Із міністром культури, актором Євгеном Нищуком ми записували інтерв’ю для газети «Україна молода» у Художньому музеї після того, як він читав «Енеїду» Івана Котляревського у рамках однойменного проекту.
Часом дивуєшся, як можна встигати і чиновницькі функції виконувати, і долучатися у ролі учасника до мистецьких акцій, і досить активно грати на сцені.
Хоча шалений темп активності Євген Нищук набрав, iще коли трохи не цілодобово закликав до дії на Майдані.
Побувши міністром культури у 2014-му (тоді тринадцятим за ліком, до речі), не відмовився від запропонованої посади через два роки. І про це не шкодує.
«Спалюю себе 24 години»
— Пане Євгене, таке відчуття, що у вас переважає артистичне єство, а не чиновницьке. Ви так щиро граєте Локампа в «Трьох товаришах». Яку з театральних ролей зіграти було найскладніше? Про яку мрієте?
— Через мою зайнятiсть — державну чи громадську, навіть у часи, коли не був міністром, з одного боку, я був обмежений у часі, а з іншого боку — так траплялося завжди, що приходили ті чи інші ролі начебто самі собою. А вже потім, пізніше, я міг замислюватися і вважати, що я саме цю роль і хотів, але вона потрапляла мені ззовні, пропонувалася чи-то режисером, чи-то драматургом, чи-то в якийсь інший спосіб.
Не було такого, що оце-от я хочу зіграти, я пішов, обов’язково сказав про це — і мені обов’язково це забезпечили. Такого нема. Я не дозволяю собі так робити і вважаю, що кожна роль — вона на певний момент невипадкова. У мене небагато робіт через зайнятiсть, але вони є для мене дуже цінними, починаючи з Єсеніна, якого я грав у «Сузір’ї», робота про Миколу Вінграновського. Деякі ролі вже не йдуть зараз у репертуарах, але вони залишили для мене дуже важливий слід — молодий Шевченко в Черкасах, Олекса Довбуш в Івано-Франківську, які, можливо, навіть не всі бачили, але це були ті речі, які дуже знакові для мене.
Так, остання робота, яка зараз є дуже успішною серед глядачів, на яку не завжди можуть узяти квитки, — це «Три товариші» за Ремарком, але це Ремарк, це «Три товариші», це історія дружби і кохання після подій або ще в час війни; те, що ми, зрештою, зараз відчуваємо, і воно дуже співзвучне по атмосфері, по відчуттях, по відносинах. Воно дуже цінне для мене по відчуттю втрати близької коханої людини. Так, на превеликий жаль, сталося, що в моєму особистому житті я це пережив свого часу. І говорити, випадково це чи не випадково, не доводиться.
Я дійсно спалюю себе всі 24 години на державній роботі, й тоді, коли театр ставить у вихідні дні вистави, — це для мене віддушина, це для мене такий певний момент своєї відданості професії, бо ви знаєте, у нас дуже стрімке політичне життя, чиновницьке, посадове. Воно може десь сплинути, а актором я залишуся завжди. Тому я не те що не полишаю, я ніколи ні в якому разі не зловживаю ситуацією і часом у творчому житті. Воно дійсно обмежене в мене зараз, але відмовитися зовсім, не виходити — я думаю, що це навіть не буде чесним у ставленні до професії і до колег, з якими я працюю.
— Як міністр культури надаєте особливі преференції рідному театру імені Івана Франка чи «Сузір’ю», де граєте ?
— Усе залежить, власне, від ролей. У мене навіть йде одна робота, яку я робив ще навіть для студентки, робота в Молодому театрі «Я знайду тебе, тому що кохаю» за твором Сарояна «Гей, хто-небудь». Вона іде там, буває, раз на два місяці чи раз на три місяці, але вона ще йде, вона подобається людям, дуже гарна історія. Зрідка в театрі «Сузір’я» буваю, бо це теж для мене дуже рідна домівка, бо коли ніде мені було взагалі пригрітися, то цей театр мене пригрів, я дуже йому відданий.
Звичайно, зараз театр Франка — це також колектив, який я дійсно шалено люблю, це рідний колектив. Саме там велика робота «Три товариші», й іноді ставлять моновиставу, яку я теж дуже люблю, з якою я вигравав колись міжнародні та театральні конкурси — «Момент кохання» за Володимиром Винниченком. От, власне, поки так. Іноді я міняюся — якщо щось трапляється, не виходить у Остапа (Остапа Ступки. — Ред.), то я граю Фігаро у славетній комедії.
«Не байдикую, я справді палаю цим»
— Євгене Миколайовичу, не шкодуєте, що вдруге погодилися стати міністром культури? Якось Василь Шкляр в інтерв’ю нашій газеті сказав: «Можливості Міністерства культури вкрай обмежені. А в нашій системі вони взагалі мізерні». Погоджуєтеся з такою думкою?
