З початком нового політичного сезону й невблаганним наближенням виборів до української влади виникає логічне запитання: кому надалі керувати нашим благеньким державним суденцем?
Країна масових політологів починає напружено перетасовувати карти з відомої і вже повністю скомпрометованої колоди. Кому віддати голос?
Аргументи на користь того чи іншого персонажа часом виглядають екзотично: «Та він(/вона) уже накрав(/ла), то більше не буде й може з нами поділиться!»
У такому дискурсі найпримітивнішої аргументації й політтехнологам не треба напружуватися. Досить додати, що їхній кандидат — солідний бізнесмен, успішний управлінець чи великий меценат.
Вишенька на торті — він встиг уже не одну собачу будку побудувати. А якщо ще збудував місток, дорогу, школу, церкву й привіз та роздав бідним гречки — ото й справу зроблено! Бо в жодні абстрактні обіцянки ніхто вже не вірить.
Тобто слід визнати сумний факт: українці за 25 років наче й вільних виборів так і не навчилися вибирати, здебільшого спокушаючись на солодкі обіцянки. От і виходить, що до нашого берега, що не припливе, то або тріска, або…
Але це не провина, а, скоріше, біда вітчизняного виборця. Він не має достойної альтернативи. Тому робить вигляд, що довіряє солодким обіцянкам, наперед знаючи, що вони брехливі. І обирає менше зло.
А це «менше зло» в умовах незбалансованості державного управління і безконтрольності з боку державних інститутів досить швидко стає великим злом.
Оновленню української влади надзвичайно нашкодив Президент Леонід Кучма, який під час становлення держави віддав практично всю загальнонародну власність до рук кількох сімей.
За кілька років ці сім’ї, накопичивши величезні статки, перетворили країну в олігархат.
І тоді вже вони почали управляти її окремими частинами й призначати владу. Як місцеву, так і вищу — законодавчу.
Але невже у вільній країні не знайдеться альтернативи? Невже в українському суспільстві немає розумних, порядних, високопрофесійних людей, котрі мислять категоріями державного розвитку, а не віджимання коштів із бюджету?
Є такі. За моїм спостереженням, вони здебільшого переховуються в академічних установах — інститутах економіки, історії, філософії. В університетах. У громадських організаціях. І таких фахово підготовлених, освічених і чесних людей в країні — тисячі.
Є з кого вибрати. Але ми вперто обираємо «Тогощозвилами». Або тих, хто досі до парламенту ходить у фронтових гімнастерках. Або бізнесменів-«Будівниківсобачихбудок».
Звичайно, сподіватися на те, що народ прозріє вже на наступних виборах, не доводиться. Як і на те, що раптом депутати змінять виборче законодавство, запровадивши відкриті списки.
Чи є вихід із цього замкненого кола української зачарованості?
Так. Організований підрив найбільших військових складів свідчить, що нинішня влада — страшенно неефективна. І нездатна навести лад навіть на території, яка їй ще підконтрольна.
Про інноваційні рішення та модернізацію країни можна не говорити. Люди самі бачать по своїх статках.
Цю владу лише під тиском вулиці можна примусити ухвалити нове виборче законодавство. А також виконати обіцянки перед міжнародними партнерами й запровадити антикорупційний суд. І це реально. За умови, що об’єднається вся демократична опозиція.
Натомість ця демократична опозиція вже зараз починає ділити шкуру невбитого ведмедя — майбутнього Президента. На цій позиції, здається, вони розійшлися в поглядах.
Тимошенко, Гриценко, Садовий, Вакарчук — найреальніші претенденти на пост Президента — нині мають приблизно рівні стартові позиції.
Але, ще не приступивши до боротьби з конкурентами з партій влади, вони вже почали ділити портфелі й мірятися заслугами.
Здавалося б, почніть серйозно діяти, висуньте свої ідеї, організуйте людей на власну підтримку, здобудьте попередні результати. А потім з’ясуєте у цивілізований спосіб — кому стати першим, а кому другим.
Чому я сьогодні маю голосувати за Юлію Тимошенко? Тому, що вона гарно критикує Президента? Чи тому, що вона проти високих тарифів, що має сподобатися широкому загалу?
Чи тому, що нині вона добре виглядає і, здається, відновила заряд своїх батарейок? Я особисто не бачу і не чую від неї стратегії розвитку країни.
Як не бачу цієї стратегії і від дуже симпатичного мені Анатолія Гриценка. Він теж дуже добре і системно критикує владу. Розумно й справедливо.
Але що він пропонує натомість? Де його команда? З ким він може укласти союз проти старих порядків? Який його порядок денний після приходу до влади?
Ще менше стратегічного бачення розвитку країни у мера Львова. Так, ми розуміємо, що проблему зі сміттям йому було нав’язано.
І побувавши у Львові, можна побачити, наскільки він привів до ладу це старовинне місто.
Але це всього лише місто з досить однорідним і ультрапатріотичним населенням.
І вже зовсім великою загадкою для українців може постати легендарна постать В’ячеслава Вакарчука у ролі Президента країни.
З інсайдерської інформації відомо, що він не проти спробувати свої сили на посаді офіційного лідера країни. Але для цього він повинен переконати в тому, що має всі підстави стати лідером цієї країни.
І не тільки тому, що він блискучий музикант, а й тому, що кандидат фізико-математичних наук, має добрий вишкіл у гуманітарних і управлінських науках у престижному американському університеті. Та найголовніша чеснота Вакарчука — це добре й нічим не заплямоване ім’я й щире бажання допомогти країні.
Однак нічого не буде, якщо всі ці люди нині не об’єднаються в єдину силу й уже зараз не змінять правила гри. А вони поки далекі від об’єднання. Тож альтернативі чинній владі не створюють.
Невже знову доведеться чекати сакраментальних п’яти хвилин до розстрілу, коли й об’єднуються демократи?
І чи потрібні вони тоді будуть країні?..
Віктор МОРОЗ,
політичний оглядач, для УП
