Високу державну нагороду — Грамоту Верховної Ради України — за вагомий особистий внесок у розвиток агропромислового комплексу і соціально-економічного розвитку Підволочиського району Тернопільської області, активну громадську діяльність, багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм та з нагоди Дня Незалежності в одну з трудових субот кінця серпня нинішнього року директор (виконавчий) ТОВ «Агро-Рось» Михайло Володимирович Сай, котрий сам родом із цих місць, отримав безпосередньо в ще молодому садку їхньої агрофірми поблизу села Лозівка, де разом із трудівниками, щоб уникнути зайвих втрат врожаю, старанно збирав малину.
За дорученням спікера українського парламенту Андрія Парубія її вручив заступник президента Асоціації народних депутатів країни Валерій Кубик.
При цьому обличчя присутніх працівників світилися радістю та задоволенням від належної оцінки на владному рівні трудових здобутків керівника їхнього трудового колективу, а значить і їх також.
Подумалося, що це надзвичайно гарний знак нинішнього відродження українського села. А ще майнула думка, що яке ж воно все-таки невичерпно багате на таланти, в тому числі й господарські. І це попри чималі організаційні та фінансово-економічні негаразди, що припали фактично на всі роки суверенітету й незалежності.
Підкорив і гармошку, і мотоцикл
Хоча й раніше для того ж Михайла Володимировича, незважаючи на те, що він народився рівно через чверть століття після закінчення нищівної війни, яка прокотилася по землях його рідного краю, далеко не все так безхмарно проходило.
Йому навіть дещо соромно сьогодні зізнаватися, що найглибшим враженням дитячих років залишилася для нього загальна бідність.
Хати в селі були глиняні, тісні, та й пожитки в них такі собі — слабенькі, словом, лиш про людське око. Тому тутешні жителі не дуже побиваються за тим періодом.
Його батько Володимир Михайлович працював механізатором, згодом очолював рільничу та будівельні бригади, а мама Володимира Йосифівна — обліковцем, тоді свинаркою.
Проте грошей не вистачало. А так кортіло і собі мати живу копійку, щоб потім можна було придбати якусь необхідну річ.
Тому вже після третього класу під час літніх канікул у жнива Михайлик, найстарший із трьох дітей, постійно підробляв біля віялки або навантажувача зерна на колгоспному подвір’ї.
Батьки, до речі, зароблених власною працею грошей у сина не забирали. Тож він їх тратив на себе. Спочатку купив годинник «Восток».
Наступного сезону придбав гармошку. Грати ще не вмів. Але купив і навчився, самостійно.
Бо бажання було велике. А коли людина має таке настирне бажання, то її, на переконання Михайла Володимировича, ніщо не зупинить, щоб втілити його в життя.
Між іншим, для себе особисто навчився, бо на весіллях чи гулянках ніколи не грав.
Потім замахнувся на мотоцикл. Спочатку це був моторолер «Верховина». Тоді мінський «Восход».
Навіть «Яву» спромігся придбати. Прав ще не мав, а гасав, будь здоров! Міліція жодного разу не змогла його наздогнати.
Та найголовніше те, що цю техніку йому ніхто не лагодив. Він її до гвинтика власними пучками перебрав. Копирсатися у різних механізмах відтепер стало для нього звичним і найпривабливішим заняттям.
За це мав не лише увагу від дівчат, а й повагу серед старших за віком хлопців та дорослих чоловіків. Бо ніколи й нікому не відмовляв у порадах та допомозі при ремонті транспортних засобів.
До цього неабияк додалося ще й те, що зі шкільних предметів йому особливо подобалися фізика й математика.
Тож фізик Дудар Степан Якимович та математичка Яворська Марія Петрівна допомогли прищепити кмітливому учневі любов до розуміння фізичних законів, їх практичного використання в житті та численних математичних обрахунків, які просто виключали сприйняття лише на віру чиїхось безапеляційних тверджень.
А ще прищепили схильність до постійного аналізу й логічних узагальнень.
Після закінчення десятирічки для продовження навчання вибрав Борщівський радгосп-технікум механізації та електрифікації сільського господарства, де отримав диплом техніка-механіка.
Там його здібності оцінили ще під час навчання. Адже вже на третьому курсі він на півставки влаштувався працювати в лабораторії сільськогосподарської техніки й зі своїми обов’язками справлявся на відмінно.
Однак, отримавши диплом, повернувся у свій рідний колгосп «Прогрес». А ще через пару років молодий спеціаліст Михайло Сай очолив тракторну бригаду, але вже не колгоспу, а новоствореного кооперативу «Прогрес».
Такі от несподівані сталися зміни після отримання Україною незалежності.
Чи можна було б продовжити освіту у вищому навчальному закладі? Думка така, мабуть, витала.
Та в особистому житті щойно обраного 22-річного бригадира тракторної теж сталися значні зміни — він одружився на своїй односельчанці Любові.
