Майже чотири роки знадобилось нині 38-річній письменниці Дзвінці Матіяш, щоб переосмислити свій паломницький досвід і передати його іншим у вигляді книги.
Восени 2013 року письменниця разом iз чоловіком пройшла Дорогою святого Якова. За 40 днів подружжя пішки подолало близько 900 км.
Відвідали, зокрема, одну з найважливіших католицьких святинь – кафедральний собор у місті Сантьяґо-де-Компостела, де зберігаються мощі апостола Якова, небесного покровителя Іспанії, та мис Фіністерра, який у середньовіччі вважався краєм Землі.
Яка вона, Дорога святого Якова? Що готує для тих, хто у неї вирушає?
«Було соромно скористатись послугою пересилання багажу»
— Дзвінко, перше запитання винятково спортивного характеру. Пройти 900 км пішки за 40 днів, та ще й із наплічниками. Це був виклик для вас?
— До того, як ми вирушили у цю дорогу, ми жодного разу не були на пішій прощі. Саме на прощі. Але ходіння пішки — це моє хобі. Мій чоловік також дуже любить ходити пішки. Тобто це завжди була частина життя — по три, п’ять, десять кілометрів на день.
Але якщо ви ходите щодня по кілька кілометрів без наплічника, це одне, а тут це було навантаження ого-го! Тому що наплічник ви не можете викинути. Можна скористатись послугою пересилання багажу, так старші люди робили, а нам було соромно. Якби хвороба, якби щось таке, що виходу нема, то так. А так — iти без наплічника якось непристойно. Тому йшли з ним.
— За скільки часу ви подолали цей шлях?
— До Сантьяго ми прийшли за 34 дні. Там два дні оглядали місто, а потім iще 3 дні — до океану, де закінчується Європейський континент, ми побували з чоловіком на мисі Фіністерра. Усе разом виходить 40 днів.
— За даними опитування, яке проводять у місті Сантьяго, понад 45% людей, які вирушають у Дорогу святого Якова, роблять це з релігійних мотивів, решта мають культурний та спортивний інтереси.
— А ще — ініціація в доросле життя, пригода... Кожен має свій імпульс або потребу.
«Мені особисто відкрилось те, що Бог незбагненний»
— Який інтерес переважав у тих, кого ви зустрічали по дорозі?
— Це були люди, які відчували, що у цьому є щось дуже серйозне. Дуже цінне. І вони за цим iшли. А називати вони можуть це культурою, релігією, спортом.
Розумієте, коли люди проходять Дорогу святого Якова, у них з’являється щось таке, чого вони не знали. Так само і тоді, коли вони прочитають книжку, вони дізнаються щось таке, про що вони не думають. У нас усередині є дуже багато такого, чого ми про себе не знаємо.
— А у вас було щось таке, що ви не знали, а Дорога святого Якова відкрила вам це?
— Мені особисто відкрилось те, що Бог незбагненний. І що мої уявлення про Нього дуже легко можна розвіяти. І це прекрасно. І я думаю, що ті уявлення, які у мене про Нього сьогодні, Він, коли Йому буде потрібно, розвіє також. Ти розумієш, що всі люди, яких ти зустрічаєш на дорозі святого Якова, це зустрічі з Ним. І робиш висновки або не робиш висновків...
— Як би ви описали загальний сукупний образ тих людей, які йдуть Дорогою святого Якова?
— Часто це люди 45 і більше років, мають кошти. Із Німеччини таких багато, Франції, Іспанії. Є люди, для яких це ініціація у доросле життя, ми таких зустрічали. Дуже багато студентів iз Кореї. Тому що у них якась письменниця пройшла цю Дорогу, написала книгу, вони надихнулися і вирушили. Вони дуже заощаджували, це було видно з того, що вони самі готували собі їжу, не харчувались у барах, це були люди, яким до 25.
У принципі, Дорогою святого Якова йдуть ті, хто може дозволити собі це фінансово. Але молодь теж є, їм або батьки допомагають, або вони заощаджують, перебиваються якось.
Є і пенсіонери. Їх не так багато, але вони є, і вони дуже зворушують. Тому що для них це вже набагато більше зусиль. Іноді трапляються цілі сім’ї, таких мало, але ми їх бачили.
