Актриса Тетяна Дідух розпочинає в Національній опереті вже свій третій сезон. Глядач знає її, зокрема, за ролями Марії у мюзиклі «Звуки музики» та Серафіни в «Дзвіночку».
Вона є дипломанткою конкурсу української пісні та романсу «Пісні моєї Батьківщини», лауреатом Четвертого Всеукраїнського фестивалю-конкурсу українського солоспіву ім. В. І. Заремби та Міжнародного конкурсу вокалістів імені Івана Алчевського «Алчевський-Дебют», переможницею VI конкурсу молодих музикантів-виконавців та композиторів «Харківські асамблеї» у номінації «Академічний спів».
Володарка сопрано ділиться планами на новий театральний сезон.
У дитинстві знала слова чи ні — а співала
— Таню, ви навчалися вокалу в Хмельницькому музичному училищі, потім в Національній музичній академії України імені Чайковського у Києві. А з чого розпочався ваш творчий шлях?
— Розпочався він ще у дитинстві. Я виросла в невеличкому містечку Полонне Хмельницької області. Там в 11 років я пішла в музичну школу на щойно утворений відділ вокалу. Мої рідні і, головне, моя мама звернули увагу на мій голос, я завжди співала. Знала чи не знала слів, але співала. У нашої сім’ї на той час не було змоги купити музичний інструмент, тому ще й це стимулювало віддати мене саме на вокал. Але згодом мені все одно купили фортепіано, і тоді була дуже щаслива. Я закінчила 5 років музичної школи одночасно із закінченням загальноосвітньої школи. Без вагань вступила в училище.
Хочу зробити невеличкий відступ. Мені по життю дуже щастить із викладачами. Це якесь Боже провидіння. У музичній школі в мене була прекрасна викладачка з вокалу Маковій Жанна Михайлівна. Саме вона відвезла мене до Хмельницького і познайомила з моєю майбутньою викладачкою із училища Гавриленко Ларисою Миколаївною. І вже вона та її чоловік, Портний Юрій Леонідович, який був моїм концертмейстером, віддано та трепетно навчали мене як музиці, так і людським цінностям чотири роки.
Я вважаю це творче подружжя своїми другими батьками, а вони мене — своєю донькою, хоча в них є свій рідний синочок. Думаю, що саме завдяки підготовці, яку я отримала у цих педагогів, я змогла поступити в Національну музичну академію.
— Чи направляли вони вас саме на роботу в театрі?
— В училищі більше навчали академічному вокалу. Не було такого конкретного напряму як опера чи оперета, звісно. Я виконувала і романси, й українські пісні, арії з опер і оперет. Але були два предмети, пов’язані саме з театром — майстерність актора та сценічна мова. А викладав ці предмети актор Хмельницького академічного обласного музично-драматичного театру ім. М. Старицького Нелюба Микола Йосипович. Вважаю, що саме він розкрив мій акторський потенціал. Утім у мене не було такого, що я в якийсь певний момент відчула, що я маю грати в театрі, це все було якось поступово. Бог так вів.
Микола Йосипович запропонував мені прослухатись в Хмельницькому театрі. Мене взяли в театр, коли я навчалася на третьому курсі училища. Це збiглося з тим, що в театрі готувалися до вистави «Майська ніч» М. Старицького за М. Гоголем і потрібна була актриса, яка співає. Так, власне, і розпочала свою роботу в театрі, з головної ролі в цій виставі. Працюючи у музично-драматичному театрі півтора року, звісно, мені довелося не лише співати, а й грати. Після головної ролі я брала участь ще в низці вистав та концертів.
Мені подобалося у Хмельницькому театрі, але я вирішила продовжити навчання у Національній музичній академії і поїхала до Києва.
«Лякала славнозвісна «сцена листа»
— Хто був вашим викладачем у київській Академії?
