Народний артист України Богдан Струтинський із 2004 року очолює Київський театр оперети.
Майже рік тому сталася подія, яка ще раз розділила його життя на «до» і «після» — його обрали головою Національної спілки театральних діячів України (НСТДУ).
Пан Богдан розповідає «Україні молодій», як ведеться творчій людині на таких двох «стільцях».
«Спілка дісталася мені в найкритичнішому стані»
— Пане Богдане, нагадайте, як прийшли до Спілки театральних діячів?
— О! Це питання досить цікаве. Я був запрошений на з’їзд. Спеціальних програм не писав. Мою кандидатуру запропонував Ростислав Держипільський, — нині заступник голови СТДУ, керівник напряму регіональної політики. Багато колег хотіли, аби спілку очолив я. Шляхом відкритого голосування члени з’їзду більшістю голосів обрали мене головою Національної спілки театральних діячів. Спілка дісталася мені в найкритичнішому стані. Я бачив аналітику, як колись жила спілка і яким було фінансування. Люди сиділи, вибачте на слові, і «просто дерибанили бюджет». Ніхто нічим не займався.
Я час від часу запитую себе, власне, як і більшість мене запитує: «Навіщо тобі це?» А найстрашніше запитання, яке часом чую: «А що тобі дає спілка?» Я ж до цього ставлюся просто й у відповідь запитую: «А що даєте спілці ви? Із чим приходите до спілки ви?». Спілка — не примусова організація. Це не є якась партійна чи інша система. Якщо ти підтримуєш розвиток українського театру, підтримуєш завдання спілки, приходиш за власним виявом — будь ласка, працюй. Спілка не є театром. Спілка є театральним рухом, вона продукує цей рух. А театр має займатися вже мистецтвом, творчістю.
— Але ж люди не тільки проголосували, а й одразу запитали. Чи не так?
— Так, люди думали, що в мене є чарівна паличка. Я ось візьму її, махну — і всі отримають зарплати... Отож іще раз скажу, що не гнався я за спілкою. Я й нині готовий сказати всім спасибі, бо маю вдосталь роботи. Тому що спілка забирає час, енергію... Ми з командою принципово не отримуємо кошти. Зараз замовили на деякі об’єкти ревізії, перевірки.
Збереглася база відпочинку в Одесі, але від неї добряче «поскубали» територію
— Раніше спілка була потужною — і за бюджетом, і за матеріальною базою. Що зараз залишилося?
— Точної інформації не маю: чого і скільки було. Знаю лише, що київська спілка мала 18 (!!!) приміщень, а сьогодні навіть свого офісу не має. Богу дякувати, що збережено столичний Будинок акторів. Свого часу спілка мала 5 фабрик із виробництва театрального реквізиту й декорацій. Сьогодні залишилася лише одна — в Харкові. Боротьба за повернення і збереження матеріальної бази — це дуже складне питання. Я тут надіюся лише на Бога, щоб він почув нас і допоміг. ...На щастя, збереглася і база відпочинку в Одесі, але від неї добряче «поскубали» територію. Зараз боремося за її повернення... На балансі залишається Будинок ветеранів сцени в Пущі-Водиці. До слова — це одна з перших справ, за яку я взявся як голова спілки.
— До речі, про Будинок ветеранів сцени імені Наталії Ужвій уже давно говорять неприємні речі.
— Очолює цей будинок син колишнього директора на прізвище Базарний. Саме вже прізвище насторожує. Це зовсім молода людина, а результатів роботи ніяких. Він лише скаржиться на проблеми. До слова, в цьому будинку на утриманні перебуває його батько...Тому ми замовили ревізію й перевіряємо діяльність закладу за останні роки.
— Всюди потрібні серйозні зміни.
— Так, зміни, небайдужі люди. Знаєте, є десять Заповідей Божих. Вважаю, має бути ще одна — небайдужість людська. І саме з цього люди мають розпочинати свою діяльність. Як зі щоденної молитви. Тоді й позитивні зміни будуть. Спілка — це не окремий театр. Спілка — це більш об’ємне поняття спільного театрального руху та розвитку. Вона є сучасним інструментом суспільного впливу на владу і покликана підтримувати діячів театрального мистецтва!
— Як ставиться Міністерство культури України до Національної спілки театральних діячів?
— Власне, як і до всіх творчих спілок. Міністерство не розуміє ролі спілки. Воно посилається на Міністерство фінансів... Вони вважають, що спілки треба взагалі закрити. Треба? То варто вийти публічно й аргументовано сказати: «Закриваємо творчі спілки». А то триває якесь «шкідницьке» життя. Наприклад, той же Будинок ветеранів сцени — серйозне питання. Держава мала б розуміти цю відповідальність.