Тож мав дбати про власну сім’ю. Проте поповнювати свій багаж новими знаннями ніколи не втомлюватиметься. Але вже без відриву від основної роботи.
Навіть у США за радикальною зміною поглядів на організацію сучасного сільськогосподарського виробництва вже разом з ініціатором створення та генеральним директором нинішнього ТОВ «Агро-Рось» Олександром Самсоненком десь зо п’ять років тому не забоявся податися.
Нехай усього лиш на якихось десять днів, але вони таки справді зробили неймовірний переворот у його світогляді.
Випробування на людську стійкість
Та створення сучасної агрофірми за найдовершенішими світовими зразками і сама поїздка відбудуться пізніше.
Адже доведеться ще пережити часи ніким не очікуваної справжньої руїни. У людей не було роботи, грошей, та й існуюча влада виявилася досить індиферентною до того, що відбувалося в новій незалежній державі на місцях.
Зміни сталися далеко не демократичні, як те обіцяли на словах. Насправді більшості населення довелося боротися за звичайнісіньке виживання.
І зрозуміло, що без втрат тут було аж ніяк не обійтися. Та й невідомо було, хто таке складне життєве випробування витримає.
Адже цей економічно-фінансовий бедлам без копійки зарплатні та щонайменшої перспективи на майбутнє продовжувався для них понад 10 рокыв.
Тож насамперед то було випробування на людську стійкість. Михайло Володимирович один із перших її виявив.
У першу чергу він зберіг тракторну з її технікою та понад сотнею механізаторів. А ще в усьому сповідував принцип взаємовиручки між жителями села, навіть у ставленні до тих, хто був скупий на добре слово вдячності.
Особисто спробував ще й так званим фермерством зайнятися. Бо про яке там справжнє фермерство може йтися при семи гектарах сімейного паю ріллі.
Правда, два, три десятки свиней у рік вигодовував на продаж. У порівнянні з іншими і тим уже можна було втішитися. Хоча по-справжньому прагнув набагато більшого. І не для себе одного.
Слабка надія на якісь позитивні зміни з’явилася хіба що з появою 15 років тому на їхніх землях Олександра Самсоненка, людини зі значним організаційним досвідом роботи на великих промислових підприємствах, котрій раптом чомусь забаглося бути ближче до землі.
Він задумав започаткувати нове господарство на орендних засадах. А ще пообіцяв створити тут «маленьку Швейцарію».
Ні, не примарними заробітками заохочував до співпраці, а втіленням у життя якоїсь надзвичайної мрії. Цьому Михайло Володимирович повірив найбільше.
Бо з власного досвіду добре знав, що це серйозно й надовго. Адже просто так від своїх мрій не відмовляються. Та й стосовно реалізації намірів вони згодом добре порозумілися.
Тож спочатку Сай посів посаду головного інженера, а потім через два роки Олександр Феодосійович запропонував йому нове підвищення — крісло директора і жодного разу про те не пожалкував.
Потрібно було мати тісний контакт iз майбутніми працівниками агрофірми. Тож Михайло Сай мусив його гарантувати. І генеральний директор у ньому не помилився.
На сьогодні загальна площа господарства 3600 гектарів. 150 га орендовано в держави. Решта належать 1203 пайовикам.
Щорічно кожен із них отримує 10% вартості свого паю. І це вагома матеріальна підмога для людей. З часом даний відсоток, певно, виросте.
Загалом на цій території розташовано 7 населених пунктів з адміністративним центром у Качанівці. В агрофірмі існує два відділення — площею 2400 і 1200 гектарів, де на постійній основі працює 76 осіб з усіх сіл.
Розділення зроблено з суто практичних розрахунків. Адже господарство розтягнуте з кінця в кінець на 32 км.
Тож навіть на автомобілі досить важко його оперативно об’їхати. Меншим і дальнім відділенням керує Олександр Ленський, із котрим Михайло Володимирович разом навчався ще в Борщівському технікумі, й фактично відповідає за Лозівку.
А центральним відділенням останній керує сам, тобто обходиться тут без заступника директора, що, в свою чергу, дозволяє йому більш предметно вникати в хід господарських справ та мати значно об’єктивнішу оцінку реального стану наявної техніки.
На нього ж покладена і відповідальність за решту населених пунктів. У плані соціального захисту всіх жителів також.
Адже в ТОВ «Агро-Рось» заздалегідь передбачено виділяти для цих потреб 100 грн. із гектара.
Жнива без втрат
Загальний успіх значною мірою тепер залежав від певної переорієнтації працівників агрофірми в плані усвідомлення того факту, що віднині вони працюють не просто за конкретну зарплату, а на себе та конкретний результат.
А це вимагало нового ставлення як до якості виконання своїх виробничих обов’язків, так і до обслуговування закріпленої техніки.
Не кожного з трудівників влаштовував новий підхід. Але Михайло Володимирович виявися досить непоступливим при доборі кадрів. Не рубав iз плеча.