— В Академії я навчалася в колишньої солістки Національної опери України, народної артистки України професора Кочур Валентини Олексіївни. Разом із чудовим концертмейстером — Цимощук Вікторією Ігорівною — вони вклали в мене свої знання та душу. Вони стали для мене моїми наставниками та друзями, які й сьогодні підтримують мене у всі радісні та важкі хвилини мого життя.
В Академії я співала в оперній студії, отримуючи оперний профіль. Найбільше мені запам’яталася моя оперна партія — партія Тетяни з «Євгенія Онєгіна» П. Чайковського (реж. — заслужений діяч мистецтв України Шутько Сергій Миколайович, диригент — заслужений діяч мистецтв України Кульбаба Алла Анатоліївна. — Ред.). Тоді я вперше випробувала себе на витримку цілої опери.
Було страшно, чи зможу я виконати правильно та емоційно таку важку партію. Особливо лякала славнозвісна «сцена листа», яка триває близько шістнадцяти хвилин: ти одна на сцені, і ти повинна повністю віддатися, захопити глядача артистично і витримати вокально. Є багато вокальних партій, які можна співати все життя, і все життя вдосконалювати свою майстерність. Гадаю, що на той момент я справилася із цим завданням. Це був неймовірний та чудовий досвід.
— Чому оперета, а не опера?
— Коли я прослуховувалася в Театр оперети, Струтинський Богдан Дмитрович мене запитав те ж саме. Мабуть, тому що жанр оперети — це надзвичайно потужний синтез музики, акторської гри, вокалу, танцю. Якщо це твоє — тебе захоплює. Так сталось і зі мною. Я люблю жити на сцені, я люблю театр. До прослуховування я встигла подивитися декілька вистав у Київській опереті: «Фіалка Монмартру», «Моя чарівна леді», «Летюча миша». Мене тоді вразили актори, які одночасно чудово грали і співали. У мене ніколи не було відчуття, що оперета легший жанр, ніж опера.
Зараз я просто закохана в наш театр. А взяли мене одразу на постановку мюзиклу «Звуки музики» Р. Роджерса, де я виконала головну роль Марії. Для мене це була і є складна вистава — і психологічно, і фізично: і те, що на сцені грають діти, і це моя перша вистава в театрі, й одразу головна роль. Але я влилася в роботу і намагалася зрозуміти, чого прагне режисер. Це надзвичайна вистава, в якій переплітаються і патріотизм, і кохання, і всеперемагаюча сила музики, — всі ті важливі речі, які ніколи не втратять цінності. Героїня Марія близька мені за своїм внутрішнім станом, психофізикою.
Вона життєрадісна, емоційна, щира, обожнює співати, в ній живе дитина. Власне, як і в мені. Але водночас вона стає мудрою, люблячою та сильною жінкою.
У виставі ролі дітей родини фон Трап виконують юні артисти з ансамблю дитячого театру «Мюзик Хол». До цієї вистави я ніколи не працювала з дітьми на сцені. Це був колосальний досвід! Коли ти і сам хвилюєшся, і за них переймаєшся, щоб вони нічого не забули. Але майже одразу я зрозуміла, що вони мене ще можуть навчити! Вони енергійні, веселі, природні, живі. Словом — прекрасні актори.
Утім не можу сказати, що саме ця роль моя улюблена. Кожна роль, за яку ти берешся, стає твоєю улюбленою. І так має бути, я вважаю. Ти повинен кожну роль пропустити через себе, своє серце і свій розум, і, звичайно ж, полюбити її, інакше глядач не повірить тобі.
— Що змінилося для вас від початку роботи у столичному театрі?
— Це, в першу чергу, відповідальність. Ти маєш відповідати високому рівню, який є в театрі. Потрібно постійно бути в хорошій вокальній формі, ні на хвилину не втрачати запалу, енергії. Весь час самовдосконалюватись. Тут ти бачиш живу конкуренцію, і це стимулює працювати ще більше. А ще я відчула себе частиною великої театральної родини. Тепер знаю точно — це не робота, а моє покликання.
