Лист побратимові на фронт
Мені не спиться. Думаю: як ти
в степах луганських, віхолах донецьких?
Як ти живеш, коли у тебе так,
що не підняти й голови до неба.
Я думаю про те, як ти живеш
у бліндажі, в землянці, просто в ямі?
І ллють дощі, і непролазна грязь,
і ти під обстрілами диких окупантів.
Як дихаєш, коли ти у броні?
Виснажує тебе найтяжча праця.
Зарившись в землю, слухаєш її
і думаєш про Україну нашу.
Я думаю, як вижива душа?
Твоя душа, глибока, невмируща?
О, як вона страждає без кінця,
бо убивати — то смертельна мука.
Збагнути хочу, як твоя душа —
крилата і свята, безсмертна, дужа —
вживається із розумом, з буттям?
З тим, що вбивати ворога ти мусиш?
Як ти живеш? Любов в душі жива.
Там, на війні, свої закони й право…
Як ти живеш? Витримуєш той ад?
Ти пишеш: — З Україною у серці.
Як ти живеш? Проходить як душа
всі кола пекла? Де беруться сили
за Україну помирать щодня
і мріяти, і вчитись, і любити?
Як після бою моторошно знать,
що ти один,
що побратимів вбито?
До неба і до Господа вола
твій голос, твої очі, твоя мука.
Як ти живеш, воюючи на сході?
Де кожен день — у бій без вороття?
Де стільки сили у мого народу
чуму століття путінську сконать?!
Як ти живеш, мій воїне, мій брате,
серед жахіття найманців-катів?
Своїм життям борониш Україну,
життя борониш, європейський світ!
Молюсь за тебе день і ніч, і знову
живу твоїм життям. Храни Господь,
дітей своїх, що обертають землю
до милосердя, миру і надій.
Василь КАЛЧУГІН,
психолог Глобинської гімназії
Глобине, Полтавська область