Сезонні школи і фестивалі
— Помітні кроки новий склад спілки вже зробив. Куди рухаєтеся далі?
— Так. Вважаю, що за такий короткий період зроблено чимало. Насамперед спілка реанімується. Ми створили потужний сайт, який постійно оновлюється. Спілка — це офіс спілкування, комунікації. До нас сьогодні багато пише й звертається людей. Ми ж намагаємося допомогти. В усьому бачу позитивні зміни. Поступово робимо інвентаризацію. Запустили багато нових проектів. Я, зокрема, об’їхав усі наші відділення, зустрічався з мерами міст.
Національна спілка театральних діячів — це потрібний орган, потрібна інституція, яка має напрацьовувати зміни до законодавства. Я особисто, наприклад, подав до Міністерства культури на 18 сторінках пропозиції, зміни до законодавства у сфері театру. Ми маємо створити зелену карту для українських театрів. А не тільки щороку говорити, як у нас усе погано...
— Від зими спілка запустила сезонні школи. Розкажіть про них.
— Ми створили потужний проект — сезонні школи Національної спілки театральних діячів України. Першу школу відкрили 22 лютого. То була школа театрального менеджменту. Вона проходила на базі Молодого театру. Ну і далі покотилося... Тобто це проект тематичних досліджень, де сходяться фахівці, практики і починають обмінюватися досвідом. Потім цей досвід вони втілюють на місцях, у своїх театрах.
— Чому важливі конкурси, які проводить спілка, та її премії, якими нагороджує?
— Навесні провели у київському Будинку актора Всеукраїнський конкурс професійних читців імені Івана Франка. Цей конкурс покликаний утверджувати національну гідність кожного українця через слово, через думку великого Франка. Нині готуємося до Всеукраїнського конкурсу професійних читців імені Лесі Українки, який відбудеться на Волині. Хочемо взяти під опіку й конкурс професійних читців імені Тараса Шевченка. Маємо ще й театральні премії. Вважаю, що це має бути, як компенсація вдячності, оскільки увага держави недостатня до творчих людей. А ось премія імені Леся Курбаса має стати національною і вручатися в Палаці «Україна». Маємо турбуватися про людей, які того заслуговують. Якщо не ми, то хто?
— Йдеться не тільки про державні театри?
— Так про це ж і мова. Ми якраз провели малу секцію недержавних театрів, вивчали цю тематику й подали теж свої пропозиції. Тут має бути тісний діалог. Я вважаю, що на базі Національної спілки театральних діячів має бути створено Український інститут театру. Такий, наприклад, є у Польщі. У нас є дослідження роботи театральних спілок інших держав. Кудись я особисто їздив. Бував у Молдові, Литві, Угорщині, зустрічався з керівниками національних спілок, вивчав ситуацію. У них усі питання вирішуються на рівні міністерств. Час піднімати авторитет спілок. Для цього має бути бажання і команда професіоналів!
— І все ж, як вдається поєднувати роботу в театрі і в спілці?
— Це складно. Спілка забирає багато часу й ресурсів. Дуже вдячний своїй команді — адміністративному управлінню спілки. Маю добрий тил. Надзвичайно вдячний Опереті, цим стінам, у яких творимо й діємо.
— Як часто буваєте в театрах, дивитеся вистави?
— Скажу чесно: зараз почав відвідувати частіше. За цей період побував у театрах Херсона, Чернігова, Івано-Франківська, Чернівців, Одеси, Харкова, Дніпра... Але ж я не є театральним критиком. А ось те, що однолюб, — це точно. Люблю оперету!
— Як ставитеся до театру на Подолі?
— Позитивно. Чому? Бо в Україні практично не будують театрів. А це — технологічно якісний і внутрішньо наповнений театр. Обговорювати зовнішній вигляд й архітектуру не беруся. В деяких країнах театри ростуть як гриби.
— Поділитеся найближчими планами спілки?
— Їх багато. Наприклад, у листопаді будемо проводити сезонну школу по фестивальному руху в Херсоні. Бо фестивалі — це особлива форма спілкування, досвіду. Проведемо великий фестиваль театральної афіші. Афіша історична й сучасна. Плануємо зайнятися відновленням театральних традицій. Бо, на жаль, багато представників забуто. Того ж Гната Хоткевича...