Завжди спочатку прагнув пояснити, переконати. Без роздратування, зайвого крику, навіть без штрафних санкцій гривнею, що часто тільки шкодить справі.
Але коли це не допомагало, то з порушниками трудової дисципліни розлучався без особливого жалю і довгих роздумів. Ворогів не нажив, але кілька недоброзичливців знайдеться.
Ну, та то вже їхня особиста справа. Зате трудовий колектив ТОВ «Агро-Рось» нині наче одна сім’я. Кожен на своєму місці, у тому числі й провідні фахівці.
Головний інженер Юрій Токарчук людина з досвідом і ніколи не зробить у роботі промаху. А головний агроном Михайло Макоїд, хоча й молодий ще за віком, але теж досить вправний і вимогливий фахівець.
Тому принципово ніколи не допускає відхилень та порушення агротехнологій обробітку землі. Станцією технічного обслуговування сільськогосподарської техніки та автомобілів керує син Михайла Володимировича Володимир, котрий закінчив Тернопільський національний університет.
Принагідно варто зазначити, що і донька Зоряна, закінчивши Тернопільський інститут інформаційних технологій, теж повернулася в рідне село й зараз працює в агрофірмі бухгалтером. Ось так і складаються виробничі династії в Качанівці.
Чому б не приклад для наслідування? І наслідують, потрібно сказати.
Показово також і те, що й зараз працюють люди, з котрими Михайло Сай 15 років тому починав розбудовувати нове господарство.
Це, зокрема, Марія Адамівна Паньків, котра займається оформленням орендних угод та розрахунків за них, головний бухгалтер Наталя Романець, бухгалтер Орислава Кульбаба, Ярослав Федик колись працював трактористом, а тепер — водій автомобіля КамАЗ.
Самому теж, до речі, довелося від дечого відмовлятися. За стільки років роботи Михайло Сай просто душею прикипів до тракторної, розташованої за околицею Качанівки.
Здавалося, що так і треба тому бути. Тож довго не хотів переводити тракторний парк у центр села. Але генеральний директор наполіг на цьому.
Тим паче, що ще й техніка помінялася на досить комфортну. Виявилося, що він повністю був правий. Бо тепер люди і грязюку в негоду не місять, і час неабияк економлять.
До добору техніки згодом також підхід поміняли. Нині віддають перевагу техніці марки «Джондір» виробництва США, яка розрахована на безремонтну експлуатацію впродовж 18 тисяч годин.
Їй проводять лише технічне обслуговування з заміною масел, фільтрів, клапанів. Працювати на ній людям комфортно.
А ще на такій техніці норми виробітку визначають один раз на кілька років, що, в свою чергу, спонукає людей, повсякчас чесно ставитися до своїх виробничих обов’язків та і в усьому іншому жити й діяти по правді.
Тож не дивно ніскільки, що тепер і робота їм у радість.
Саме завдяки запровадженню нових агротехнологій обробітку землі та використанню значно досконалішої техніки, яка дозволяє проводити жнива без втрат, в агрофірмі вийшли, зокрема, на рівень урожаю понад 100 центнерів озимої пшениці з гектара. І зупинятися на цьому не збираються.
Життя змушує рухатися вперед
Тепер і не хотів би щось міняти, так саме життя змушує людей рухатися вперед.
Наприклад, з’явилася потреба в землі. А немає де її взяти. Значить, потрібно зробити так, щоб прибуток із гектара площі був набагато більшим.
Тут лише підняттям врожайності не обійтися. Потрібно значно розширювати й міняти характер самого виробництва.
Тож у ТОВ «Агро-Рось», щоб не збувати свій врожай тільки зерном або ягодами та фруктами, які мають короткі терміни зберігання, вже досить активно запроваджують переробне виробництво.
На часі подбати також про розвиток власного тваринництва. Акцент хочуть зробити на виробництво молокопродуктів.
Є задуми і з розширенням будівництва, яке вони постійно ведуть. А це, в свою чергу, дозволить отримати додаткові робочі місця.
Михайло Володимирович не обходить стороною також проблемні питання, які, на його тверде переконання, неабияк гальмують відродження сучасного села.
Зокрема, він хотів би, щоб існував тільки податок iз гектара ріллі. В такому випадку більшого прогресу можна було б чекати.
А ще він досить негативно ставиться до ухвали закону України про розпродаж сільськогосподарських угідь. Насамперед через недовіру до так званих «державників» та відсутність належного законодавчого поля.
Бо коли, наприклад, запровадили холдинги, то тим самим узаконили відкат грошей. І кому від того покращало?
Точно, що ні державі, ні людям від того легше жити не стало. Хоча водночас Михайло Сай обома руками за розвиток вітчизняного фермерства.
Адже здорова конкуренція біля землі тільки на користь нашому селу й українській державі та їхньому повноцінному відродженню.
Олексій МИКИТЕНКО, письменник
Підволочиський район, Тернопільська область