— Знаєте, тут називається «якщо не ти, то хто». Тобто так склалася ситуація, що першу каденцію — коли я тільки почав формувати команду, коли залучив людей, які не були в системі і мали хороші ідеї, були креативними в тому чи іншому напрямi — політично обрубали мені можливість системно далі продовжити роботу, а не через те, що щось там погано ми робили. Це в нас так буває. Потім я повернувся до акторської роботи, що не притаманно в таких випадках. Далі я вже мав певний обов’язок перед людьми, з якими йшов, і перед якоюсь певною культурною спільнотою. Коли ми щось почали і хтось сказав «давай продовжимо», то в мене практично вибору не було.
Я продовжую набивати собі синці, як-то кажуть; в мене іноді дуже болить голова від певної несправедливості або якихось закулісних ігор, але водночас я можу пишатися дуже багатьма речами. Я можу говорити про створення Інституту книги за свою каденцію, про створення Українського культурного фонду, який iз нового року починає роботу, збільшення видатків на підтримку мистецьких проектів, грантів у різних напрямах. Зі здобутків — це, звичайно, закон про кіно і велике збільшення коштів на кіно, тобто практично відродження кіно. Навіть ці три речі, коли назвеш, то розумієш, що недаремно працював.
А ще варто сказати про мистецьку освіту і її реформу в частині уніфікації. Збереження і реформування саме мистецької освіти дуже важливе. Я можу ще багато про що говорити. Скажімо, про культуру відновлення і реставрацію культурних пам’яток, наших надбань. Це також дуже важливо. Всього не перелічиш. Але мені здається, що той час, який мені відведений, я не байдикую, я справді палаю цим, я працюю над цим. Ну а далі час усе покаже.
Видатки на культуру можуть бути збільшені практично на мільярд
— Опираючись на події у галузі культури за останні 9 місяців, зокрема реорганізацію наукових установ, проведення «Євробачення», — задоволені тим, які витрати у Держбюджеті-2017 були закладені на культуру?
— Він мав певну прогресію, але водночас його завжди бракувало в частині видатків на розвиток. Тобто в частині самого забезпечення функціоналу, зарплат, комунальних витрат і таке інше — цього всього вистачало, але на розвиток грошей бракувало. І тут треба розуміти час, є декілька постанов, які ще збереглися з 2014 року, які мали певні обмеження через, власне, війну в країні. На наступний рік у нас уже практично на мільярд збільшили бюджет, і деякі речі враховані саме в частині розвитку.
— На що плануєте витрачати ці кошти у 2018 році?
— Є важливі якраз видатки на обновлення й модернізацію баз початкової мистецької освіти — це хореографічне училище, це художня школа, це музична школа, це наші інтернати в Опішні, музичні академії, які потребують цього. Вже згадана мною ситуація про видатки на реставрацію і відновлення наших заповідників, замків, музеїв. Це також дуже важливо. Також, звичайно, ми повинні зберегти пам’ять — меморіали Героїв Небесної сотні, воїнам АТО, вшанування жертв Голодомору.
Більше того, є системна річ, яка дуже мене тішить, — нарешті держава є не просто партнером, а ініціатором, вона акумулює гроші на розвиток сучасного мистецтва. Це участь України у Венеційському бієнале, повноцінний стенд, на який держава витрачає тепер кошти; це Франкфуртський ярмарок, де наша вся книжкова продукція може бути гідно представлена на міжнародній арені; інші культурні дипломатичні події, на які ми передбачаємо кошти. Це дуже важливо для нас.
— Якщо говорити про відродження кіно, коли планується українсько-канадська співпраця у кінематографі?
— Так, ми зараз працюємо над угодою. Свого часу ми почали цю роботу, зараз Держкіно, яке, власне, виконує реалізацію програми розвитку кіно, продовжило цю роботу. І от буквально днями я зустрічався з послом Канади, який передав мені лист готовності міністра культурної спадщини (у Канаді так воно називається) пришвидшити роботу і підписання угоди про спільну продукцію у кінематографії.
— Цього літа Україна багато фестивалила, зокрема і за фінансової підтримки Мінкульту. Дехто каже, що забагато витрачає воююча країна на концерти й інші культурницькі заходи.
— Не погоджуюся, тому що саме на цих фестивалях можна голосно говорити про свою країну, говорити по-доброму, говорити про талановиту країну, говорити зрештою і про біль, звертати увагу на це як усередині країни, так і поза нею. Ви знаєте, що завжди на кожному кінофестивалі нагадують про ув’язненого Олега Сенцова, інших політв’язнів Кремля, про наші болючі теми, про війну?! Тобто насправді фестивалі й інші публічні проекти — це можливість говорити про Україну. Я навіть не знаю, яка ще може бути більша можливість.
