми прийомами — зокрема, хореографією.

 

І це цілком зрозуміло, адже Булгаков — професійний хореограф.

 

Утім танців не так уже й багато і вони слугують лише тлом. Власне, і музичних номерів, не рахуючи увертюри, в першій частині всього лише чотири — саме стільки, скільки написав Моцарт для свого «Директора театру».

 

До речі, дирегенти і музиканти у виставі зайняті не лише своїми прямими обов’язками, а й, певною мірою, задіяні як актори, що додає родзинки. 

 

Кілька слів про співвідношення між персоналіями. Директор театру Франк Зюсмаєр у другій частині перевтілюється в Коласа — сільського чарівника-шахрая.

 

Один і той же актор грає співака Фогельзанга і Бастієна — пастуха, закоханового в звичайну сільську дівчину (теж пастушку, але далеко не простушку).

 

Щодо розподілу головних жіночих ролей режисер вчинив оригінально: мадам Герц і мадемуазель Зільберкланг, котрі сперечаються за місце прими театру в першому сюжеті, роль Бастієнни грають на пару.

 

Втім протистояння між ними продовжується, але вже в ілюзорній площині (поєднання білого і чорного в костюмах). 

 

Режисер про свою роботу каже так: «Мені хотілося, перефразовуючи Шекспіра, показати, що театр — увесь світ, актори в ньому — люди. Тобто це вистава про театр і його людей, їхні слабкості і їхню силу». 

 

Роль Франка-Коласа режисер віддав не комусь із прем’єрів, а хористу Валентину Котенку — співакові з прекрасним голосом, але без досвіду в розмовному жанрі (а Франк, за Моцартом, узазалі не співає, а лише говорить).

 

Експеримент, судячи з усього, вдався — директор вийшов і зовні фактурним, і з достатньою харизмою.

 

Також у виставі задіяні добре знайомі завсідникам Національної оперети Олена Арбузова, Галина Грегорчак-Одринська, Володимир Одринський, Кирило Басковський, Ірина Беспалова-Примак та інші. Диригент-постановник — Сергій Нестерук.

 

Сценографія і костюми — Олени Левченко. 

 

Постановка здійснена у форматі «Театру у фойє»: глядачі сидять не рядами, а за столиками, дійство розгортається буквально на відстані простягнутої руки, і навіть посеред вистави можна пригубити келих вина.

 

Втім музика Моцарта сама по собі є дивовижною субстанцією, яка може і п’янити без вина, і, коли треба, робити голову світлішою, а серце — добрішим.

 

Залишається додати, що зінгшпіль «Бастієн і Бастієнна» Вольфганг-Амадей написав, коли йому було всього лише 12 років. Неймовірно, але факт!