Ролі та дитячий квест
— Зараз ви будете зайняті в нових прем’єрах сезону і під закриття минулого сезону зіграли декілька нових ролей. Які відчуття, враження і очікування від творчого процесу?
— Крайня моя прем’єра — це опера-буф «Дзвіночок» Г. Доніцетті. Це був дуже цікавий, позитивний, яскравий та веселий творчий процес. Я давно чула про режисера Віталія Пальчикова, але працювала із ним уперше. І мала чудову змогу пересвідчитися, що ця людина — справжній професіонал своєї справи. Вистава вийшла яскрава, легка, з гарним режисерським баченням, вона сприймається на одному диханні.
Уже йдуть репетиції вистави «Ханума», із грузинським, запрошеним на постановку, режисером Іраклієм Гогія. Музика Гія Канчелі мелодійна, колоритна, гарно лягає на слух. Чудово підібраний також акторський склад, я сподіваюся, що в нас усе складеться. Також зараз ми працюємо з нашим режисером та хореографом Максимом Булгаковим над виставою-зінгшпіль на музику Моцарта «Театр у кишені, або Всі ролі зайняті». Про виставу наперед не хочу говорити. Але знаю напевне, що буде не те щоб шок, але «вибух» має бути точно. Мабуть, більшість думає про класичного Моцарта, але тут усе буде нестандартно. Тож із нетерпінням чекаємо на прем’єру!
— Який театр ідеальний для вас?
— Театр має бути живим, не треба нічого вигадувати, награвати. Потрібно бути собою, природним, справжнім. Тільки тоді публіка повірить тобі і полюбить. Глядач усе бачить та відчуває.
— Таню, про вас уже склалася певна думка у режисерів, вони бачать вас ліричною героїнею. Чи вважаєте і ви себе такою? Чи хочете позиціонувати себе якось інакше?
— Ну, власне, є таке. Але я прагну бути різною. Просто часто акторів беруть у вистави за типажем. Це нормально. Але мені цікаво спробувати зіграти щось зовсім інше. І скоро буде така нагода. У виставі «Театр у кишені» моя героїня буде, так би мовити, не зовсім лірична. І я шукаю щось нове для себе, і мені це подобається. Адже, якщо грати себе одну, то показатись з іншої сторони не вийде. Я маю надії на те, що в майбутньому я розкриюся в іншому світлі, головне, щоб це було щиро.
— У минулому сезоні в Національній опереті України був започаткований новий проект для дітей «Вихідний з оперетою». Суть якого в тому, що після дитячих вистав для дітей відбувається театралізований квест. І ви одна з тих, хто проводить такі квести. Складно?
— Так, це дуже складно. Ніби все добре, тобі здається, що ти вмієш знайти спільну мову з дітками, а потім, коли їх так багато, а ще поруч і батьки, яким бажано приділити увагу... Я взагалі низько вклоняюся вчителям, працювати у школі — це подвиг. Найважче те, що всі діти роблять завдання по-різному, з різною швидкістю, а ти маєш задовольнити кожного з них, знайти до кожної дитини індивідуальний підхід.
У мене поки що немає дітей і немає великого досвіду спілкування з дітьми, але коли ти бачиш їхні оченята, посмішки, то забуваєш про все і просто намагаєшся робити так, щоб діткам із тобою було цікаво та весело. Іноді просто треба самій бути трішки дитиною, щоб їх зацікавити. А коли їм постійно казати «того не роби», «туди не лізь», вони послухають п’ять хвилин і підуть. Та коли ти знаходиш із дітьми спільну мову, в тобі запалюється великий вогник любові, який і допомагає. І водночас це ще одна можливість краще познайомити юних глядачів із дитячим репертуаром Театру оперети у ігровій формі. Було важко, але я впоралася.
