Припутній натуралізм: у прокат вийшла українська стрічка в жанрі «Кайдашевої сім’ї»

Ми ніколи не можемо знати, що на нас чекає за рогом... чи то пак, за поворотом.

 

На одній із автобусних зупинок Ніжина провінційний таксист Юра випадково натрапляє на молоду дівчину Свєту.

 

Коротенькі шортики Свєти змушують таксиста натиснути на гальма. Свєта та її мати спокушають Юру певною сумою грошей на поїздку в Припутні — забуте Богом і людьми село.

 

Так анонсують творці новий український фільм «Припутні», який цього тижня вийшов на широкі екрани.

 

Кінокартину режисера Аркадія Непиталюка можна назвати побутово-сімейною драмою.

 

Цей жанр на вітчизняній ниві пропрацьований давно: і Кайдашеву сім’ю всі пам’ятають зі шкільної програми, і «Зачаровану Десну» із причитаннями бабці, щоб пальчики повидьоргувало, як ті морквинки.

 

Дії «Припутніх» теж розгортаються на Чернігівщині, але  у прокаті мають позначку  «16+».  

 

Бо не лише баба Зіна з села Припутні (таке справді існує в Ічнянському районі)  говорить по-сільському із суржиком, із вживанням простонародних слів і виразів.

 

У таксиста Юри (він сам себе називає ніжинським жлобом) трохи не через слово — жаргонні чи мати.

 

 Хоча молодий чоловік і Бетховена слухати може, бо диск йому подарувала вчителька, за якою уже півроку впадає.

 

У деяких моментах — абсурду це кіно справді можна вважати  житейською комедією, як пишуть на афішах.

 

Це якщо смішно, коли п’янчуга розбиває чужу машину, коли йому щось  привиділося; чи  сваряться між собою стара мати з села з донькою, що живе у гуртожитку в місті зі своєю донькою-байстреням, що також неодруженою  завагітніла, від «жонатика».

 

До речі, першоосновою стрічки була п’єса Романа Горбика «Центр» — історія трьох жінок: онучки, матері та бабусі, які поєднані одним селом.

 

Бюджет «Припутніх», які дуже часто нагадують документальне кіно, — 8,5 млн. грн. Знімали фільм за фінансової підтримки Держкіно.