Культура — це є голос, трибуна миротворця. Тому я вважаю, що в часи війни має бути багато культурницьких подій. І це було доведено не мною, а видатними політиками. Черчилль, коли не побачив у бюджеті графи видатків на культуру, резонно запитав: «А для чого ми тоді воюємо, якщо ми не боремося за власну культуру?» Це, власне, і є відповідь.
«Щоб уже всіх розривало якимось скандалами — такого немає»
— Як збираєтеся вирішити ситуацію, пов’язану з переселенням Центрального державного архіву-музею через аварійний стан будівлі? Адже угода про оренду приміщення діє до 29 вересня, а влітку цього року Мінкульт відмовився її продовжувати?
— Передусім я хочу сказати, що сам цей архів-музей перебуває насправді в компетенції Міністерства юстиції України, іноді люди плутають. І хай би трошечки похвилювалися там. Цей галас, який здійнявся, він якраз дасть можливість трошки подумати, де ж вони далі мають бути. Ніхто, звичайно, на вулицю установу не буде виселяти. З іншого боку, в нас працюють моніторингові комісії ЮНЕСКО.
Коли представники міжнародної організації дивляться приміщення Святої Софії і всіх об’єктів, які є навколо, — вимагають їх реставрувати. Інакше позбавлять наш національний історичний заповідник статусу пам’ятки, внесеної до списку ЮНЕСКО. А ті приміщення треба реставрувати. Тому очевидно, що треба рано чи пізно якимось чином робити переселення. Тимчасове, з поверненням чи ні — це вже інше питання.
— А чи не зруйнується при цьому архівний фонд, якщо переселяти по різних місцях?
— Ні, у даному випадку — ні. Питання ж не в тому, щоб по різних місцях. Стоїть недобудоване приміщення на Солом’янській площі. Звичайно, що було би прекрасно, якби нарешті цю будівлю довершили. Там достатньо місця, в якому й передбачалося перебування архіву. Це одна історія. Друга, це те, що більшою мірою в архіві все літератури стосується. Національний музей літератури готовий простягти руку допомоги, жодною мірою не зазіхаючи на той чи інший артефакт; надати можливість для належного зберігання в ситуації, коли треба трошки звільнити ті чи інші приміщення для реставраційних робіт.
По-перше, хочу припинити будь-які розмови про те, що щось там хочуть у Софії зробити. Вже дійшло до маразму, даруйте за такий сленг, що, мовляв, там якесь кафе чи ресторан хочуть зробити. Та там не має права ніхто зробити цього, ні сама «Софія», ні будь-хто. Тому жодною мірою не йдеться про те, щоб когось там іншого поселити. По-друге, про переміщення архіву говориться близько десяти років. Тому складається враження, що просто є свідоме небажання: «Ми не хочемо нікуди, тому що нам тут подобається, тому що тут Софія». Так теж не можна, в таку позицію ставати.
Даруйте, можливо, за різкість, я можу говорити про це відверто і з дирекцією. Але часом люди, не розібравшись, ведуться на прохання: «там хочуть щось забрати, підпишіть листа...» І підписуються відомі чудові люди, яких я знаю, яких я люблю, яким я довіряю. Але вони не вникали, в чому справа, і не хочуть почути насправді достовірну інформацію.
— Минулого і цього року на конкурсній основі змінено багатьох керівників музеїв. Не обійшлося без кількох гучних скандалів. Останній — стосовно Київського музею літератури. Як реагує на це Мінкульт?
— Це боротьба конкурентів. От і вся історія. Рік пройшов у конкурсі, всі пройшли. Скандали були такі: одній частині не сподобалося, що один не виграв, другій частині не сподобалося, що той не виграв. Є в будь-якому варіанті — і там, і там — судові історії, але вони ніде не закінчилися на користь того, хто здіймав скандал. Я завжди на це реагую. Але не втручаюся в конкурси жодною мірою.
Інша справа, що є певні недосконалості в частині формування комісії, в частині закону. Власне, зараз обговорюються правки. Нині може директора музею літератури обирати, при всій повазі, представник громадської організації ветеранів Афганістану або іншої, непрофільної. Інше — громадська організація повинна існувати понад три роки або мінімум три роки, а вони іноді реєструються за три дні перед конкурсом. І нема на це ради, як кажуть, і центральний орган нічого не може зробити, якщо не внесуть правки у закон. На нашу долю випало його впровадження; зараз на конкурсну основу переведено майже 97 відсотків узагалі всіх закладів. Щоб у всіх випадках розривало якимось скандалами — такого немає. Мінкульт є завжди відкритим, запрошуємо ЗМІ на кожен конкурс.