— Згадайте, що ви відчували, коли дійшли до Сантьяго і зрозуміли, що досягли своєї паломницької мети?
— Це справді було щось таке світле. У соборі святого Якова, коли усі зустрічаються, усі одне одного вітають. Як вітають з днем народження або із захистом дисертації. Усі обіймаються, і є відчуття того, що ми дійсно це зробили. І ми вже не будемо такими, як раніше, тому що ми це зробили. Нам вже самим не віриться, що це все було, але воно було.
«Ми усі спраглі любові і прагнемо бути потрібними комусь у цьому світі»
— Ви у собі простежили чіткий розподіл — я «до», я «під час» і я «після» паломництва?
— У мене було таке цікаве враження, яке з’явилося вже, коли вийшла книжка, — що ось тепер воно і почнеться. Я зробила те, що обіцяла, бо я пообіцяла собі написати книгу, і тепер мені цікаво, що ж воно буде. Для мене самої це загадка.
Звісно, за 4 роки я змінилась, але це і Майдан, і війна, і поїздки на Донбас, і спілкування з людьми звідти, було багато поїздок Україною за цей час. Я не знаю, що буде далі, але ця книжка дійсно приводить у життя нових людей.
— До речі, про книжку. Вона побачила світ майже через чотири роки після вашого походу Дорогою святого Якова. Можна припустити, що писалось нелегко.
— Я весь час відчувала і бажання повернутись, і бажання не писати, бо я не можу описати все у повноті, так, як було, і щоб вийшло і не сентиментально, і не пафосно, я дуже багато викинула, тому що мій чоловік читав і казав: «Оце не підходить». Я весь час мусила якісь свої уявлення про себе саму корегувати. Це було дуже важко. Я багато разів казала, що я, мабуть, цю книжку не допишу, або якщо напишу, то не видам. Але у якийсь момент усе повернулось так, що завершити книгу таки вдалося.
— Позаду вже кілька презентацій «Дороги святого Якова» у різних містах України. З якою мотивацією люди найчастіше приходять до вас на зустріч?
— Думаю, що більшість мотивацій є особистими, і вони мені не відомі. Але ми усі спраглі любові і прагнемо бути потрібними комусь у цьому світі. І на Дорозі Якова це відчуття з’являється. З’являється розуміння, що наше життя дуже цінне. І ми всі одне з одним дуже пов’язані і, можливо, заради зв’язку ці презентації і відбуваються. Щоб показати, що ми одне для одного — цінність. І воно працює. Презентація — це якийсь такий ніби святковий час. І вона дає особливу наснагу на ще якийсь місяць життя, це дуже відчувається.
— Ми бачились із вами під час презентації у Львові. У кожного, хто підходив до вас, щоб підписати книгу, ви запитували, чим він займається. Що вам дає ця інформація?
— Я тоді знаю, що написати людині. Я можу просто ставити автограф і написати: «Успіхів!», але, коли людина щось розказує про себе, у мене вже з’являються більш персоналізовані рядки. Тоді автограф має більший сенс. Я майже не роблю подібних підписів.
— Ваша порада людям, які, прочитавши вашу книгу, захочуть повторити ваш шлях?
— Треба зібрати максимум інформації про те, як спакувати наплічник, що взяти. Практична частина має бути зроблена відмінно. І, звісно, треба реально оцінити свій стан здоров’я.
Треба врахувати, що на день одна людина в середньому витрачає 20 євро. Тобто 800 євро за 40 днів, так було станом на 2013 рік. І це без квитків на літак. Узагалі, мабуть, це залежить від людини — від можливостей, бажань і потреб.
— А що б ви порадили стосовно морального налаштування?
— Просто повірте, що все буде добре. Якщо ви ідете Дорогою Якова, ви матимете випробування, — але вони будуть вам посильні. Будьте відкриті до того досвіду, що ви не знаєте, що буде ввечері. А що, ми зараз це знаємо? У принципі, також не дуже. Знаємо хіба, де будемо ночувати...
Марічка АЛЕКСЕВИЧ
спеціально для «України молодої»
