Повний набір: чому президентські вибори у Киргизстані не можна визнати легітимними

Минулі президентські вибори в Киргизстані мали всі шанси залишитися в історії як голосування, яке підведе риску під епохою нестабільності і позначить перший повноцінний, мирний транзит влади в республіці.

 

Від виконання своїх обов’язків до кінця терміну президента, що йде, — законно обраному главі держави.

 

Ці вибори залишаться в історії. Але зовсім в іншій якості. Як найбільш неоднозначні в літописі не тільки країни, а й усього регіону.

 

Питання про легітимність президентських виборів у Киргизстані стояло гостро ще в розпал виборчої кампанії.

 

По всій республіці фіксували факти незаконної агітації.

 

З приводу чого члени руху «За чесні вибори», що складається з політиків, державних і громадських діячів, неодноразово зверталися до президента Киргизстану, голови ЦВК і прем’єр-міністра з проханням вжити заходів.

 

Але ніхто нічого жодного разу так і не зробив. Що не дивно.

 

Вищі посадові особи Киргизстану самі були неодноразово помічені за лобіюванням інтересів того чи іншого кандидата. А найчастіше — цілком певного.

 

Президент Алмазбек Атамбаєв з огляду на свій пост, який зобов’язує, по ідеї, залишатися максимально неупередженим до всіх претендентів, відкрито підтримував кандидата від своєї Соціал-демократичної партії, колишнього прем’єр-міністра Сооранбая Жеенбекова.

 

Що, безумовно, є грубим порушенням виборчого законодавства. Услід за президентом в агітатори записалися і урядовці та релігійні лідери.

 

І, судячи з усього, також під чуйним наглядом поки ще чинного глави республіки; інструментом агітації стала ще й місцева влада Киргизстану.

 

На засіданні Жогорку Кенеша неодноразово були озвучені тривожні повідомлення про те, що в окремих районах за розпорядженням властей знімають банери з політичними гаслами, зривають зустрічі з ви­борцями і закривають штаби неугодних владі кандидатів, явно не випадково — головних суперників вищезгаданого Сооранбая Жеенбекова.

 

У те, що подібні дії були особистою ініціативою керівників цих районів, а не відданими їм «зверху» командами, віриться, звичайно, слабо.

 

Ще одним скандальним моментом цих виборів стало затримання депутата Жогорку Кенеша за підозрою в підготовці державного перевороту.

 

Затриманий Канат Ісаєв — найближчий соратник лідера партії «Республіка» Омурбека Бабанова — головного суперника провладного С. Жеенбекова.

 

Це збіг, який не здається випадковим, правда ж? Звинувачення йому висунули без пред’явлення будь-яких виразних доказів. І, що цікаво, висунули саме в той момент електоральної кампанії, коли рейтинги Жеенбекова, згідно з результатами соціологічних опитувань, почали стрімко і безнадійно падати.

 

Крім усіх цих фактів, були ще сотні інших, включаючи масову розсилку повідомлень із недостовірною інформацією то про зняття кандидатів із перегонів, то про об’єднання політичних сил.

 

Були погрози кандидатів на адресу один одного, переслідування журналістів, які намагалися розібратися у всій цій перед­виборчій вакханалії і вивести порушників на чисту воду, і масові вкидання компрометуючих матеріалів.

 

Засоби масової інформації не гребували публікувати явно суб’єктивні, а часто навіть помилкові матеріали про претендентів на президентське крісло.

 

Особливо старалися державні теле- і радіоканали. Відбувалося це теж, очевидно, не без участі офіційної влади.

 

Логічною в такому контексті кульмінацією цього процесу стала відмова однієї з делегацій спостерігачів брати участь у виборах.

 

Але, як виявилося потім, усе це було лише розминкою перед основним процесом. Процес голосування був безпрецедентним за кількістю порушень.

 

Вкидання бюлетенів, заборонена на день виборів агітація і голосування за чужими документами. Як кажуть, повний набір.

 

На одній із дільниць затримали місцевого жителя, який намагався вкинути в урну для голосування відразу 20 бюлетенів, на іншому — зробити те ж саме намагався член комісії. У нього було 56 бюлетенів. І це тільки ті випадки, які вдалося зафіксувати.

 

А уявіть, скільки ще було фактів, які так і залишилися непоміченими. З огляду на все це президентські ви­бори в Киргизстані об’єктивно не можуть бути визнані легітимними.

 

Здається, що вимагати, як мінімум, їх перегляду, як максимум — повторного проведення у зовсім інших умовах, під пильним наглядом міжнародних спостерігачів, із відстороненням від важелів адміністративного ресурсу діючого керівництва республіки — обов’язок міжнародного співтовариства.

 

Адже ми всі добре пам’ятаємо, що Киргизстан занадто довго і болісно йшов до того, щоб стати по-справжньому демократичною країною, аби ось так сьогочасною волею або навіть забаганкою окремих осіб знову зануритися у беззаконня і хаос.